Соло на коні

Глядач мав нагоду подивитися виставу про долю України. Авторів цих літературних творів вже давно немає серед нас, але слово, написане ними, актуально і тепер.

— Вже протягом шести років я не прив’язуюсь надовго до жодного конкретного державного театру, бо люблю працювати самостійно, — розповідає Людмила Колосович. — Вирішила створити свій театр і назвати його — «Solo». Адже соло — це не лише віртуозний виступ одного співака чи інструменталіста. В спорті, скажімо, це той факт, коли людина сама йде в гору. Тобто до своєї мети. Мені ця ідея сподобалася. До речі, саме так називається один з європейських театральних фестивалів.

Для здійснення своїх проєктів обрала Національний центр театрального мистецтва імені Леся Курбаса. Працюючи над створенням вистав, тут почуваюся комфортно, маю повну свободу. Адже не люблю, коли мене стримують у моїх творчих фантазіях. Центр Курбаса — це театральний майданчик, що знаходиться в самому серці столиці, це чудове місце для різноманітних театральних експериментів.

У моновиставі використала твори Остапа Вишні «Різдвяний сон кобили вороної» та «Ярмарок». Коли українці згадують про цього письменника, то на обличчі відразу з’являється усмішка. Але насправді він писав і про дуже сумні речі. Остап Вишня — найтрагічніший комік України, який свого часу постраждав через свій гумор, через те, що критикував у своїх творах тогочасну владу.

Я поставила виставу про Україну. Остап Вишня написав алегоричне оповідання про стару конячку, яка згадує ті часи, коли була молодою. Колись у неї було щасливе сите життя — перше кохання, перше материнство кобиляче, перший добрий господар. А потім на ярмарку її продали… А потім били, знущалися… І в холодному хліву голодна засмучена конячка доживає свій вік. І немає жодних перспектив на майбутнє…

Ще у середині ХІХ сторіччя Пантелеймон Куліш написав свій «Вертеп». І оскільки у нашій виставі йде мова про Різдво, тому я вирішила, що буде доцільно зіграти частину цього твору. «Вертеп» Пантелеймона Куліша і сьогодні дуже актуальний. Зокрема, тут йде мова про 14 тисяч погублених Іродом дітей. Відразу згадуються 14 тисяч українських воїнів, які загинули боронячи нашу незалежність на Сході країни.

До свого проекту запросила акторку з Дніпра Тетяну Тушич. Свого часу в Дніпрі я поставила шість вистав. У чотирьох з них грала Тетяна. Вона працює у Дніпровському Молодіжному театрі і викладає в Дніпропетровському театрально-художньому коледжі. Це дуже глибока драматична артистка. Репетиції тривали протягом цілих чотирьох місяців, адже ми живемо в різних містах.

Сценографією у своїх виставах останнім часом займаюся сама, також сама підбираю музику. Були в мене художники-однодумці, але зараз вони мешкають за кордоном.

Як відомо, Остап Вишня багато років пропрацював у газеті. Він щодня мусив писати хоча б маленький фейлетон, аби прогодувати свою сім’ю. Тому наша героїня вперше з’являється на сцені з купи газет. В Україні шостий рік йде війна. Звичайно б могла одягнути героїню у військовий стрій, але це було б дуже просто. А я хочу, щоб у кожного глядача виникали свої асоціації. Тому в сценічному костюмі героїні є лише натяки на події останніх років. Ми знайшли довге чорне пальто, схоже на шинель. На нашій героїні благенька українська сорочка, якій вже понад 50 років. У ній вперше виходили на сцену студенти Дніпропетровського театрально-художнього коледжу. Вона несе в собі певну атмосферу, бо просякнута потом молодих студентів, які в ній грали свої перші ролі. Берці для вистави подарували військові з Дніпра. Взагалі, кожна річ на сцені щось означає. Приміром вінок, який зробили зі справжніх квітів та трави, це символ молодості. На екрані бачимо зимовий пейзаж, та раптом на ньому зацвітають вишні. У цей час ми говоримо про молодість, а молодість — це весна життя.

Також на екрані можна побачити героїв вертепу. Ці персонажі у кожного викличуть свою асоціації, але Ірод, напевне, багато кому нагадає президента нашої північної сусідки. До речі, у «Вертепі» Пантелеймона Куліша також йдеться про Московію. А один з персонажів нашого «Вертепу» — Козак — оперний співак, Герой України Василь Сліпак.

Вистава пройшла вже чотири рази. І кожного разу вона набирає, вона творчо зростає. Щораз додаємо щось нове. Можливо змінимо відеоряд. Хочемо представити нашу нову роботу на театральних фестивалях.

Маю чимало творчих планів як у театрі «Solo», так і в інших українських театрах. Та не хочу зараз озвучувати їх вголос. Можливо це буде класика в сучасній інтерпретації, а може звернуся і до сучасної драматургії.