Сепарські «синьки»

Українські військові садять своїх «аватарів» коли у ями, а коли у клітки. Сепари ловлять цивільних п’яничок і змушують їх робити на себе. Працю таких «синьок» бачив раз мій чоловік. На всяк випадок, вирішила занотувати його розповідь. Можливо, для її величності історії знадобиться. Далі — з його вуст.

«Сімнадцятий рік, сектор «М». Попереду — окупована Нова Ласпа. Я прикомандирований коректувальник. Сиджу кліпаю очима і роблю свою роботу. Дивлюся у бінокль — хтось ковиряє землю. Гм. Іду і кличу окасту людину, в якої зір кращий за мій. Кажу: «Андрюхо, глянь, що там?»

Відстань від нас до сепарів — кілометрів зо три. Нас розділяв степ. Андрюха побачив два тіла з автоматами і між ними вісім з лопатами. Говорю: «Боженька! Це ж можуть бути наші полоненні. Їх треба рятувати!». Я — майже новобранець, пару місяців як приїхав з учебки. «Та які нахрєн полонені! Це — шахтарі. На днях був день гірника. Сепари наловили порушників комендантської годин і відправили їх рити траншею» — відповів мені цей багатодосвідний дядько — майданівець та добробатівець.

Ми очима лупаємо і дивимося. Стрілецькою зброє до них не дістанеш — три кілометри, артилерію не наведеш, бо ці алкаші винні тільки у тому тільки що вони довбойоби. «Вони ще копатимуть два тижні. А як перестануть — скаржся у свою арту», — сказав мені побратим. Я що бачу, те і доповідають в арту. Копають «синьки» день, копають «другий» — докладаю. Поки вони не закінчили, минуло два тижні. Потім прилітає шість сто двадцятих мін — і ловіть сепари «синяків» заново.