Анна КОЗИРИЦЬКА: «Душа надто тонка матерія»

Це була перша українськомовна вистава у російськомовному театрі. А нещодавно молодий режисер Анна Козирицька поставила у цьому театрі нову виставу за згаданим твором. Сьогодні Анна гість «СП».

— Це вже не перша Ваша режисерська робота. Що створили раніше у Театрі драми і комедії на лівому березі?

— Перша вистава, яку я поставила в цьому театрі, має назву «Кохання…на дотик». Познайомившись із п’єсою американського драматурга Леонарда Герша «Ці вільні метелики» у перекладі з англійської та в редакції М. Мішина, я закохалася в неї. Знала, що обов’язково маю поставити цю п’єсу. Майже рік разом із художницею Анною Соболєвою працювали над цим задумом. Коли все продумали, постало питання — де ставити… Знаючи театри столиці, їхню репертуарну політику, вирішили, що «Ці вільні метелики» — вистава саме для Театру драми і комедії на лівому березі Дніпра. Зустрілись із засновником і багаторічним художній керівником театру Едуардом Митницьким, отримали дозвіл на постановку і почали працювати. У лютому 2017 року відбулася прем’єра вистави з назвою «Кохання… на дотик». Вона народжувалася два роки, можна сказати, що це викохане дитя. Її й сьогодні можна бачити в репертуарній афіші театру.

— Чим Вас зацікавила «Брехня» Володимира Винниченка? Можливо Ви бачили постановку «Брехні», яку театр здійснив 1992 року?

— «Брехня» зацікавила мене своєю складністю і норовливістю. Її не можна торкатися без особистої «душевної» розмови з драматургом. Він — дуже неоднозначна постать. Намагалася зрозуміти внутрішній світ письменника, дізнатися про його особисті життєві трагедії, адже все, що створює людина має початок з її власного життя.

Винниченко час від часу страждав від депресії, бо ніколи не давав спокою душі, досліджуючи її у власній драматургії. А ще письменник увесь час оточував себе жінками. Це були романи одночасно з кількома особами. Так, щойно обривався один, починався інший… Він ніколи не залишався на самоті.

Зрозуміла, що Винниченко мав страх самотності, який змушував його страждати. Образ Наталі Павлівни, дбайливо прихована рана в його душі, власне і є його автопортретом, який замасковано в жіночу «обгортку». Цей «ключик» і став імпульсом до втілення вистави.

«Брехню» режисера Олександра Балабана, на жаль, не бачила, але багато чула про неї. Артист Костянтин Костишин, який нині грає чоловіка головної героїні — Андрія Карповича, у виставі 1992 року грав її коханця Тося.

— Як довго тривали репетиції, чим вони запам’яталися?

— Працювали три місяці, якщо говорити власне про репетиції. А підготовчий процес тривав вдвічі більше. Зізнаюсь, важко було плести психологічну павутину сюжету. Адже, у виставі мова йде про душу, а це надто тонка матерія.

Усі герої вистави прагнуть жити, бажають бути потрібними та коханими, хочуть прокидатися вранці та радіти життю… Водночас, кожному з них бракує духу подивитися власним страхам у вічі та знайти сили все ж таки бути собою, не брехати собі про власне щастя, не робити вигляд, що воно є, а дійсно його шукати. Час та одяг змінюється, зазнає змін мода на зовнішній вигляд, але душа — вічна…

У виставі артисти ведуть відверту розмову з глядачем через власних героїв. Щоб це сталося, потрібно було оголити душі кожного з них. І вони дозволили це зробити. За це їм надзвичайно вдячна.

— Вистава нагадує чорно-біле кіно. Таким був задум?

— Так, був задум чорно-білих фото. Саме чорно-білі світлини виявляють справжність, акцентують особистість. Хотілося максимально відтворити світ без почуттів. Він, у моїй уяві, не має кольорів — сірий, як депресія. Костюми — одного кольору, як символ того, що, насправді, одяг не має значення, а лише відволікає увагу від очей — єдиного віконця душі.

— Ви задоволені першими показами вистави, чи будете щось змінювати?

— Прем'єрою народжується вистава. Одразу змінювати її, навіть не відчувши повноцінного дихання, я не можу. Вона повинна зміцніти, подорослішати, набратися глибини. Звичайно, я підтримувати цей процес і, якщо потрібно, робитиму корективи.

А вже найближчим часом планую звернутися до сучасної української драматургії. Адже, в Україні чимало коштовних літературних опусів. Час насолоджуватися ними.