«АнтиДімон», або І знову про любов… до Путіна

Той, на чию думку президентські вибори в РФ відбудуться у березні 2018 року, напевне, помиляється. Акція «АнтиДімон» у столиці й ще десятках великих і не дуже міст сусідньої країни засвідчила: всенародне голосування на них щойно розпочалося.

Останні російські (як, власне, й поточні українські!) реалії засвідчують: у вдавано демократичних системах успіх на виборах визначається не тим, хто урешті переміг у визначений день. Найбільш напружені битви за легітимність диктатори проводять саме у міжелекторальні періоди — з допомогою спецслужбістів і прокурорів «копають» під опонентів, беруть у ліщата ЗМІ та Інтернет-спільноти, у чиїх «пральнях» потім відбілюють плями на своєму іміджі, насолоджуються повнотою володарювання, тобто, живуть так, наче кожен новий день на посту є для них останнім.

Аби підвищити свої шанси на успіх, автократи щоразу на публіці мають виглядати так, ніби здатні не просто переобратись на новий термін, але й зробити це легко і переконливо.

У іншому разі, магічна народна віра у безгрішність і непорушність влади «національного лідера» може ураз щезнути, як міраж.

Саме тому події, що відбулися на теренах Росії минулої неділі, мають неабияку важливість. За різними оцінками, від 60 до 100 тисяч громадян вийшли висловити публічний протест проти сановної коррупции, реагуючи на резонансне розслідування Олексія Навального. Виступи підстьобнула й індиферентність до викриттів їх головного героя, Прем’єр-міністра Р Ф Дмитра Мєдвєдєва, котрий, за власним іронічним визнанням, чудово провів ці вихідні («неплохо на лыжах покатался»).

У реальності ж ці тисячі вийшли, аби задекларувати, як вони згодом будуть голосувати: НЕ З, А Путіна й Не З А його сподвижників.

Слід підкреслити, що влада з усією серйозністю та показовою координацією віднеслася до протестних заходів. У самій лише Москві були затримані і розвезені по кутузках біля 1 тисячі осіб, з Навальним у числі перших. Поліціянти не надто розбиралися навіть з роззявами і перехожими, що потрапили під їх гарячу руку, «пакуючи» у тому числі школярів і іноземних журналістів. Тактика мало чим відрізнялася в Санкт-Петербурзі, Новосибірську, Махачкалі й Владивостоці…

Промовистим стало негайне рішення просто в неділю провести обшук в офісі заснованого Навальним «Фонду боротьби з корупцією» та взяти під варту усіх його співробітників, пред’явивши провідним із них обвинувачення у підбурюванні народних мас до екстремізму (ст. 280 КК РФ, передбачає, по максимуму, позбавлення волі на термін до 5 років).

Позірно, підстав для такої метушні і жорсткості ніби немає. Адже навіщо так піарити Навального і іже з ним, які, за твердженнями привладних мас-медіа, є абсолютними маргіналами і не становлять жодної загрози на виборах? Нащо пускати в хід палиці для захисту урядовця, висміюваного і не любимого в народі? Насамкінець, якщо 85% населення беззастережно підтримує Путіна — як розуміти означений демарш, що солідаризував мешканців величезної країни від її Сходу до Заходу?

Відповідь на останнє запитання — ключ до перших двох. Схоже, безліч росіян регулярно зазначають у соцопитуваннях, що підтримують Путіна, не тому, що навмисно кажуть неправду чи чогось реально побоюються, а скоріш через те, що навіть не допускають можливості інакшої колективної точки зору, так само як і її вулично-протестної форми висловлення.

Росія як войовничо-амбітна, доволі мобільна, добре освічена, етнічно й релігійно розмаїта народна спільнота у ХХІ сторіччі продовжує жити внутрішніми стереотипами кріпосницької доби: у мізках росіян альтернативи існуючому порядку речей в принципі не існує, а відтак, немає й вибору — чи-то персонального, чи-то громадсько-політичного. Країна, в якій кожного члена суспільства неможливо підштовхнути до дії від імені самого себе…

Нехай там як критики «АнтиДімону» не вправляються у осміюванні учасників акцій протесту, не вираховують їх нищівно малий відсоток, порівняно зі «свідомою масою патріотів Росії» — недільні антикорупційні виступи продемонструвати: в РФ таки існує й стає все більш чітким вододіл між тими, хто не в змозі уявити собі майбуття, краще за сьогоднішній день, й тими, хто здатен вірити у нього.

Фіксуючи небезпечну тенденцію, Кремль і вирішив «надавити» на Навального та згуртованих ним ідейних симпатиків — щоби повернути впевненість у собі й своїй правоті лояльним носіям 85-відсоткового рейтингу довіри до Путіна.

В цьому ж ряду причин — сліпо-німо-глухота росЗМІ, які «не помітили» мітингів по всіх регіонах країни, тоді як новинний агрегатор «Яндексу» не відобразив закордонних повідомлень про них.

До речі, з цих же міркувань Кремль поки що не наважується принести в жертву Дмитра Мєдвєдєва, який в очах нацпатріотів-державників вже давно уособлює «ворожі» прозахідні ліберальні віяння і «зрадницькі» підходи до фінансово-економічних стратегій розвитку Росії, а відтак, і провали у питаннях стабілізації курсу рубля, відновлення торговельно-економічного балансу, підвищення рівня і якості життя пересічних громадян РФ, особливо — на темних і злиденних окраїнах «імперії».

Приспану бо уяву про «стабільність» 85-ти відсотків електорату наразі не можна розбурхувати.

Втім, приймаючи сам і годуючи своє населення оцим снодійним, Кремль шкодить і собі, і людям. Жандармськими методами проти Навального і його прибічників російські владці опосередковано дали зрозуміти, що перемога у березні 2018 року — аж ніяк не вирішена заздалегідь справа.

Безумовно, ні про яку «вікторію демшизи» в реальному житті не йтиметься — але злам намічається в іншому. Адже дотепер штучно підтримувана популярність путінського режиму будувалася на тактиці щоденних і повсюдних малих перемог, час від часу грамотно увінчуваних «великими злетами національного духу» (будь-то Олімпіада в Сочі, відторгнення Криму від України чи килимові бомбардування в Сирії). Коли ж, чим ближче до виборів, цей підхід обернеться іншим — зростаючим набором малих програшів, особливо у лобових вуличних зіткненнях активних представників народу з псами режиму, останній вимушений буде показати своє справжнє обличчя, не зупиняючись ні перед Конституцією і законами РФ, ні перед чиїмись попередніми заслугами, ні перед міжнародними оцінками ситуації.

Ось тоді під егідою Кремля «АнтиДімон» може набути сили справжнього руйнівного тайфуну. Але у воронці його опиниться не так винуватець скандалу, спровокованого Навальним, як оті самі 85 відсотків виборців, яких примушуватимуть до «любові і злагоди» так само, як зараз опозиціонерів.

Так що, наразі невідомо, чим має запасатися звиклий до театрально-постановочної пишності російських виборів місцевий обиватель, — пивом з чіпсами чи зеленкою з медичним пластирем.

Поживемо-побачимо…