Олексій КУЖЕЛЬНИЙ: «Театр робить незнайомих людей близькими»

Надзвичайний і Повноважний посол Грузії в Україні Гела Думбадзе не лише політик, а ще й митець. В Україні відбуваються виставки його картин, видаються збірки творів. А нещодавно у Київській академічній майстерні театрального мистецтва «Сузір'я» поставили його п’єсу «Шіола». Про нову роботу театру наша розмова з режисером-постановником, народним артистом України Олексієм Кужельним.

— Це перше звернення нашого театру до грузинської драматургії, — розповідає Олексій Павлович. — Коли запропонували поставити Думбадзе, то в мене не було ніяких запитань. Адже у Нодара Думбадзе була фантастична проза, кіносценарії і таке інше. А тут дізналися, що це його племінник, посол і політик. І це певною мірою продовжує своєрідний цикл, коли ми вивчали особистості політичних лідерів, їхній інтелектуальний рівень. Поставили вистави за Арпадом Гьонцом — президентом Угорщини, Вацлавом Гавелом — президентом Чехословаччини, Іоанном Павлом ІІ — папою Римським. Для мене було надзвичайно цікавим, що за якимось фасадом, що за своїм основним життєвиявленням має людина.

І коли дипломат пише п’єсу, вірші чи малює картини, або це ж робить, скажімо, бізнесмен — це ще одне виявлення їхнього таланту. І виявлення з великою гостротою аматорства. Коли людина чимось професійно займається, у неї швидко замилюється око, знаходяться прийоми майстерності, почерк і т. ін. А якщо людина це робить за покликанням серця, від того, що не може не писати, то насправді такий підхід інколи відкриває дивні речі. Це саме стосується і п’єси «Шіола».

Здавалось би тут змальована дуже проста ситуація, в якій немає якихось особливих сентенцій. Але від вистави до вистави я все більше радію тому, як це сприймає глядач, тому, які відгуки залишає. І це страшенно приємно, тому що за цією життєвою простотою є якась глибина. У житті все просто, але настільки глибоко, наскільки глибоким є будь-який вияв життя. І ці сенси можливо зчитуються глядачем і ним доповнюються.

Найголовніше з того, що відбувається в театрі — це той момент близькості між глядачем і театром, між глядачем і артистами — те, що робить незнайомих людей близькими. Ті проблеми, ті погляди на життя, висновки, які робить глядач — все це єднає і творить мистецьку культурну спільноту.

— Чия була ідея, поставити цю п’єсу в театрі «Сузір'я»?

— Це була ініціатива попереднього посла Грузії в Україні Грігола Катамадзе, переклад з грузинської здійснила його донька — Тамара Катамадзе, яка нині вивчає українську філологію. А Гела Думбадзе на той час теж працював у Посольстві. І вже робив в Україні виставки своїх картин. Представлена історія близька мені по-людськи і за переконаннями. Це народна дипломатія. Я вважаю, що пошуки вибудови симпатій народів дуже тонкі. Безумовно, є симпатія українців до грузин і грузин до українців. Але це не те саме, що симпатія українців до італійців. Як знайти оцю дуже тонку і дуже теплу ноту, в чому особливості цієї симпатії? Це саме завдання і митців, і дипломатів, і політиків, і всіх людей, які своїми професіями і уподобаннями зближають ці речі.

Я дуже радий, що ця вистава відбулася саме на сцені нашого театру. У ній взяли участь, як завжди, актори з різних театрів. Для нас було важливим елементом, що така історія сім’ї мала матеріальний характер, певною мірою була підкріплена документально. Актор Тарас Жирко разом з сином Володимиром-Іваном і дружиною Тетяною Олексенко-Жирко стали ніби тією сім’єю, з якою більшою чи меншою мірою можна поєднувати долю персонажів п’єси.

Тарас Жирко вже ставив у нас виставу «Момент кохання», яка нині йде на сцені Національного академічного драматичного театру ім. Івана Франка. Його дружина та син грають у нашому театрі вперше. А для актора Київського національного академічного Молодого театру Ігоря Щербака це вже друга робота в «Сузір'ї».

Коли збираються талановиті артисти з різних театрів, то відбувається взаємозбагачення. Не можу сказати, що ми віднайшли щось нове. Але з’явилося багато нового в наших стосунках, у нашій творчій лабораторії, в наших мистецьких пошуках.

Здається, ти знаєш як робити, у тебе є досвід і ти маєш чіткий маршрут до результату, а врешті кожен раз все відбувається наче вперше.

— Якими були перші Ваші враження від тексту п’єси?

— Завжди думаю, чому цей текст потрапив саме до мене. Напевне не випадково. У центрі твору дві людини, які люблять одне одного. Але щось незрозуміле відбувається в сім’ї, що можливо й не ставить під загрозу існування самої родини, однак потребує якогось осмислення.

Напевне кожен день відбувається щось дуже важливе для кожної людини, кожної сім’ї. Але на багато моментів просто не вистачає часу звертати увагу. А ці моменти мають симптоми. І треба мати бажання й мужність, аби їх вирішувати.

Думаю, що важливою тут є проблема непорозуміння в сім’ї, на яке начебто не вистачає часу. Така ситуація мені знайома з життя моїх друзів і власного життя. Навіть актори зізнаються, що подібна ситуація була і в їхньому житті. Це те, що знайоме абсолютно всім. А цінність вистави в тому, що вона пропонує як вирішити цю проблему.

Часу на репетиції було мало. Не могли посидіти над виставою по Станіславському за столом. Але можливо й не було такої глибокої потреби. Багато деяких речей ми чи то придумали, чи то відчули і додали до тексту якихось своїх ходів. Власне так відбувається майже з кожною п’єсою. І це ознака того, що в п’єсі є енергія, яка захоплює людей, закликає до діалогу і надихає працювати.

І скільки б часу не було, його всеодно буде замало. І всі питання регламенту необхідні для того, аби творчий процес дисциплінувати. Можна безкінечно занурюватися в матеріал і отримувати від цього насолоду. Але в якийсь момент треба сказати «стоп» — цього достатньо, аби виходити на діалог із глядачем. Решта додаватиметься життям вистави. І в цьому є велика мудрість, бо можна ще до початку показу вистави вичерпати забагато. А коли продовжуєш цю роботу вже з глядачем, який своїми посмішками, диханням, оплесками чи несприйняттям додає в цьому діалозі свої речі.

Репетиційний процес будь-якої вистави особливий. Це не калька, не схема — це питання життя, як воно відбувається. В даному випадку — життя вистави. Вистава — жива істота, спочатку примхлива як немовля, далі проходить всі етапи зрілості як людина. І завдання — випустити виставу до глядача в момент її найбільшого розквіту.

— Кілька слів про відеоряд.

— Його зробила Ольга Джигурда, з якою ми довгий час робили програму «Сценограй» на телеканалі «Культура». З одного боку йдеться про темпераментний, веселий народ, який любить танцювати і співати, дуже активний. А з іншого — про часи страшного занепаду (90-ті роки минулого століття), великого песимізму. Тут зафіксовані у піснях і танцях настрої народу, його оптимістичний потенціал, який переможе все. Ці моменти сьогодні дуже важливі для нас.

Все це питання більш ніж якоїсь суто національної культури. А з іншого боку — кожна культура має свій аромат, яким можна порадувати глядачів. І в такий спосіб набувати близькості через культуру. Не випадково на екрані можна побачити Софіко Чіаурелі, бо вона була на фестивалі «Київ травневий» і показувала свою виставу в «Сузір'ї». Перед цим у нас був зі своєю моновиставою Коте Махарадзе. Тому цей відеоряд практично про рідних нам людей.

Я сценограф цієї вистави. На сцені можна побачити виноград. Взимку він голий. Далі з’являється листя, а пізніше — грона. І він набуває своєї корисності і повноцінності. Ця ідея реалізувалася дуже просто. І нам здається, що життя, як отой виноград. Коли морози — листя опадає, а коли приходить тепло — тепло людського життя і любові, тоді виростають грона виноградні і діти.

До створення костюмів підключилася директор нашого театру Ірина Батько-Ступка. Їх придумували разом. Ми не граємо грузинів і нам не потрібна грузинська документалістика. Адже це могло бути як з грузинами, так і з кимось іншим.

На прем’єрі був автор. Порадів тому, що ми зрозуміли п’єсу, і що вона у нас вийшла. Він прекрасний тактовний автор, який привітав і наші скорочення, і додатки. Ми дуже вдячні за його авторський текст і за нашу співпрацю.

— Над чим працюєте зараз?

— Насамперед хотів би сказати, що цей сезон для нас був дуже складним. Є втрати. Також була проблема з сайтом, через що ми на півроку практично випали з інформаційного простору. Наразі вона вирішена.

Як завжди маємо безліч планів. Катя Степанкова готує виставу, в якій буде балетмейстером і виконавицею однієї з ролей. Також гратимуть Олексій Скляренко і Ксенія Ніколаєва.

А я радію, коли просувається моя багаторічна постановка за твором Еріка Емануеля Шмідта «Мадам Пилінська і таємниця Шопена», а також Гете «Фауст». Поки що це проза, яку автор сам хоче грати. Але думаю, що в нього все ж це буде більше літературна історія, а в нас — вистава.

Фото надані театром

  • Ви тут:
  • Я-UA
  • Культура
  • Олексій КУЖЕЛЬНИЙ: «Театр робить незнайомих людей близькими»