Журба характерника
Татари були і є окупантами
Старий козак, рубака-характерник
Посеред згарища навколішках стояв
Чуприна сива на чоло спадала
А він — холодний попіл розгрібав.
Тремтіли руки, в скронях дзвони били
І через силу в грудях клекіт гамував.
Як так? Чому там за селом нові могили?
За що його рідню, татар ясир забрав?
Згадав козак. Минулої неділі
Онука на руках він з хати виніс в сад.
В блакитнім небі хмарки пливли білі
А соловейко віщував їм щастя зорепад.
Малий в ту мить мов ангелятко посміхався
До сонечка біленькі рученятка простягав свої,
І ніжно пальцями торкався
До сліду ятагана, в діда на чолі.
Ех, доленько зрадливая,
Навіщо ж відвернулась?
Чому тугі мотузки
Рукам і ніжкам нині ворухнутись не дають?
Вже ласки матері малий позбавлений навіки
І незабаром — його ординці
В яничари віддадуть.
Син козака потрапить на галери
Невістку у гарем султану продадуть.
А сад, подвір’я й згарище від хати
Осотом й бузиною швидко заростуть.
Старий козак сидів в зажурі
Повзла сльоза гаряча по щоці.
Чуприна звисла, й більше не ховала
Шрам ятагана на його чолі.
