Повернення Миколи Куліша

Це вистава-сповідь. Її дія розгортається не у конкретному місці й не у конкретному часі, а у памʼяті. Перед нами — людина, поет, що колись зробив хибний вибір. І тепер, у тиші власної свідомості намагається пригадати: з чого все почалося? Коли саме він зрадив себе?

Це історія про поета, що став голосом держави, якої боявся. Побудував блискучу кар’єру в тоталітарному суспільстві.

А ще, це історія любові, яка не сталася. Любові, що народилася в революційну весну і була затоптана кіньми революції. Любові, що не витримала амбіції та запалення егоцентризму, не змогла побороти страх.

У виставі не подають біографію, але не приховують: роздуми про головного героя спровоковані роздумами про життя Павла Тичини. Людини великого дару й великої внутрішньої травми.

Творці вистави працюють з текстом Куліша, мов із матеріалом памʼяті: монтують спалахи, образи, ідеї, звуки, як це, можливо, робив би сам Курбас. У сценічному просторі оживає не лише сюжет, а й естетика українського авангарду 1920-х — як візія, як втрачена можливість, як луна.

Це не реконструкція історії. Це реконструкція зламу.

— Сьогодні всі визнають геній текстів Миколи Куліша. Проте змістовно більшість з них потребують дуже серйозної інтерпретації та переоцінки, — зазначив режисер-постановник вистави Дмитро Весельський. — Якщо оцінювати конфлікт, драматургічні колізії, парадокс, художню напругу — все це в Куліша на найвищому рівні. Але, все ж таки, його пʼєси — продукт непростого часу, в якому вони народжувалися. Ці твори, ймовірно, написані великою мірою під тиском самоцензури і цензури зовнішньої. Аби ці тексти могли бути поставленими, вони мусили бути саме такими.

Складно зрозуміти рівень щирості автора. Деякі фрагменти його пʼєс звучать, як комуністична агітка. З великою вірогідністю ці фрагменти — вимушений крок. Але, тим не менше, це є. Звичайно, розумний читач або глядач відчує і побачить, що все ж на відміну від тупих пропагандистських текстів — текст Куліша складний. Попри те, що він іноді оспівував Радянську владу, його твори були заборонені. Більшовицький устрій відчував у них загрозу.

Сьогодні ж перед режисером, який береться за Куліша — виклик: зрозуміти, як слова не з нашої доби, не нашого часу, мають звучати сьогодні, щоб не викликати шаленого внутрішнього опору. Тексти класика потребують змістової надбудови, зміни ракурсів.

В Українському малому драматичному театрі, де я працюю художнім керівником, поставив п’єсу Куліша «Маклена Ґраса». Прем’єра відбулася у 2018 році. Спершу вистава складно знаходила свою аудиторію, але з початком повномасштабного вторгнення стала користуватися великим глядацьким попитом. Глядач зріс у своїй цікавості до української драматургії, української культури і наша вистава потрапила на гребінь цієї хвилі цікавості.

«Маклена Ґраса» — дуже добре написаний текст, в ньому є багато того, що цікавить суспільство. В ньому можна шукати і знаходити відповіді на складні, хвилюючи питання про історичні помилки нашої держави. Власне, цього ще більше у «Патетичній сонаті».

«Патетична соната» вже давно була у моїй режисерській торбинці. Прочитав цей текст коли навчався на третьому курсі університету. Він вже тоді мене заінтригував. Навіть колись обговорював можливість поставити його у Київському академічному театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра. Цій ідеї симпатизував тодішній художній керівник театру Едуард Митницький. Але він тоді не наважився на такий крок і я думаю, що це було правильно. Тоді я був дуже недосвідченим режисером і навряд чи зміг би подужати такий непростий і глибокий текст. Після цього я довго жив з цією ідеєю.

А сьогодні текст «Патетичної сонати» здається мені особливо резонуючим. Тому, що він не в останню чергу говорить про наш історичний шанс побудувати державу на початку ХХ століття. Не можна сказати, що ми не скористалися цим шансом. Можливо, доречніше вважати, що у нас цей шанс украли. Це дуже цікава історична доба 20-ті роки — період революцій і національних змагань.

Цей текст, як на мене, при ретельному погляді, це сатира на популізм, на боротьбу ідеологій. Насправді Куліш нікого не шкодує в цьому тексті. Він дуже гостро висміює всі сторони політичного конфлікту того часу. На горіхи дістається всім: націоналістам, комуністам, імперцям і тим, хто боїться зайняти будь-яку із позицій. І це робить текст досить таки об’єктивним. Куліш не дає простих відповідей. Навпаки, він дуже добре змальовує складність ситуації, в якій були люди в той історичний період. Радію, що у мене була можливість реалізувати цей задум саме у Молодому театрі. Звісно, якби в цей же час мене запросили до іншого театру, то можливо я б запропонував цю ж пʼєсу. Тому, що вона у мені вже дозріла. Але саме для трупи Молодого театру грати Куліша — дуже правильна річ. Тому, що Куліш — це улюблений автор патрона Молодого театру Леся Курбаса.

Це вже мій не перший досвід співпраці з Молодим театром. До того, як я став художній керівником Українського малого драматичного театру, поставив тут у 2016 році виставу «Поступитися місцем». Вона кілька років йшла у репертуарі. Колектив цей я знав. Можна сказати, що ми завжди товаришували театрами.

Працювати було дуже цікаво. Ми не тільки зверталися до цієї п’єси, а ще намагалися інтуїтивно дослідити, зрозуміти й відтворити деякі принципи театральних пошуків Курбаса. Зокрема, одного з курбасівських періодів. Намагалися цим способом творити театр. Звичайно, це не спроба музейної реконструкції. При дослідженні тексту намагалися не ігнорувати сьогодення. Це не просто відтворення естетики того часу. Ми прагнули бути актуальними, говорити гостро, враховуючи той досвід, якого не було, коли писалася ця п’єса. Гіркий сімдесятирічний досвід існування Радянського Союзу.

Дуже задоволений співпрацею з хореографкою та авторкою пластичного рішення Ніною Змерзлою. Паралельно зі мною вона провела своє дослідження роботи з тілом, роботи з ритмом. Ми цьому приділяли багато уваги.

Також неймовірно задоволений співпрацею з художником цієї вистави Борисом Орловим, який створював простір і допомагав відбутися саме такому театру. Репетиції були дуже цікавими через спроби синхронізувати в єдиний художній потік роботу з простором з Борисом Орловим і пластику з Ніною Змерзлою. Це співпраця і взаємодія простору, руху та тексту.

Репетиційний процес тривав досить довго. Стартував ще до Нового року, а потім переривався і ускладнювався різними чинниками. Я продовжував працювати в Малому театрі. Тому ми не могли дозволити собі репетиції з ранку до вечора. Актори теж були задіяні в інших постановках. Процес не був настільки щільним, як хотілося б.

Зізнаюся, я ніколи не працював з подібною формою. І взагалі — велика сцена для мене рідкість. Я прийшов без готових рецептів, але з певними задумами. Дуже вдячний колективу Молодого театру. Вони з великою цікавістю підключилися до процесу пошуку.

Не все нам вдавалося відразу. Заходили в певні глухі кути. Пробували робити деякі речі, а вони в нас не вдавалися. І ми мусили від них відмовлятися. Іноді це стає травматичним досвідом для акторів і вони перегорають. А тут ми спільними зусиллями, навіть наступаючи на якісь граблі, переборювали всі труднощі і йшли далі. Ентузіазм акторів не зникав. Навпаки, вони тільки запалювалися. Дуже задоволений цією співпрацею, готовністю команди йти у невідоме.

У нас був дуже екстремальний випуск вистави, особливо в останній період. Незадовго до цього у театрі відбулася попередня прем’єра і в нас було надзвичайно мало часу для роботи на основній сцені. До цього 95 відсотків репетицій відбулося у репетиційному залі. Тому випускали виставу в шаленому ритмі. Це стосується звуку, світла, з’єднання всього в єдине полотно. Оцінюю виставу як перспективну, але таку, якій ще треба відбутися.

Дуже вдячний нашим глядачам, які були першопрохідниками цієї дороги і що вони нас так підтримали. Але переконаний, що вистава ще потребує роботи. Сподіваюся, що ми зможемо цю роботу здійснити.

За цей період я засумував за рідним театром. У найближчий перспективі з радістю повернуся до роботи зі своєю командою. Але при нагоді з задоволенням попрацюю з іншими театрами. У тому числі й з Молодим.

Фото Едуарда Межула.