Україна — Польща: за наше жито нас же… брудом облито!

-

І раптом прикув увагу. Одразу перевернутим українським прапором, а потім — кольорово-стилістичним співзвуччям з пріснопам’ятним передвиборчим слоганом «Жити по-новому». Автор реклами влучно й водночас доволі єхидно натякнув на нинішні пріоритети життя-буття пересічних українців, вимушених масово роз’їжджатися на заробітки по світах, аби прокормити свої родини і сплатити комірне.

У цьому сенсі, одним з ключових центрів тяжіння сьогодні стала Польща. «Тільки за 2014−2015 роки близько півмільйона українців здобули право постійного чи тимчасового проживання в цій країні. За останніми даними, офіційні органи РП розраховують на сукупне працевлаштування до 1,3 млн. наших співгромадян. Це дуже серйозна цифра. Ми говоримо лише про тих осіб, хто влаштовується в Польщі легально», — коментує поточну ситуацію віце-президент Українського союзу промисловців і підприємців Юлія Дроговоз.

Між тим, з мовчазної згоди вітчизняної влади, конче зацікавленої пригасити, розпорошити потенційні вогнища соціально-протестних настроїв всередині країни, за безпосереднього потурання урядових відомств Павла Клімкіна і Юрія Стеця, масу народу переконали, що спрощена процедура працевлаштування в РП — то прояв «доброї волі» з боку Варшави та усієї об’єднаної Європи, які таким чином дають змогу героїчним сусідам вижити в умовах російської військової агресії, й більше того — нібито, сприяють низовим процесам «економічної інтеграції» України з ЄС.

Насправді ж, у виробничо-економічну систему Польщі цільовим порядком масово залучаються, поряд з українцями, також білоруси, молдавани, вірмени, ті самі росіяни, залежно від їх кваліфікаційних навичок і мотивації працювати за порівняно невисоку платню. Мігранти потрібні полякам у якості дешевої рабсили, а не у статусі натуралізованих іноземців з польськими документами.

Втім, є один важливий нюанс. Для Польщі дедалі більш чисельна приїжджа українська спільнота — це не тільки можливість вирішити свої демографічні проблеми і компенсувати дефіцит робочих рук, але й зручна відмовка перед чиновниками з Брюсселя, які жорстко обстоюють «квотний» принцип надання усіма державами-членами ЄС притулку для мігрантів з «проблемних» мусульманських країн — Сирії, Іраку, Афганістану, Лівії, Судану тощо.

Наразі основними опонентами Польщі в питанні нав’язування «інтеграції» означених біженців є Німеччина і Франція, які, як відомо, перенасичені арабами і африканцями й воліють поділитися цим «надбанням» з іншими країнами ЄС. Отримуючи на руки відповідні національні посвідки, «люди з півдня» та «чорні коти» (так на євро-слензі позначають представників цих етнічних груп) здобувають право безперешкодно пересуватися в межах ЄС, що, власне, й роблять. У польських же прикордонних і міграційних служб немає формальних причин не впускати їх на територію РП.

Тут і слід вказати, що реалії міграційної кризи в ЄС неабияк пов’язані з внутрішньо-польською ідейно-політичною боротьбою, а сотні тисяч перебуваючих в Польщі українців щоразу стають пасивними, безправними заручниками даних перипетій.

Йдеться про суперництво двох провідних політичних суб’єктів РП — правлячої партії «Право і справедливість» (ПіС) і найбільшої опозиційної до неї партії «Громадянська платформа» (ГрП), які реалізують діаметрально протилежні підходи до міграційно-етнічної проблеми.

Так, ПіС є державницько-патріотичною силою (умовний аналог ВО «Свобода» в Україні), послідовно захищає католицизм, полонійний погляд на історію, культуру і традиції, у зв’язку з чим має неабияку підтримку серед т.зв. креативного класу (малий і середній бізнес, громадський актив, люди науки, культури, клірики і віряни РКЦ). Натомість, ГрП уособлює космополітичний євро-глобалізаційний курс у фарватері держав-лідерів ЄС та США і спирається на бюрократію, промисловий і фінансово-банківський сектор, почасти — медійні, громадсько-молодіжні спільноти.

Симптоматично, що за попереднього Президента Броніслава Коморовського і Глави Уряду Єви Копач (обоє — ставленики партії ГрП) на саміті ЄС в 2015 році Польща під тиском Брюсселя згодилася прийняти 12 тисяч біженців-мусульман з Близького Сходу і Північної Африки. Але тільки-но у 2016 році Коморовського на президентському посту змінив висуванець ПіС Анджей Дуда, на депутатів ГрП полилася критика щодо зради інтересів Польщі, організації штучного засилля «інородців» і «терористів» на національних теренах, а усі шлюзи для останніх — ураз закрилися.

У цьому контексті тема українських трудових мігрантів і вимушених переселенців стає для ПіС кон’юнктурним інструментом руйнування репутації й електоральних рейтингів ГрП. Мовляв, завдяки політиці ПіС, в Польщі приймаються тільки мігранти-вихідці з Європи, тоді як ГрП запускала в країну етнічно й релігійно чужинські діаспори. На цьому ж ґрунтуються спростування закидів опонентів ПіС, що націонал-патріоти будують «закриту країну».

Зокрема, наголошується, що кількість прийнятих українців наочно демонструє відкритість польських кордонів для міграції.

Проте позірна солідаризація функціонерів ПіС з інтересами українців є виключно спекулятивною.

Зворотний бік медалі полягає у тому, що сьогодні в Польщі об’єктивно не існує більших ворогів українського національно-історичного самоствердження, ніж ідеологи і провідники ПіС. Це ж лідеру цієї партії Ярославу Качінському належить категоричне запевняння, що «з Бандерою Україна до Європи не увійде»; це ватажки молодіжного крила ПіС організують облави і побиття українських юнаків (робітників, футбольних уболівальників, студентів), які, знаходячись на території сусідньої країни, мають сміливість публічно висловлювати патріотичну позицію чи демонструвати національні символи своєї Батьківщини; це з їх подачі череда зухвалих актів вандалізму по відношенню до польських меморіальних поховань в Україні трансформується у хвилі антиукраїнської істерії в польських націоналістичних ЗМІ і соцмережах (при тому, що оперативно-пошукової імпотентності і загальної непрофесійності «спеців» МВС і СБУ ніхто не заперечує).

Можна вважати на 100% вірним, що експлуатуючи українську риторику у вигідному для себе руслі, правлячі кола РП ніколи не дозволять оформленню дійсно самоврядної, впливової профспілкової організації мільйонної армії українських працівників, так само як і жодного громадського руху для захисту їх прав і свобод на суверенній польській території. Примарною виглядає навіть заповітнаідея «Інтермаріуму», бо чимдалі, тим стає більш зрозумілим: рівноправне партнерство з незалежною Україною, як самодостатнім суб’єктом всеосяжного європейського діалогу, польським великодержавникам не до вподоби.

В їх інтересах — оперувати фрагментованими частинами українського національного багатства, будь-то трудові, інтелектуальні, природні ресурси чи концептуальні історико-філософські погляди на непросте, але спільне минуле й таке ж майбутнє.

Відтак стає очевидним, що «українська карта» активно розігрується польським політикумом як на внутрішній, так і на зовнішньополітичній аренах.

Наші небораки-заробітчани в руках Варшави перетворюються на пластичний матеріал для зведення політичних порахунків, вибудовування майбутніх тактико-стратегічних ліній — на перспективу найближчих виборчих кампаній в РП, а також на відстрочені часи «нової регіоналізації» Європи, де Польща, поза всякими сумнівами, бачить себе реінкарнованою в ХХІ столітті Великою Річчю Посполитою.

Шкода лиш, що в сучасній Україні відповідні засади державної політики, сумірної за змістом і амбіціями з претензіями польських націєцентристів, відсутні і в принципі не можуть бути сформовані. Щоб щось-таки розпочати, нам треба нарешті ПОЧАТИ ЖИТИ ПО-НОВОМУ…