Таємниці каральної психіатрії
У Музеї шістдесятництва Музею міста Києва працює виставка «Каральна медицина. Погляд з України».
«Каральна медицина — знаряддя боротьби з інакодумцями, яких неможливо репресувати в законний спосіб за те, що вони думають по іншому, не так як визначено» (Алєксандр Подрабінек «Каральна медицина», 1979).
Термін «каральна психіатрія» і його визначення належать А. Подрабінеку, відомому радянському дисиденту і правозахиснику, авторові книги «Каральна медицина».
Методи «каральної психіатрії» включають у себе такі прийоми:
1. Встановлення помилкового діагнозу;
2. Примусова госпіталізація в психіатричну лікарню людей, котрі не мають потреби в подібному лікуванні;
3. Ізоляція, фактичне використання клініки в якості в’язниці;
4. Примушування до прийому сильнодіючих психотропних препаратів з важкою побічною дією;
5. Застосування болісних медичних процедур, які фізично ушкоджують мозок.
У СРСР «лікували» передовсім активних політичних опонентів. Спосіб був технічно нескладним і дієвим — регулярне вживання сильнодіючих препаратів зі складною побічною дією. Людина якщо не ламалася як особистість, то мала великі проблеми зі здоров’ям, і в подальшому їй було не до політики.
Подібним репресіям піддавалися вчені, письменники, дисиденти, активісти-правозахисники, представники національних рухів, громадяни, які прагнули до еміграції, релігійні інакодумці, учасники неофіційних груп, які намагалися відстоювати свої трудові права. Нерідко в’язні сумління опинялися у психіатричних лікарнях у зв’язку з відмовою віруючих від служби в армії, незаконним переходом кордону, фальсифікованими кримінальними звинуваченнями.
Насильно поміщали в психіатричні лікарні також «підписантів» — осіб, які підписувалися під тими чи іншими значущими листами, що були відгуком на судові процеси та інші форми переслідувань.
Оголошена «хворою» людина не мала чітко визначеного терміну ув’язнення і була більше обмежена в правах, ніж ув’язнені у звичайних тюрмах і таборах. А правозахисники, які намагалися полегшити долю засуджених до «лікування» самі підпадали під радянську репресивну систему.
Ця виставка розповідає лише про небагатьох українських політв’язнів, психічно здорових людей, яких за радянських часів намагалися «вилікувати» від «загостреного почуття справедливості» та любові до свого народу. Фотографії і документи розповідають про десятки зламаних доль наших співвітчизників. Виставку доповнюють глибоко психологічні художні твори Ганни Севрук, Станіслава Хохлова, Ярослава Мацелюха.
Розпочинається виставка розповіддю про долю українського композитора Артемія Веделя. У листопаді 1796 року російський престол посів Павло І. Цей самодержець не любив мистецтва і боявся яскравих особистостей. 1797 року він видає декрет про церковну музику. Згідно з цим циркуляром у церквах заборонялося виконувати духовні твори, що безпосередньо не стосувалися служби, скорочувалися штати хорів і їхнє матеріальне забезпечення. Під заборону потрапляли українські колядки, щедрівки, канти. Нечисленні осередки української культури та національної самосвідомості, які не встигла знищити імператриця
У травні 1799 року учень риторики Києво-Могилянської академії І. Чапинський в одній з учительських кімнат знайшов книжку «Служба преподобному отцю нашому Нілу», на чистих аркушах якої було написано нібито рукою Веделя «многие нелепости… політичного характеру» про те, що Павло І нібито убив свою матір
Справу Веделя передали до Санкт-Петербурга. Звідки 27 липня того ж року надійшло розпорядження: цар «повелеть соизволил: буде он, Ведель, выздоровел, взять его от отца, отослать в дом сумасшедших в Киеве и держать без выпуску». Згодом Київський губернатор Петро Салтиков доповів, що капітан Ведель «в дом сумасшедших для содержания без выпуску отдан».
1801 року справдилося пророцтво згаданої вище «крамольной книжки» — Павла І вбили. Новий імператор Олександр І доручив переглянути справу Веделя. Але київські «ескулапи» знову визнали Веделя психічно хворим і композитор залишився у божевільні.
Ведель став чи не першим політичним дисидентом в Україні, якого запроторили до «психушки».
Виставка розповідає, що історія не донесла до нас конкретного автора диявольського задуму — каральної психіатрії. Відомо, що у далекому 1921-му в психушку запроторив свою політичну опонентку Фелікс Дзержинський. Практикував таке і генпрокурор СРСР 30-х Вишинський. Проте до 60-х років ХХ століття це були поодинокі випадки.
Радше навпаки, за Сталіна психлікарні ставали місцем, куди ховалися від розстрілів і ГУЛАГів. Кажуть, що Сталін любив наркоманів і божевільних, бо не вважав їхні протести вагомими і здатними спричинити хоч якісь зміни. Тим більше, заклики від таких людей не сприймаються «нормальними» громадянами і, відповідно, дискредитують саму ідею опозиційності.
«А може то був нереальний для сталевого володаря вияв жалю, співчуття, справедливості. Чи не вважав він провину достойною кари. Причини, з яких Сталін вирішив помилувати юродивого Сосюру не такі вже й важливі. Напис червоним олівцем: «Восстановить в партии, лечить. — резолюція, якій просто не посміли суперечити. Іронія долі: від розправи системи Сосюру врятувало божевілля, нав’язане тією ж системою», — пише Ірина Антионова.
14 травня 1924 року А. Головко пострілом із револьвера системи «Наган» убив власну дружину Тетяну Семенівну Головко. Наступного дня застрелив свою п’ятирічну доньку Галину.
За словами В’ячеслава Чорновола А. Головко — класик соцреалізму, лауреат Шевченківської премії, чиї твори віднесені до надбань радянської дитячої літератури, водночас виявився «душогубом», який холоднокровно вбив свою жінку і п’ятирічну доньку. В. Чорновол опублікував зізнання Головка про вбивство своєї родини в самвидавничому часопис «Український вісник».
«1) Я хорий — це факт. 2) Лікуватися не маю змоги — це факт. 3) Хороба росте з кожним днем і погрожує в найближчим часі зробити з мене непрацездатним, а сім’ю без шматка хліба зоставити — і це факт. Як же бути?
Та просто, коли так — застрелитись. А жінка, а дочка? А хорий і в мене хоре чуття, коли я тільки уявляв, як бідуватиме вона хора з дитинкою маленькою. Я божеволів, я не знав, що робити. Нарешті з болем нелюдським вирішив: я не покину їх. Я мушу спершу їх позбавити життя. Себе потім".
14 травня Головко прогулювався із дружиною. Стомившись жінка заснула у холодку, під соснами. Письменник накрив її обличчя червоною хусткою і вистрелив у голову. У дитячому садочку, де була його дочка Галина, він повідомив, що жінка зробила аборт і лишилася в Полтаві. А дитині пообіцяв поїхати до мами, яка купила їй «гарну куклу і гостинців багато-багато». О 7 ранку наступного дня Головко з Галиною сів на поїзд.
«Встав на потоках. Од станції Потоки ми з нею прийшли під ліс понад Пслом, я все сказав їй, що мама сюди приїде, а потім додому поїдемо всі. Воно раділо маленьке, а потім стомилося — устало рано, спати схотіло. Я вибрав місце під кущем терну, нап’яв холодочок і поклав її. Знов, як і дружину хусткою голову вкрив і витяг нагана — і вдарив в голову Галинці. І знов у грудях немов обірвалося у друге щось, а потім пусто-пусто…
Я знав, що незабаром злочин буде розгаданий. Але мені важне лише хоч два тижні, хоч місяць пожити у Харкові, поки закінчив би працю, а тоді… У мене в нагані було два патрони. Життя для мене вже не було, бо (в) голові кінці висять од нервів. А з грудей шмаття з кров’ю вирвалося, як стрельнув вперше, стрельнув вдруге. Але власні були й такі ще думки, може в Харкові з’явлюся і розкажу всім, що знали, а може б про це написати у творі…"
На допитах Головко спочатку відмовлявся, а тоді зізнався в обох убивствах. Згодом, за рекомендацією психіатрів письменника направили до Полтавської психлікарні. Достоменно не відомо скільки часу лікувався Андрій Головко, але швидко письменника оббілили. Вже у 1926 році вийшла друком перша прозова книжка, а в 1927 з’явився роман «Бур'ян» — перший в українській літературі твір, що мав на меті возвеличити комуніста.
Розквіт каральної медицини припадає на 60−70-ті роки. По всьому Союзу починають зводити так звані спеціальні психіатричні клініки тюремного типу. Медперсонал — працівники КДБ. При цьому визнання тих, хто думав інакше «божевільними», а відповідно відправлення їх на примусове лікування до психіатричних установ відбувалося згідно з чинними в СРСР медичними нормами.
Одним із перших найвідоміших жертв репресивної психіатрії став український радянський генерал Петро Григоренко. Герой другої світової війни, командувач дивізією, у 60-х він почав критикувати сталінізм і навіть Хрущова. У 1964 році влада позбавила Григоренка офіцерського звання, всіх нагород і пенсії. Проте він не зупинився. Посадити героя не випадало і тоді його вирішили зробити божевільним. У 1971-му Семен Глузман підготував експертизу, в якій визнав Григоренка психічно здоровим. Попри це Григоренко опинився у божевільні, а сам Глузман — на лаві підсудних, а згодом у таборі суворого режиму за антирадянську діяльність.
«Я вже розумів, що емоції це не аргумент ні для світового, ні для радянського суспільства, потрібна професійна аргументація. І вирішив, що повинен щось робити… Мені подобалась психіатрія і сприймав зловживання нею так: з моєї коханої роблять повію.
Не маючи інформацію про те, хто кати Григоренко, я знав лише про одного з психіатрів, який сприяв запроторенню генерала в спецлікарню імені Сербського — Даниїла Лунца. Мій батько часто розповідав, що євреї до війни вчинили багато зла, працюючи в партійних органах НКВС. І тут — знову єврей-кат. І я вирішив, писатиму свій документ, просто зобов’язаний. Це факт.
Коли я написав свою експертизу, Віктор Платонович прочитав її і сказав: «Я поїду в Москву, я маю спільних знайомих із Сахаровим, знайду його».
Він зустрівся із Сахаровим, віддав йому документ в листопаді 1971 року. Андрій Дмитрович з Єлєною Боннер на кілька днів приїхали до Некрасова в Київ", — писав Семен Глузман 1979 року.
Систему каральної психіатрії в СРСР скасували лише у 1988 році. 16 психіатричних лікарень спеціального типу МВС СРСР передали до Міністерства охорони здоров’я СРСР, а п’ять лікарень ліквідували. З психіатричного обліку зняли 776 тисяч пацієнтів.
Утім сучасна Росія Путіна, вочевидь, вирішила повернутися до брежнєвсько-андроповських рецептів.
Однак чи все так добре у нашій країні? Як стверджують незалежні експерти, система психіатричної допомоги в Україні являє собою зону серйозного ризику порушення прав людини.
Виконавчий секретар Асоціації психіатрів України С. Глузман теж відзначив існування численних випадків зловживання психіатрією — зокрема, відбирання квартир у осіб з діагнозами, неправомірного визнання людей недієздатними, протизаконного недобровільного приміщення в психіатричні лікарні. За словами С. Глузмана, в Асоціації психіатрів України з «такими історіями зверталося безліч людей, родичів, адвокатів».
У багатьох областях України сиріт, які перебували в інтернатах, нерідко безпідставно поміщали в психіатричні стаціонари. Так, у психіатричній лікарні імені Павлова в Києві дітей направляли з інтернатів групами: однак після 2006 року, коли в лікарні було проведено розслідування, ситуація в цій установі, як стверджує головний позаштатний дитячий психіатр МОЗ І. Марценковський, змінилась на краще. У багатьох регіонах країни дитячі відділення на третину, а то й на половину заповнювалися сиротами, що дозволяло забезпечити виконання плану по ліжко-місцях. На думку Марценковського, настільки часта госпіталізація сиріт є невиправданою, оскільки мова в цих випадках, як правило, йде про легкі порушення психіки, викликаних перебуванням дитини в інтернаті; дитина при цьому має потребу не в лікуванні психотропними препаратами, а в повноцінному розвитку, догляді та реабілітації.
