Під сонцем

Присвячується поки невідомому, полеглому сержанту морської піхоти

Сонце палало чотири дні. А може й більше. Утім, йому цього дізнатися не судилося. Нещадне липневе світило обіймало своїм гарячим промінням степові трави. Ласкало його білу каску та залитий кров’ю піксель. Торкалося його всього.

Він з евакуаційною групою морпіхів мав забрати тіло загиблого лейтенанта. Із сепарами все було домовлено. Аби евакуювати полеглого, вони вбралися в білі каски і броніки. Правда, сепарам вірити — зась. Їхнє слово не варте навіть виїденої банки з під сухпая. Зрештою, так і сталося. Окупанти відкрили вогонь і він отримав поранення.

І ось він лежить у степу під палаючим сонцем і чекає. Так-так залишилося ще зовсім небагато часу. Його обов’язково знайдуть і заберуть. Вже зовсім скоро він побачить маму та рідних. Утім час невблаганно йшов, а він продовжував лежати. Сонце так само палало і йому хотілося пити. Аби не збожеволіти, він подумки вів щоденник.

День перший

Мене обов’язково заберуть. Треба тільки ще трохи почекати. Я наклав на себе жгут. Дуже не хочу стекти кров’ю. У мене ж є родина. Вона мене любить та потребує живого. Я маю протриматися хоч би що. Не хочу зробити боляче рідним своєю смертю. Як уже мені набридло це сонце. Від нього болить та кружиться голова. Мрію про дощ. Так хочеться пити. А пити нема. Дощові краплі змочили б мої сухі вуста — і стало б трохи легше. Та чого це я переймаюся? Наші обов’язково мене витягнуть. А поки трохи посплю. Дасть Бог — і я прокинуся завтра у кареті швидкої.

Другий день

Знову палаюче сонце і степ. Так хочеться морозива. Бажано, білого пломбіру у стаканчику з вафлі. Його мені купувала мама, коли повела мене семирічного у зоопарк. Я з цікавістю дивився на мавпочок, що гралися і насолоджувався смаколиком. А може я зараз така ж сама мавпочка? На мене дивляться сепари і чекають, коли я помру. Та про що це я? Українські військові своїх не кидають. У нас у баті як в тих «Трьох мушкетерах»: один за всіх та всі за одного. Буду чекати. А поки спробую виповзти у більш-менш безпечне місце. У не таку сіру зону. Може мене там швидше знайдуть? Ой… болять ноги… болить тіло… Зараз це понад моїх сил.

День Третій

Смертельно допікає спрага. Ще б пак! Третій день без рідини. Картаю себе, що не прихопив півлітрушечку води. Сьогодні пролітав наді мною наш коптер. Я помахав йому рукою, подав сигнал, що живий і чекаю на допомогу. У мами за два місяці день народження. Повернуся і подарую їй той блакитний сервіз, який вона бачила в супермаркеті. А ще куплю 35, як номер нашої бригади, червоних троянд. Мама вельми любить ці квіти. Вірю у свій порятунок. Я бачив коптер, а це — невипадково.

День Четвертий

Болить все тіло, а по мене не поспішають. Може забули? Е ні, по мене таки прийшли. Бачу здалеку постать…

 — Прабабусю, як же ми давно не бачилися! Стоп! Я не можу тебе бачити! Ти померла багато років тому.