За українську Україну!

ВУТ «Просвіта» ім. Т. Шевченка, НСПУ, політичні партії та громадські організації патріотичного спрямування відзначили 158-му річницю перепоховання Тараса Григоровича Шевченка. Захід відбувся біля пам’ятника Кобзарю напроти столичного університету, що носить ім’я великого українського поета.

— Я запитую: що з нами зробили. Я не бачу жодного телеканалу, який би транслював такі заходи, який би розповідав про значення імені Шевченка, — наголосив голова ВУТ «Просвіта», лауреат Шевченківської премії Павло Мовчан. — Останні півроку ми спостерігали неймовірну активність Петра Порошенка. Його діяльність була україноцентриською. Але там не було найважливішого — духу Шевченка. Дух Шевченка — це дух спротиву всьому тому, що є небезпекою для України. Ми виставили війська на нашому зовнішньому кордоні з одвічним ворогом — Росією, але де ті захисні лінії, які захищають нас в інформаційній сфері? Де цитування Шевченка?

Свого часу Дмитро Васильович Павличко традиційно проводив тут мітинги. А потім передав цю естафету мені. І ось вже 20 років «Просвіта» збирається саме тут, а разом з нами Спілка письменників, усі небайдужі. Ще минулого року тут була величезна кількість людей. Що сталося, уже всі щасливі, уже всі радісні?

Шановні! Ви будителі, бо ви зібралися тут не для формальностей. Ви сьогодні зібралися для активації слова. Активність і енергетичне наповнення слова Шевченка вкрай необхідні. Ми ще не розуміємо, що зараз може статись те, від чого нас застерігав Тарас Григорович у поезії «Степи мої, запродані…». Оце те, що може статися — заберуть землю, зроблять її товаром.

За нашої спиною національний щит. Він єдиний нас будить і буде будити. І тому я хотів би, щоб наші урочистості з нагоди проведення в Києві свята «В сім’ї вольній, новій» нагадали, що сім’я вольна, нова може бути тільки з Шевченком, тільки з його духом, тільки з його вогненною енергією ненависті до ворогів.

Дозвольте виконати те, що традиційно робить громадський комітет, який є альтернативою до існуючої казенної структури — комітету Національної премії Шевченка. Ми створили громадський комітет з відзначення Народною премією ім. Т. Шевченка. Сьогодні будуть нагороджені два нових лауреати.

Микола Тимошик — людина, яка зробила надзвичайно багато. Я його вже називаю академіком, ректором Інституту Огієнка. Це людина, яка наповнила весь наш інформаційний простір іменем Івана Огієнка. Людина, що зробила колосальну працю, яка була висунута на Національну премію ім. Т. Шевченка. Це двотомник «Село».

Диплом лауреата Народної премії Т. Шевченка присуджується Миколі Степановичу за вагомий внесок у розвиток української культури, відродження історичної пам’яті, формування національної свідомості, утвердження української мови.

Другий лауреат — видатна мисткиня, людина, яка зробила неймовірні речі, Марина Соченко. Під час вогненної епопеї на Майдані гідності художниця створила цілу галерею тих людей, які будуть не забуті завдяки їй. Також вона створила цілу галерею воїн АТО.

— Мене до глибини душі зворушили і стривожили слова Павла Мовчана про нашу святиню — університет, — зізнався Микола Тимошик. — Я студент і випускник цього університету. У сімдесяті роки факультет журналістики містився у жовтому корпусі університету. І наш декан напередодні 22 травня просив, щоб ми в цей день не йшли до червоного корпусу біля пам’ятника Т. Шевченку. Аби клали квіти до підніжжя Тараса 23 або 25 травня, але тільки не 22-го. Він тільки хотів по-людськи пояснити, чому не йти. А ми йшли. І мені боляче, що сьогодні наш університет дивиться обличчям до Шевченка, але з нього тут майже нікого немає. Я один з тих, кого витіснили з цього університету і не дали працювати. В університету лише ім’я Шевченка, а духу його там немає.

Для мене премія громадського комітету надзвичайно втішна і надзвичайно хвилююча. Низький уклін великому Кобзареві, полум’яна муза якого ще зі шкільних років запалила любов до колиски української нації — села. Того села, яке з потужного націєтворчого чинника справжнього непідкупного українства перетворилося сьогодні за потурання влади на вмираючого колоса, де ледве жевріє духовне і культурне життя. Саме про таке наше українське село, духовно і фізично знекровлене, про тих, хто його зрадив і продовжує нахабно визискувати. Хто вже сьогодні потирає руки від можливих баришів з продажу нашої землі-годувальниці.

Низький уклін моїм пращурам давнього хліборобського роду, усім репресованим, замученим, знеславленим, убієнним, замученим голодоморами, не відмолених, не пізнаних, достойно не пооцінованих.

Житейській долі цих людей з такими труднощами упродовж п’яти років роботи над своїм двотомником «Село», доводилося виривати з рук таких бездушних чиновників, у архівах різного підпорядкування. Ці наші так звані місцеві архіви, через небажання вдали досі відкривати дослідникам правду про нашу національну історію, заслуговують недоброго імені концентраційних таборів української правди.

Низький уклін і вдячність «Просвіті» — Всеукраїнському товариству правдивих, чесних, високопатріотичних і високоосвічених мрійників, безкомпромісних борців за українську Україну. Ось уже впродовж півтора століття це товариство було і залишається чи не єдиним громадським об’єднанням, українською партією, яка ніколи і ні за яких обставин не зраджувала ідеалів нашого національного пророка — Тараса Григоровича Шевченка. Читаймо надсучасного нині Шевченка, сповідуймо його ідеали, розширюємо наше українське поле і сповідуймо українську Україну.

— Маю велику честь отримати цю велику нагороду на цьому святому місці біля пам’ятника нашому національному пророку і нашому генію, — підкреслила Марина Соченко. — Хочу згадати мого вчителя, видатного українського художника Віктора Зарецького, який ще у 80-ті роки мені сказав: «Будеш працювати на Україну, будеш потрібна». Ці слова мені тоді дуже запали в душу і я ніколи їм не зраджувала.

За останні п’ять років я зробила 30 виставок, присвячених нашим героям-майданівцям, які жертвували життям і здоров’ям, боролися за визволення України. Ходила по шпиталям, малювала їхні портрети. Ми їздили на фронт від ВУТ «Просвіта» і Центру морально-психологічного забезпечення ЗСУ. Я малювала портрети наших захисників. Вони дуже раділи нам, бо це для них і пошана, і реабілітація і увага.

Зараз на Аскольдовій могилі веду розписи військової каплиці, яка присвячена всім героя, полеглим за Україну від часів Київської Русі, доби козацтва, часів УНР і ОУН-УПА до Майдану і подій російсько-української війни.

Багаторічний в’язень брежнєвських таборів Василь Овсієнко представив увазі присутніх «Кобзар» Тараса Шевченка 1982 року видання, який йому дістався від Юрія Литвина, що загинув на Уралі 1984 року. Вони не сиділи в одній камері, але передати «Кобзар» саме Василеві вирішили співкамерники Юрія, серед яких були естонці, литовці і вірмени. З цього «Кобзаря» В. Осієнко зачитав вірш «Осії. Глава ХІV. Подражаніє».

Про те, як вшановують Кобзаря на Січеславщині розповіла письменниця Леся Степовичка. Лауреат Шевченківської премії Василь Нечепа виконав думу, присвячену Тарасу. Пророче Шевченкове слово також звучало з вуст українських школярів. А голова політичної партії «Патріот» Микола Голомша назвав творчість Тараса Григоровича тим джерелом енергії і наснаги, що надихає на творення держави заснованої на українських цінностях, закликав усіх присутніх жити за заповітами Шевченка.