«Пекельні кола сміху, або Що не так?»

Серед весняних прем’єр у прокат стартував фільм Дмитра Томашпольського «Ржака». Як не парадоксально для найпопулярнішого жанру, але комедій на вітчизняних теренах обмаль, а «чорних» — і поготів. Проте така провокативна назва, як і сам фільм — оманлива пастка.

Спершу заманюючи детективно-комічним початком — режисера арт-хаузу захоплюють бандити і під страхом смерті примушують зняти фільм-«ржаку» — картина влаштовує глядачам справжні «американські гірки»: від жахливого до сентиментального, від натуралізму до фентезі, від фарсу до інтелектуальної притчі.

Фантазія режисера вражає: тут і кабаре, і політ над Києвом в інвалідному візочку, і «зародки», і дресировані комарі, і півень, який сміється…

Але найцікавіше спостерігати за тими перетвореннями, які відбуваються з героями, спершу зовсім «негероїчними»: зарозумілий «мамин синочок» режисер Сава (Олександр Мірошниченко), клоун-невдаха, вигнаний за профнепридатність Бобо (Віктор Стороженко) і справжнє «33 нещастя» клоунеса Бебе (Анастасія Євтушенко) — дуже хвора, щойно розлучена і майже вигнана з дому.

Ці не коміки (а таких у нашому кіно майже немає) і не трагіки проходять всі кола пекла і, завойовуючи симпатії публіки, виростають поступово у справжніх героїв — сміливих, харизматичних і дуже зворушливих. Адже всі троє одержимі своєю роботою до кінця і вміють щиро любити і ненавидіти, і тому їм хочеться співчувати.

Ця картина занурює у шквал емоцій, а музика Романа Полянського створює особливу трагікомічну атмосферу. Проте «Ржака» має і дуже складну структуру — це перехідний фільм із постмодерну з його іронічністю і культурними цитатами, зокрема зі знаменитої 13 глави з «Гаргантюа і Пантагрюеля» Франсуа Рабле, але це і яскравий метамодерн — стиль, коли межі між життям і смертю, а також реальністю і віртуальністю стерті. Герої помирають і оживають, втрачають усе перед очікуваною перемогою і отримують новий шанс у повній безнадії.

Це кіно про кіно з усіма його парадоксами: оголенням структури, висміюванням усіх учасників процесу від акторів до критиків, і водночас із часом і ритмом кіно, як особливим магічним світом. І в цій химерній реальності кіностудія Довженка стає дивним лабіринтом, де за кожним поворотом чатують чудовиська страху…

Це і нищівна критика на «культурну політику» нашої країни, яка звелася до комерційної, а де факто відсутньої. Однак ця історія не лише про кіно. Корупція і рекет, жахлива екологія і катастрофічна медицина, традиції тоталітарного соціуму до заборон і запобігання перед іноземцями, заздрість колег і безапеляційність «експертів» — все те, що робить просте бажання творити у нас — тортурами.

Як показав фестиваль у Томашполі, де творці фільму організували допрем’єрний показ, «звичайна» публіка реагувала так само, як і «кіношники»: сміялася, плакала, дискутувала…

Фільм у фільмі «Замкнене коло» — про «зародків» нового життя — чергується із вбивствами героїв і поверненням у тунель між життям і смертю. Кожна нова знімальна група — як новий етап спроби народження нашої країни. І символічно, що за бандитським нападом — стоять тіні радянського минулого, «покинуті вчителі», які прагнуть знищити нове, не розуміючи власну приреченість. І скільки шансів нам лишилося? І чи він є?

Але цей тунель — і як прадавній ритуал переродження, який лежить в основі драматичного, бо кожне нове народження вимагає болю і втрати ілюзій минулого… Рефрен картини «Щось не так… Що не так?», який виривається із вигаданої штучної картини у реальне життя, а потім несеться в небо — це питання, яке переслідує нас уже чверть століття.

І власне, вирушивши у вимушену жорстоку подорож, режисер Сава з акторами Бебе і Бобо починають усвідомлювати свою місію і роль комічного — отого, прадавнього, який, як очисний вогонь, випалює твій страх. Вони вирушають до замкненого кола арени, до птахів і комах, до магії перетворення, до Рабле і дель-арте, до основ. Вони одягають ритуальні костюми комічної трійці, ніби в лицарських обладунках «воїнів сміху», де гумор стає зброєю — жорстокої і болісної правди. І тоді і «ржака», і штучний «арт-хаус» виглядають імітаціями.

А для справжнього мистецтва необхідно пропустити через себе цей страшний світ, подолати свій страх і вступити в бій — за право творити по-своєму, не боятися зазирнути в очі помилок, сміятися не лише над іншими, а і над собою. Тоді сміх очищає і перемагає. Після показу фільму в кінотеатрі «Жовтень» у залі пролунало: «дякуємо за правду» і «хочеться подумати»…

Бодай заради цього варто піти на цей фільм: побачити некриве дзеркало життя і пройти очищення сміхом крізь сльози.

Іван ДОЩ

Фото надані компанією Gagarin Media