Журба характерника

Татари були і є окупантами

Старий козак, рубака-характерник

Посеред згарища навколішках стояв

Чуприна сива на чоло спадала

А він — холодний попіл розгрібав.

Тремтіли руки, в скронях дзвони били

І через силу в грудях клекіт гамував.

Як так? Чому там за селом нові могили?

За що його рідню, татар ясир забрав?

Згадав козак. Минулої неділі

Онука на руках він з хати виніс в сад.

В блакитнім небі хмарки пливли білі

А соловейко віщував їм щастя зорепад.

Малий в ту мить мов ангелятко посміхався

До сонечка біленькі рученятка простягав свої,

І ніжно пальцями торкався

До сліду ятагана, в діда на чолі.

Ех, доленько зрадливая,

Навіщо ж відвернулась?

Чому тугі мотузки

Рукам і ніжкам нині ворухнутись не дають?

Вже ласки матері малий позбавлений навіки

І незабаром — його ординці

В яничари віддадуть.

Син козака потрапить на галери

Невістку у гарем султану продадуть.

А сад, подвір’я й згарище від хати

Осотом й бузиною швидко заростуть.

Старий козак сидів в зажурі

Повзла сльоза гаряча по щоці.

Чуприна звисла, й більше не ховала

Шрам ятагана на його чолі.

15.03.04.