Побачення

Інколи жіноча сльоза сильніша за будь-яку ворожу кулю.

Вона: Жодної годної сукні! Перелопатила всю шафу, а в ній одні нісенітниці. Рожеву кравчиня обдарувала аж занадто видатним декольте. Одягнути її — означає виглядати типовою білявкою. Так не піде. Думала зупинитися на вінтажній з трояндами, але боюся в ній видатися простою провінціальною дівчиною. А втім, може так воно і є? Я живу у невеличкому містечку на Сході Донеччини. Новини його, зазвичай, обходили стороною. А потім прийшла війна. Вона полонила наше місто у свої мертвецькі обійми і зробила його однією з точок своєї мапи. Місто змінилося. Над ним взяв верх апокаліпсис. Я вірю у його воскресіння.

Такс, у моїх суконь передвиборча компанія. Ага… Біла дуже стильна. Вона ідеально підкреслює всі лінії та опуклості мого тіла. Та для першого разу не підходить. Білий — колір для наречених. Сіра сукня — занадто похмура. Він і так звик до окопів та туманів. Його очі, мабуть, схочуть зупинитися на більш яскравих барвах, щоб відпочити і знову повернутися на «нулі». Все що у шафі — хоч ти трісни, не т. е. Називається, не мала баба клопоту, купила порося. Сама його запросила на побачення. Тепер сама і розхльобуй.

Він: І що вона знайшла у моєму фото? Як такій русявій красуні міг сподобатися настільки звичайний хлопець? Зростом я не вдався. Маю 170 сантиметрів від горшка. Ще й ніс кирпатий, а мої щоки всипані вицвілим ластовинням. Розмістив фоточку у одній атошній групі знайомств і пообіцяв прийти на побачення до першої, яка запросить. А тут вона. Дівчина з русявим довгим волоссям.

Вона: Мене підкорили його великі сірі очі. З екрану смартфону вони дивилися відкритим поглядом, неначе хотіли щирих розмов та розуміння.

Він: Вона старша за мене на три роки. Чим старша дівчина, тим вона досвідченіша. А якщо я здаватимуся їй інфантильним та малим? У мене ніколи не було стосунків. Щойно виповнилося вісімнадцять — і я щодуху шуганув до «Правого сектору». Хтось же мав зупинити ворога тут. На Донеччині. Щоб ця армія зомбаків не увійшла на решту територій України. Щоб моє рідне місто не стало напівмертвим як це. Зараз мені 21. Прийшла війна і мені було не до дівчат. У «Клена» народився синок. О, таким щасливим і говірким я його ніколи не бачив. Зазвичай, він мовчазний та суровий. А тут став лагідний, як мале собача. Обійняв кожного хлопця і кілька днів не міг ніяк натішитися своєю радістю. Мені так хочеться теплоти. Може мені пощастить з цією русокосою красунею?

Вона: Ходила на місцеву торговицю по одяг. Нічого путнього не знайшла. Скрізь два варіанти на вибір: шмот, а ля тітка, або дешевий китайський шерпотреб. По Інтернету я собі замовити вже банально не встигаю. У наш населений пункт чомусь завжди повільно йде пошта. Що ж, вибори виграла біла сукня. Усе одно, кращої в мене немає.

Він: Показав мою вродливицю «Клену». Він одобрив. Каже, щоб я дуже постарався на першому побаченні. А командир пригрозив мені двома нарядами поспіль, якщо вона не стане моєю дівчиною. У нас вчора був складний бій. Сепари знову відправили вночі ДРГ. Руслан отримав дуже важке поранення. Зараз він в Дніпрі, лежить у Мечці. Ще не приходив до тями і не відомо, чи виживе взагалі. Та біля нього поруч його дружина і матір. Вони розмовляють з ним і читають молитви. Учора ми задвохсотили двох ватанів. Самі винні! Не приходили б з ножами на нашу позицію, може б слухали зараз своє Путін-ТВ… Як же я хочу до моєї красуні. Одягну цивілку і відпочину душею та очима.

***

Вона: Мій лицарю, я щаслива дивитися у твої великі добрі очі. У них стільки болю та суму.

Він: Мене набирала Катерина — дружина Руслана. Мого старшого друга і побратима. Каже, що Русланів стан без змін. Його життя таке крихке, як крильця новонародженого метелика. Та він багатий. У нього є мама та дружина. А я — сиротина. Мене виховала тітка — уродженка Росії. Вигодувала мене, викохала і одягнула. Та я видався невдячною дитиною. Не засвоїв науки «рускаво міра» та погано читав казки про Третій Рим. Тепер моя родина — побратими. Якби ж ти, дівчино мила, могла мене приголубити і взяти за хлопця. Ти прийшла у білій сукні, ніби дала згоду заздалегідь.

Вона: Соколе мій рідний, душею я твоя. Та дай мені час, щоб звикнути до цієї думки.

***

Він: Вона буде обов’язково моєю. У її синіх очах я прочитав лагідність і любов. Та не усе так швидко. Вона мовчки просила для себе часу. Наше побачення було надзвичайне. Біла скатертина в кафетерії прифронтового міста і білі чашки з кавою. Стіл прикрасила троянда, яку я зрізав з невеличкого палісаднику біля нашого ВОПу. Квітка у вазоні майже завжди створює мажорні інтонації. Ми спілкувалися кілька годин. Про все і ні про що. А ще, між нами відбулася німа розмова. Очима я їй висповідався і про тітку з Росії, і про стан Руслана. Зайду в ювелірку — куплю їй каблучку і попрошу стати моєю дівчиною.

***

Вона: Коханий мій, я буду берегти твою каблучку завжди. Носитиму її на ланцюжку, аби поближче до серця. Мені її віддав «Клен». Ти мене хотів зробити своєю дівчиною. Мабуть, здогадувався, чому я одягла білу сукню. Як же я прикро запізнилася. Моє «так», могло б врятувати твоє життя. А тепер воно витікає з твоїх жил, неначе вода з дирявого циберка. Але я дуже прошу, коханий, будь ласка, живи! Я буду твоєю дівчиною. Тільки, прокинься! — її сльоза впала на його груди.

***

У палаті лікарні Мечникова лежало два бійці. Один молодший, інший старший. Василь та Руслан. Два побратими і два добровольці. Біля них сиділи дві пані. Молодша та старша. Марина і Катерина. І один і другий боєць зібралися до вирію.

  • Ще не час, затуливши двері, сказав Архангел Михаїл. — Інколи жіноча сльоза сильніша за будь-яку ворожу кулю.