Тамара ХОДАКОВА: «Наше українське насправді дуже якісне»

У десятому числі «СП» ми писали про прем’єру рок-опери «Біла ворона» в Київському національному академічному театрі оперети. Виконавиця ролі Жанни д’Арк — заслужена артистка України Тамара Ходакова. Сьогодні пані Тамара — гість «СП».

— З чого почалося Ваше знайомство з Жанною д’Арк?

— Познайомилася з цією постаттю на уроках історії, коли навчалася в школі. А детальніше знайомство почалося з постановкою «Білої ворони». Перечитала все, що змогла знайти, передивилася доступні історичні матеріали в Інтернеті. Цей образ став дуже близьким.

Коли стало зрозуміло, що буде постановка цієї опери, в театрі було оголошено кастинг. Режисер-постановник Максим Голенко, балетмейстер-постановник Максим Булгаков та диригент-постановник Сергій Нестерук почали шукати акторів, які б могли зіграти роль Жанни. Матеріал дуже складний емоційно, тому потрібні були не лише вокальні дані. До того ж це не академічний матеріал, а естрадний. Мені дали подивитися клавір, щоб я подумала, чи зможу це зробити. Спробувала заспівати пісні, показала матеріал постановникам, і вже тоді почали працювати більш детально.

Постановочні репетиції тривали менше місяця. Це дуже мало для такого матеріалу. Складність полягала в тому, що все робилося одразу. Хотілося більше уваги приділити саме музичному матеріалу, бо це рок-опера, і все побудовано на музиці. А на музичні репетиції реально було найменше часу.

Оркестрового матеріалу не існувало, тому аранжування для цієї постановки спеціально робив Олександр Корш. Потрібно було переробити саму оперу під специфіку театру оперети. На це теж потрібен був час, якого на жаль не було. Але ми робили все, аби за такий короткий термін підготувати якісний продукт.

— Яке Ваше особисте ставлення до героїні?

— Я захоплююсь Жанною д’Арк. Це фантастична постать. Цілком погоджуюсь з автором Юрієм Рибчинським, що це другий за популярністю і по складності персонаж у світовій історії після Ісуса Христа. Рибчинського захопила опера «Ісус Христос — суперзірка», і він вирішив написати щось подібне. І треба сказати, що співпраця тандему Юрій Рибчинський — Геннадій Татарченко подарувала нам надзвичайний твір.

Як можна не захоплюватися людиною, яка прожила таке коротке життя, але встигла так багато зробити. Потрібно було лише два роки, щоб повністю змінити свідомість цілого народу. Бо поняття «нація» і «народ» до Жанни взагалі не було. Тільки після неї до французів прийшло усвідомлення, що вони є французьким народом. Деякі історики пишуть, що вона була першою націоналісткою, і я з ними згідна.

Цей матеріал мені дуже близький і зрозумілий. Мелодії, які написав Геннадій Петрович Татарченко, торкаються душі і серця, вони швидко запам’ятовуються і потім довго лунають у свідомості людини.

Дуже задоволена тим, що ми це зробили, що відбулася прем’єра «Білої ворони». Але справжня вистава з’явиться через декілька показів.

Особисто мені треба багато працювати над розкриттям образу Жанни. Перші два покази — це лише зернятка, які будуть обростати нюансами, глибиною звучання. Буде змінюватися музичний матеріал. Щось обов’язково переписуватиметься. Ця вистава ще буде рости й рости. Зараз ми лише на початку шляху.

— Вже багато років Ваша творча доля пов’язана з Київським муніципальним академічним театром опери і балету для дітей та юнацтва. А з чого все почалося?

— Коли я ще навчалася у Національній музичній академії України ім. П. І. Чайковського, мій педагог народна артистка України і СРСР Євгенія Семенівна Мірошниченко запропонувала піти на прослуховування саме туди. Дитячий театр, по суті, нічим не відрізняється від дорослого. Просто разом із дорослим репертуаром тут йдуть дитячі вистави, в яких грають ті ж актори, що і в дорослих виставах.

Мені дуже подобається, що в цьому театрі вирує життя. З’являються прем’єри, багато різного матеріалу, є спрямованість на різні жанри. Хотілося аби в репертуарі було більше класичної музики, класичної опери і, взагалі, класики для дітей.

— Однією з яскравих постановок театру останніх років стала опера «Червона шапочка», в якій Ви виконуєте головну роль.

— Хочемо ми цього чи ні, але дитячого репертуару завжди не вистачає. В Україні фантастично обдаровані композитори, але дитячого репертуару завжди хочеться більше. Це матеріал, на який завжди буде попит, діти ростуть і потребують цього.

У репертуарі театру раніше була опера М. Раухвергера «Червона Шапочка», але музика була не зовсім вдала. Роман Смоляр, який одночасно є солістом нашого театру, написав музику і лібрето нової опери, аранжування здійснив Олексій Баженов. Моя героїня не лише проста і мила дівчинка. Це казка про те, що будь-якій ситуації завжди має перемагати добро.

— 2010 року у Вашому житті з’явилася Національна оперета України. Як це сталося?

— Ніколи не думала, що працюватиму в цьому театрі. Одного разу зустріла у Національній музичній академії Володимира Одринського, який на той час вже був солістом Національної оперети, і якого я знала ще з консерваторських часів. І він мені запропонував прийти на прослуховування, яке мало відбуватися наступного дня. Чесно кажучи, була не готова. Але мала напрацьований матеріал. Мій концертмейстер Наталія Королько погодилася піти зі мною на прослуховування. Перед прослуховуванням передивилася ноти. Одну арію знала, вона була у нас в репертуарі, а «Джудіту» зі своїм концертмейстером заспівала вперше. Відтоді я працюю відразу в двох театрах.

Першою була роль Нінон в опереті Імре Кальмана «Фіалка Монмартру». Вона і зараз в репертуарі театру. Дуже люблю цю героїню. Дехто вважає її негативним персонажем. Але насправді це жива жінка з живими емоціями, яка віддано кохає. Вона розуміє, чого хоче і чого прагне. Нінон щира і відкрита у своїх емоціях. Нічого не тримає в собі, і це чесно з її боку. Потім була роль «Баядери» в однойменній опереті, інші роботи.

— Чи не була несподіванкою роль Кармен?

— Ніколи не сподівалася її заспівати. До того ж у мене сопрано, а на цю роль потрібно меццо-сопрано. Однак, коли головний балетмейстер театру Вадим Прокопенко запропонував, то вирішила спробувати. Напевне, якби це була повністю музична вистава, я б відмовилася. А тут виконую лише дві арії — «Хабанера» і «Циганську пісню». Наша «Кармен-сюїта» вже не перший рік в репертуарі. Глядач ходить, йому подобається. І це не може не радувати.

— А як вдається працювати відразу в двох театрах?

—Кожен театр має своє обличчя, свій репертуар. Якщо чесно, то мені шкода розлучатися з виставами, в яких я граю.

Так, ролі в мене дуже різні. Мені здається, що чим ширший спектр, тим працювати цікавіше. Але це треба робити з великою обережністю і максимально професійно.

— Ви багато співпрацювали з Національним ансамблем солістів «Київська камерата».

— Дуже вдячна цьому фантастичному колективу і його керівникові Валерію Матюхіну. Це унікальний колектив з дуже широким спектром музики. Музика різнопланова, різножанрова, різностильова. Колектив виконує дуже багато української музики. Наше українське насправді дуже якісне. Його треба виконувати, показувати людям, доносити до слухача. Ми дуже талановита нація. Але допоки нам не вистачає ефективного менеджменту.

Серед сучасних українських композиторів, твори яких я співала з «Київською камератою» Вікторія Польова, Ігор Щербаков, Олег Безбородько, Юрій Шевченко, Золтан Алмаши, Ганна Гаврилець, Геннадій Ляшенко, Іван Карабиць, Леся Дичко та багато інших.

— Також Ви виступаєте в Арт-центрі ім. Івана Козловського.

— Особливість цієї сцени — камерність і теплота, близькість до глядача. Виступати в цьому центрі почала, коли це ще була «Вітальня Івана Козловського». Там співала і сольні концерти. Перед тим як їхати на конкурс, завжди намагалася винести програму на глядача. Тому майже всі конкурсні програми я переспівала в Центрі Козловського.

Режисера цього Центру Тетяну Зозулю знаю давно. Її батько — фантастичний баритон Віктор Миколайович Курін викладав в Академії, коли я там навчалася. Він мав надзвичайно теплі, дружні творчі стосунки з моїм викладачем — Євгенією Мірошниченко. Коли була жива Євгенія Семенівна, я була в неї асистентом, а зараз викладаю вокал на кафедрі камерного співу.

— Ви часто брали участь у різноманітних конкурсах, які найбільше запам’яталися?

— Конкурси не тільки дають можливість молодого співакові показати себе, але й дають змогу поспілкуватись і повчитись у світових зірок, які, наприклад, є членами журі. 2006 року на конкурсі в Баку познайомилася з Іриною Архиповою, Владиславом П’явком. А на конкурсі імені Римського-Корсакова у Петербурзі — з Оленою Образцовою. Після цього конкурсу поїхала на майстер-класи до Фінляндії, де займалася з Оленою Василівною, Володимиром Атлантовим, Ларисою Гергієвою. Це фантастичні люди, фантастичні особистості.

— Як Ви встигаєте робити стільки справ?

— Якщо робота приносить задоволення, і ти розумієш, що вона потрібна, тоді багато встигаєш. Також потрібно швидко мислити і оперативно реагувати на події навколо тебе.

Хотілося б співати новий матеріал. Щоб у ньому було більше саме української музики, а також і далі долучатися до шедеврів світового музичного мистецтва. У вільний від роботи час люблю в’язати, вишивати. Намагаюся більше часу проводити з моїм дворічним сином. Мрію про той час, коли моя маленька батьківщина — місто Ровеньки на Луганщині буде звільнене, і я зможу туди поїхати.

Спілкувався Едуард ОВЧАРЕНКО

Фото Анатолія ФЕДОРЦІВА