Візитівка Камерної сцени

На Камерній сцені ім. Сергія Данченка Національного академічного драматичного театру ім. Івана Франка всоте показали виставу «Увертюра, До побачення», за новелою Івана Франка «Сойчине крило». Режисер-постановник Андрій Приходько.

Найперший прем’єрний показ вистави відбувся у січні 2000 року на сцені Київської академічної майстерні театрального мистецтва «Сузір'я». Прем’єра стала доленосною як для режисера, так і для виконавиці ролі Марії Наталки Корпан. Присутній на прем’єрі Сергій Данченко запросив митців до театру ім. Івана Франка.

Для історії цього театру вистава стала певною мірою знаковою. І не лише тому, що в ній звернулися до творчості Патрона театру, Генія, Філософа Івана Франка. 19 січня 2002 року на Водохрещу її показом відкрився експериментальний сценічний майданчик «Театр у фойє», де відбувалися пошуки молодих режисерів, драматургів, сценографів, акторів. А 10 років потому 19 березня 2012 року цією виставою відкрилася Камерна сцена, з нагоди 75-річчя від дня народження багаторічного керівника театру, Майстра режисури Сергія Данченка, і відтоді носить його ім’я.

За час, що минув від дня прем’єри, вистава побувала в численних гастрольних мандрах, представляла сценічне мистецтво України на численних міжнародних театральних фестивалях.

Сьогодні, як і майже двадцять років тому, в головних ролях виступають народний артист України Остап Ступка та заслужена артистка Наталія Корпан. У спектаклі Андрія Приходька досліджуються непрості взаємини чоловіка і жінки. Герой Остапа Ступки Масіно, відлюдник, егоцентрик та філософ живе своїм сталим життя і, здається, що ніяка ситуація не здатна вплинути на цю помірковану сталість, але однієї новорічної ночі він отримує листа, який порушує ним же створені закони буття. У цій виставі йдеться про кохання, але кохання може бути різним: неймовірно пристрасним, дружнім, всепоглинаючим, раціональним. Герою ж було послано кохання як Дар Божий, але юнацький максималізм, той самий егоцентризм і внутрішня зосередженість на собі не дали змоги розгледіти, зрозуміти, що той Дарунок був Істиною, і тепер новорічна ніч перетворюється на болючу сповідь, де реальність межує з божевіллям, де спогади стають реальними. Неможливо зрозуміти, ця жінка, що з’явилася на його порозі — реальна особа чи хвороблива уява Масіно творить цей образ.

Фінал вистави залишається відкритим… Знов лунає дзвіночок: це принесли листа чи прийшла Марія…

Про виставу «Увертюра, До побачення» ми попросили розповісти її творців.

Андрій Приходько, заслужений діяч мистецтв України:

— Дякую художньому керівникові Київської академічної майстерні театрального мистецтва «Сузір'я» Олексію Кужельному. Саме в цьому театрі розпочала своє життя наша вистава. Починали роботу над нею на початку осені, а закінчили напередодні нового року. Все було на власній ініціативі. Наталка Корпан принесла текст, а я звернувся до Остапа Ступки.

У п’єсі змальована вічна тема стосунків чоловіка і жінки, коли між ними стільки претензій, того, що не пробачиш. І стільки ж кохання, залежності і невід’ємністі одне від одного. І такі почуття будуть вічно між людьми, між чоловіком і жінкою.

«Сойчине крило» побудоване так, що герой весь час читає і згадує листи героїні. Він весь час з нею розлучається і весь час на неї чекає. Тому назва вистави «Увертюра, До побачення». Масіно слухає увертюру Россіні і ця увертюра передує зустрічі з його коханою.

Виставу зробили 20 років тому, але вона все ще цікава глядачеві. Багато хто сприймає класику як застиглу форму, а коли відкривається весь зміст протиріч, це не може не зацікавити. Ми, люди мистецтва, самі не так часто ходимо до театру. А люди негуманітарних професій знаходять можливість прийти до театру і ще й заплатити за квитки. Людей сюди тягне спрага до мистецтва.

Франко може подивитися на стосунки і розповісти про них так, до нього цього ніхто не робив. На сцені лише дві людини, а насправді це цілий Всесвіт стосунків. Між персонажами роки, відстані, а вони поруч. У Франка величезна любов до людини, він може передати космос у людині і людину в космосі. Дай Боже, щоб ми своїми зусиллями змогли відкрити українцям, що у нас є такі митці не лише європейського, але й світового рівня. Творчість Франка надзвичайно актуальна, таке враження, наче його твори написані сьогодні.

Коли Наталя починала грати цю роль, то ще була неодружена. А сьогодні вона мати двох дітей. Це не могло не вплинути. В артистки багато гротескових, навіть комічних ролей. А ця відкриває Наталю в жіночій беззахисності, це дуже ліричний образ. У героїні складне життя, проходячи через тортури долі вона змінюється.

А Остапові дуже личить, коли той починає грати на 200 відсотків. Тоді він копає дуже глибоко, стає гротесковим. Артист надзвичайний і на великій, і на малій сцені. Його можна порівняти з добрим вином, що настоюється з часом.

Дуже вдячним акторам, які всі ці роки «тягнуть» на своїх плечах виставу. Майже двадцять років вистава живе не завдяки режисеру, а саме завдяки їм. У них різна природа, вони люди різних сфер. Це два янголи охоронці спектаклю, два його локомотиви.

Остап Ступка, народний артист України:

— За двадцять років життя вистави ми, звичайно ж, змінилися. З’явилося багато нових нюансів. Але головне, що ми зберегли структуру «Сойчиного крила», закладену Андрієм Приходьком на перших репетиціях. Він створив каркас, який актори нарощують своїми пропозиціями, своїм оточенням, своєю індивідуальністю, своїм внутрішнім станом.

Ми грали виставу на різних сценічних майданчиках, брали з нею участь у численних театральних фестивалях. У Хмельницькому театрі «Кут» довелося грати на сцені довжиною 1,5 м. і шириною 80 см. Але актор до всього пристосовується і від цього ловить кайф.

Виходимо на сцену і відразу відчуваємо, який в залі сидить глядач. Його не цікавить, які в актора проблеми. Він прийшов подивитися виставу. І сцена те місце, де всі твої проблеми відходять на задній план. Ти миттєво включаєшся в гру, яку тобі запропонували, і робиш це із задоволенням. Сцена лікує від усього, принаймні протягом 1,5 години, доки триває вистава.

З Наталкою багато років граю не лише в цій, але й інших виставах. Дуже важливо відчувати одне одного і орієнтуватися на місцевості в будь-який момент.

У Франка надзвичайно багатий матеріал як для великої, так і для камерної сцени. Дуже хотів би ще зіграти у виставі за його творами.

Наталія Корпан, заслужена артистка України:

—  Ідея поставити цю виставу виникла в мого педагога Богдана Жолдака. Сказав, мені: «Є цікава робота, шукай режисера». Цим режисером став Андрій Приходько. Завдяки цій роботі пізніше творча доля пов’язала мене з Національним академічним драматичний театром ім. Івана Франка.

Буває, що виставу ставить прекрасний режисер, у ній грають талановиті актори, але постановка виходить посередня. А тут всі зірки зійшлися. Змінюються сценічні майданчики, але вистава продовжує цікавити глядача.

За роки служіння в Театрі ім. Івана Франка зіграла багато ролей, але ця залишається однією з найдорожчих. Під час вистав виникають різні ситуації, але ми з Остапом завжди намагаємося підтримувати одне одного.