Майстер-клас від Павла Ар’є

У рамках фестивалю відбулися режисерські читки — публічні читання відібраних текстів, організовані режисерами; бліц-презентації — виступи драматургів з короткими презентаціями своїх нових текстів; майстер-класи від відомих драматургів, театральних та літературних критиків, режисерів, продюсерів; показ вистав, що були поставлені за п’єсами — учасниками Конкурсу «Коронація слова». Однією з родзинок фестивалю стала зустріч з сучасним драматургом Павлом Ар’є, чиє ім’я широко відоме далеко за межами України.

— Драматург — це звичайно ж письменник, але до нього є суворі вимоги, — розповів Павло.

— Треба володіти цією професією. Мені здавна хотілося займатися театром, відвідував дитячий театр. Але в якийсь момент прийшло розчарування. Він став мені здаватися нецікавим і неактуальним.

Люди, які живуть у Чорнобильській зоні, не мають світла, не мають нічого.

Коли почав вивчати політологію в Німеччині, то там побачив театр, який мені знову почав подобатися. Побачив вистави Сари Кейн, почав читати спеціальну літературу, більше цікавитися цим видом мистецтва. Врешті — сам написав першу п’єсу, яку присвятив Помаранчевій революції. Цю п’єсу побачив художній керівник Львівського театру ім. Леся Курбаса. Після цього все інше у цьому життя стало для мене менш важливо. Працював у цьому театрі разом з акторами, сценографами, режисерами. Публіка приходила на наші читання. Вже тоді зрозумів, що аби стати хорошим драматургом треба знати театр, багато читати, знати психологію, особливості сюжету, різні епохи в розвитку мистецтва. Все це складає досвід.

Після цього в Німеччині взяв участь у конкурсі й потрапив у двадцятку молодих перспективних драматургів. Мене запросили до школи при театрі. У цій країні більшість акторів вчиться саме при театрах. Так само і драматурги, не може бути хорошої драматургії без практики. Там усвідомив настільки важливі для митця смак, світогляд, відкритість, вміння весь час вчитися, здатність виправляти свої помилки. Митець не може стати на ноги, якщо не буде вірити в себе, у свою правоту. Але це може бути й пасткою, бо ця впевненість може заважати навчанню, самовдосконаленню, відкритості.

Потім було навчання в Британії. Там найбільше закарбувалася у серце порада: «Пиши про те, що тобі болить». Цей біль допомагає бути не надто толерантним до себе, бути відвертим з собою. Написати п’єсу чи роман — це надзвичайно тяжкий шлях. Про це треба думати цілодобово, тижнями.

У нашій родині тема Чорнобиля відіграє важливу роль. Моя мама — ліквідатор аварії на ЧАЕС. Вона поїхала туди разом з львівським загоном міліціонерів і пожежників. Був ще маленьким. Пам’ятаю як образився, що вона звідти нічого мені не привезла. Потім дізнався, що мама повернулася без прикрас, свого одягу, всього того, що вона туди взяла. Через декілька років вона важко захворіла, пережила багато операцій. Це біль нашої родини. У 90-ті роки держава намагалася не бачити таких людей. Ми з старшим братом як могли діставали ліки, шукали кошти, заробляли, позичали…

Я вирішив писати про таких як мама. Але як можна писати про те, чого не бачив, про що не знаєш? 2010 року ще не було турів до Чорнобиля, однак я знав, що люди туди добираються нелегально. Є сталкери — доволі заможні люди, які від нічого робити у вихідні дні потрапляють у цю зону і вивчають постапокаліпсис.

Нічого не кажучи мамі я поїхав з цими людьми. Ми там були 2 дні. Те, що я побачив перевернуло весь мій внутрішній світ, мою уяву. Я людина, яка народилася у місті і дуже рідко бувала в селі. А тут було не місто і не село. Коли хмари закривали небо, то від темряви не бачив навіть власної руки. Це було чимось неймовірним. Сама природа перемогла людей, які думали, що все можуть. Було лячно.

Мова для театру і кіно дуже важлива. Вона відособлює нас від спільноти, яка раніше називалася «советский народ»

Наступного дня познайомився з бабусею, яка жила в цій зоні. Вона мені розповіла про круглий і лінійний час: «Ви там живете лінією, нікуди не встигаєте, у вас там все догори ногами. Тому не маєте щастя. А нам що? Нам добре. Встаємо з сонцем, лягаємо з місяцем. Збираємо врожай, а взимку відпочиваємо». Через кілька років дізнався, що існують філософські теорії лінійного і круглого часу. А я почув про це від жінки, яка провчилася в школі лише 8 класів. Захотілося про це написати.

Люди, які живуть у Чорнобильській зоні, не мають світла, не мають нічого. Мене вразило, що цих людей не помічають. Найвищим актом милосердя було те, що їм просто дозволяли жити на цій землі. Вони залишалися гідними, прекрасними, розумними людьми, які живуть з природою зовсім за іншим договором.

П’єсу «На початку і в кінці часів» писав у Берліні. Мій друг позичив свою маленьку квартиру. Майже два місяці нікуди не виходив. Шукав в Інтернеті портрети, вішав на стінах портрети бабусь з Чорнобиля, щоб краще працювала уява.

Був щасливий, коли почали ставити мої п’єси. І сьогодні ставлюсь з розумінням, коли режисери пропонують щось змінити в моїх творах. Але інколи беруть п’єсу, і навіть не питаючи про дозвіл змінюють її назву. А ти дізнаєшся про це через місяць після прем’єри. Тоді виникають питання етичного плану.

Я дуже відкрита людина. Як треба, то приїду і будемо працювати в театрі разом. (У Британії більше значення має не режисер, а драматург. Укладаються угоди і він приїздить на весь постановочний процес. І потім разом з режисером несе відповідальність за весь процес).

Свої п’єси пишу про те, що відбувається тут і зараз. Мені здається, що наші сучасники мають бути відображені в кіно і театрі. Також багато працюю над переосмисленням творів інших авторів та інсценізаціями. Одна з останніх робіт була за романом «Дівчина з ведмедиком» Віктора Домонтовича, про зародження емансипації в українському жіноцтві. Про це не можна було в нас говорити 100 років. Виявляється, що це явище зароджувалося не лише в Європі, але і в нас. Просто так повернулася історія, що цю тему забули на довгий час. Також цікаво працювати над осучасненням шеспірівських сюжетів.

Я щасливий, що обрав у своєму житті те, чим хочу займатися. Театр може бути містком між різними поколіннями, які часто не розуміють одне одного. Театр вчить не тільки доброті, але й слухати один одного, жаліти слабшого. Театр — не лише місце для розваги, це місце для терапії, де лікують наші душі, наше суспільство. Маємо багато нерозроблених тем для театру. Це і національні травми, і різні табу.

Десять років тому багато хто вважав, що театр невдовзі помре, адже існує кіно, телебачення, Інтернет. А зараз театр увібрав в себе елементи інших видів мистецтва. На мій погляд на сьогодні театр — наймогутніший засіб художнього виразу.

Ще одне важливе питання — національна свідомість. Це прив’язка до своєї Батьківщини, мови, родини, близьких людей, політичних уподобань. Це частина нашого життя і нас самих, що має бути в театрі.

Хочу щоб у театрі ця тема виникала не як відповідь, а як запитання. Мова для театру і кіно дуже важлива. Вона відособлює нас від спільноти, яка раніше називалася «советский народ». До речі, я нещодавно відмовився співпрацювати з одним із українських телевізійних каналів, бо мені запропонували писати сценарій фільму російською мовою.