Остання зі славетного роду

Музей гетьманства нещодавно представив для всіх, хто цікавиться українською історією, масштабний проєкт — виставку «Гетьманівна Олена», до сторіччя від дня народження Олени Отт-Скоропадської. За допомогою унікальних світлин та спогадів розкривається життєвий шлях молодшої доньки гетьмана Павла Скоропадського.

За свідченням самої Олени Павлівни вона — остання з роду Скоропадських. Представниця відомої козацько-гетьманської родини з дитинства відчувала, що українська політика є пріоритетної в житті родини.

Народилася Олена 5 липня 1919 року в Німеччині. Її виховання значної мірою відрізнялося від виховання старших дітей родини. І це вплинуло на формування характеру — вона була досить самостійною та цілеспрямованою особою.

«…Я була єдиною дитиною поміж багатьох дорослих у нашому домі й мусила пристосовуватись до них, а не навпаки. — згадувала О. Отт-Скоропадська. — Я не могла пригадати випадку, щоб хтось із родини колись зі мною бавився, або, коли до нас запрошували дітей, щоб хтось із дорослих брав участь у наших іграх. Звичайно, я могла у будь-який момент підійти з усім, що мене хвилювало, до матері, тоді вона повністю віддавала мені всю увагу, пояснювала різні речі, потішала мене, коли це було необхідно, але й вона ніколи зі мною не бавилась. Загалом усі дорослі, кожен для себе, займалися своїми справами, а я була маленьким додатком, переважно полишеним на себе, і мусила сама собою займатися, хоча, здається, це мені не зашкодило. Я дуже рано стала самостійною і витворила своє власне, відповідне до мого віку, середовище…

У різному оточенні я мала різні імена і з готовністю відгукувалася на всі. Мені було байдуже, як саме мене кликали, імена були для мене лише формальністю, а я завжди залишалась собою".

1938 року молода Гетьманівна закінчила школу.

«В лютому 1938 року я склала іспити на атестат зрілості, завдяки щасливому випадкові навіть на „добре“, що мене особливо потішило з огляду на батьків. Обидві мої старші сестри склали свої матуральні іспити „з відзнакою“, від мене цього ніхто не міг вимагати, „добре“ цілком вистачало. Всі раділи. Батько хотів би, щоб тепер я почала студіювати історію, предмет, який його самого завжди найбільше цікавив. Але я ж бачила у нас вдома постійні грошові нестатки й хотіла якомога швидше стати на власні ноги. Відповідною для цього була професія секретарки. Моя професійна освіта тривала рік».

Олена працювала в Данцізькому бюро подорожей і транспорту «Унтер-ден-Лінден», потім у Гмелінському науковому інституті. В 24 роки молода Гетьманівна, переступаючи через загальноприйняті правила, вирішила жити окремо від батьків і перебралася з Ванзеє до Берліна. При цьому вільні дні проводила з батьками. Вона стала впевненішою в собі, вільнішою в своїх почуттях — намагалася насолоджуватися життям розуміючи, що війна стає ближчою. Будучі відкритою і життєрадісною вона мала широке товариське коло — любила людей і спілкування з ними. Зазнавши болю та розчарування в першому коханні, Олена зробила висновки, які в майбутньому допомагали їй в тяжкі моменти. Влітку 1944 року Олена Скоропадська одружилася з Гердом Гіндером, що був швейцарським німцем.

«Коли українці дізналися про моє майбутнє весілля, вони були обурені. Як же могла молода гетьманівна в цей час виходити за німця, а до того ж, людину без жодного титулу? Вони прислали до мого батька делегацію протесту. Істеричний Богдан Шемет, племінник давнього батькового секретаря, який тоді жив у нашому домі, погрожував застрелити Герда, коли той приїде. А мені він зробив пропозицію одруження. Я тоді абсолютно не мала почуття до бідного, явно психічно хворого чоловіка і просто його висміяла. Його випровадили з нашого дому. Мій батько заспокоював українців, як тільки міг (на жаль, їм не можна було сказати, що Герд був також швейцарським громадянином), він заявив, що кожна з його дочок може одружитися з чоловіком, якого сама вибере (раніше, правда, це звучало інакше) і, що він дуже задоволений моїм обранцем. Було навіть якесь офіційне оголошення, згідно з яким дочки гетьмана при одруженні, незалежно з ким, для себе і своїх спадкоємців зберігають свої спадкові права. Мені це було, по суті, байдуже, але я теж вважала, що ні в якому разі не можна поступатися диктатові знизу».

Цей шлюб тривав недовго, адже під час перебування на Східному фронті Г. Гіндер отримав важке запалення серцевого м’яза і помер 10 квітня 1945 року. Цього ж місяця загинув і гетьман Павло Скоропадський, про що донька дізналася аж у серпні.

«Хай тебе Бог береже, моя маленька. Вітай від мене свого Герда і дивись за мамою». Це були останні слова, які я почула від свого батька. Як дуже я його любила і яким близьким він залишився мені й донині, після своє смерті!"

Невдовзі Олена Павлівна переїхала до Швейцарії.

«У лютому 1946 року почалося моє швейцарське життя. Після деяких блукань я нарешті опинилася біля мого коханого чоловіка Людвіга Отта (ми звемо його Люксом). У листопаді 1947 року ми познайомилися з ним на парфюмерній фабриці „Esrolko A. G.“, де обоє працювали. Ми з Люксом одружилися 20 березня 1948 року. Тим разом я не мала жодних сумнівів у тому, чи роблю правильно».

Шлюб Олени Скоропадської та Людвіга Отт був поєднанням близьких по духу людей, які пронесли крізь життя взаємоповагу, розуміння і щире кохання.

«Протягом нашого нинішнього подружжя життя ставилося до нас дуже прихильно. Наші любі близнючки прийшли на світ у січні 1954 року. Ми вже були не зовсім молодими батьками, і нам немало довелося на них почекати. Вони, властиво, ніколи не завдавали нам турбот, зате приносила багато радості.

Коли вони народилися, я відразу сказала: вони будуть тільки громадянами Швейцарії. Я все життя відчувала себе чужою в тому суспільстві, де прожила велику частину свого життя, іншою, не такою як всі…"

З 1969 року родина мешкала в передмісті Цюріха в м. Кюснахті. Людвіг працював комерційним директором цюріхської газети Tages-Anzeigers. Після смерті Гетьманівни Єлизавети 1975 року, керівництво гетьманським рухом перейшло до Олени Отт-Скоропадської. Гетьманівна зосередила свою діяльність на упорядкуванні архіву родини та виданні батьківських спогадів.

«Люкс вийшов на пенсію — ми поступово звикали до зручного, спокійного, гармонійного життя швейцарських пенсіонерів, з небагатьма турботами й багатьма маленькими, а часом і великими радостями. Спокійно і вже трохи безпечно дивилися назустріч старості…

Властиво, старіти є цілком добре. Вже не потрібно нудьгувати, треба тільки спробувати глибоко поринути у спогади. Тоді пережиті події знову спливають на поверхню. Один відтінок життя оживає слідом за другим. Це так, наче знову розкриваєш стару книжку з дуже яскравими малюнками, до якої вже давно не заглядав".

Однак життя внесло корективи у розмірене життя пенсіонерів.

«І тут раптом все змінилося: Україна стала незалежною державою. Велика надія моєї родини, якій вона віддала всі свої сили і яка визначила все її життя, нарешті здійснилася. І саме мені, котра ніколи ані Україною, ані політикою української еміграції не переймалася, єдиній з моєї родини довелося пережити це щастя…

Яке чудове місто наш Київ. Ще тепер, після того, як большевики у тридцятих роках знищили 38 старих Церков, — Софійська площа, скільки часу пройшло, як мій батько тут стояв при молебні після проголошення Гетьманства, скільки він потім перестраждав від того часу. А тепер я тут стою, — його остання донька…

… в мені відкривався шлюз, і потік спогадів виносив на поверхню моєї свідомості картини, почуття, події мого життя, вони раптом виринали, і я хотіла всі їх затримати. Люди, які зробили на мене враження в дитинстві чи в юності, ставали для мене знову цілком живими; мої батьки, брати і сестри завдяки спогадам ставали мені такими близькими, якими, можливо, не були ніколи раніш в моєму житті".

Олена Павлівна піклуючись про долю родинних документів, передала їх до України. Нині матеріали та документи родини Скоропадських зберігаються в Національному історичному архіві України, Чернігівському історичному музеї ім. В. Тарнавського, Музеї гетьманства, Національному військово-історичному музеї України.