Навіщо ти живеш?

Репертуар Арт-центру імені Івана Козловського Національного академічного театру оперети нещодавно поповнила вистава «Ліквідація» за п’єсою Віктора Шендеровича «Два янголи, чотири людини». Поставив виставу керівник арт-центру, заслужений артист України Володимир Голосняк у співавторстві з Олегом Шушпанніковим, а її жанр визначили — не просто комедія.

Раніше в арт-центрі йшли переважно концерти, а відтоді, коли його очолив пан Володимир, почали розвивати як мультикультурний і мультижанровий центр. Додалися вистави. І не лише драматичні, але й музичні. Одна з них — «Калас». А verbatim вистава «#додому», режисерки Олени Щурської, є зразком документального театру, який набуває все більшого поширення в Європі.

Додалися концерти інструментальної музики. Зі сцени можна почути багато сучасної бандури. Це Роман Гриньків, Ярослав Джусь, Георгій Матвіїв. Чудові скрипкові концерти Богдани Півненко і Мирослави Которович. Партнер арт-центру — кіноклуб BLOW UP. Тож, щонеділі о 13 годині тут можна подивитися якісне арт-хаузне кіно, з обов’язковим обговоренням після перегляду. Тобто жанрів додається все більше і більше.

У майбутньому має з’явитися багато саме музичних вистав. З такими виставами планують входити в наступний концертно-театральний сезон.

— Твір Віктора Шендеровича зацікавив мене в першу чергу тим, що там є дуже хороша межа між смішним і тим, чимось дуже важливим для кожної людини — пошуком відповіді на питання для чого ти живеш, — розповідає Володимир Голосняк. — Метушня, в якій ми постійно перебуваємо, робота, клопоти нас затягують. І раптом одного дня, як герой вистави Тарасенко Тарас Тарасович починаємо розуміти, що все заради чого метушилися і докладали так багато зусиль, не зробило нас щасливими. Тобто, ми були щасливими, але зовсім в інші моменти життя.

Мені здалося, що це дуже актуальна для нас тема, тому що з стрімким розвитком цивілізації, складається враження, що навіть час почав йти швидше ніж раніше. Це усе від того темпоритму, в якому ми існуємо. В цьому божевільному темпі сучасного життя людина не встигає знаходити миті у яких почувається щасливою. Адже, ми не маємо часу на якісь елементарні речі: подивитися, як розпускаються бруньки, як пливуть небом хмари, як ростуть наші діти.

Від оригінальної п’єси Шендеровича мало що залишилося. Ми взяли у автора дозвіл не лише на переклад, а й на адаптацію. Змінені не лише імена, а й біографії героїв, не лише місце дії, а й смислові акценти. Змінили багато важливих речей.

Наприклад, головний герой у нас колишній депутат місцевого рівня. У цьому образі зібрані найгостріші хвороби нашого суспільства.

Я не схильний ділити наше суспільство на «вони» і «ми». Кажуть, що погані депутати, погані керівники, а народ хороший. Але я вважаю, що диму без вогню не буває. І ми заслуговуємо на те, що маємо. Адже народні обранці це не люди, які прийшли з Венери.

Тож, для вистави було добре зробити цього персонажа дрібним депутатом, аби через нього показати всі суспільні болячки. Спробувати розібратися в собі, зрештою, посміятися над собою. А жанр вистави дозволяє подивитися які ми гротескні і кумедні. І зрозуміти, що важливе, а що другорядне.

Репетирувати почали у вересні, а у грудні вийшли на прем’єру. Робили це не кваплячись. Під час репетицій було багато цікавих творчих знахідок. Є дуже хороший хід, пов’язаний з тим, що у дверях вічко встановлено не тим боком. Ми це доволі смачно обігруємо і навіть робимо з цього символ — всевидяче око. А насправді ця ідея народилася випадково. Працівники які виготовляли ці двері, очевидно квапилися і помилилися, вставивши вічко не тим боком. Коли я це побачив, то спочатку роздратувався і хотів, щоб переробили. Але потім у мене з’явилася ідея обіграти цю обставину, що начебто це будівельники, які робили ремонт у квартирі Тараса Тарасовича зробили таку ж помилку. Ми почали довкола цього фантазувати і вийшло доволі кумедно.

Репетирувати було непросто, тому що два актори, які виконують головні ролі — я і Олег Шушпанніков виступаємо в цій виставі й режисерами. Це було трохи ризиковано. В деякі моменти здавалося, що все пропало і нічого не вийде. Але реакція глядачів свідчить про те, що ризик виправдався, що нам вдалося зачепити почуття людей, натиснути на якісь болючі точки, при тому залишаючись в жанрі сатиричної комедії.

Ми доволі цікаво, як мені здається, обіграли локацію, де відбувається дія — «прихватизований» культурний центр. Це теж дуже впізнавано, тому що в нас, на жаль, така доля вже спіткала багато соціальних і культурних закладів. Тож ми намагалися зачепити і цю проблему.

Актор театру і кіно Олег Шушпанніков грає Тарасенка Тараса Тарасовича. Також він виконує одну з головних ролей у виставі «Дикого театру» — «Гей-парад», яка має великий успіх. Саме Олег прийшов до мене з ідеєю поставити п’єсу Шендеровича. У мене були свої застереження. Проте ми разом шукали рішення, аби нарешті в творчих муках народити цю дитину.

Актор Київського національного академічного театру оперети Ігор Матейко грає відразу дві ролі — Лікаря і Нотаріуса. Оскільки наша сцена мала, ми намагалися задіяти якомога меншу кількість артистів. Ігор зміг зробити ці обидва образи так, що люди, які його особисто не знають — не впізнають, що це один і той самий актор створив два різних образи. Мені здається, що це хороша акторська робота Ігоря.

А роль Янгола-ліквідатора в нас грає актор і режисер Михайло Воробйов.

Мого персонажа ми нарекли Темний. Це особа із загостреним почуттям справедливості, такий собі дисидент на небі. Йому здається, що Господня воля спотворена небесними канцеляристами і клерками. Він намагався щось змінити, налагодити первозданну гармонію і через це постраждав. Відправлений у заслання на землю. Це його розплата.

Але він не такий простий персонаж. Його може схарактеризувати фраза: «Диявол починається з піни на губах у янгола, який бореться за справедливість». Звідси його жорсткі і жорстокі дії, за допомогою яких він хоче виправити ситуацію. Ми вже зіграли сім вистав, але я ще продовжую внутрішньо працювати над персонажем. Продовжую розставляти акценти, шукати відповіді на запитання стосовного мотивації його поведінки.

Дуже щасливий, що маю можливість уже не в першій виставі працювати з художницею Іриною Давиденко. На сцені Національного академічного театру оперети вона була сценографом багатьох вистав. Я вже працював з нею разом над виставою «Калас». Там було дуже цікаве рішення з дзеркалами в паризькій квартирі, де Марія Калас завершила своє життя.

Мені здається, що так само вдало знайшли з пані Іриною сценографічне рішення і у виставі «Ліквідація». Це вхідні двері, що є лаконічним символом входу і виходу з цього світу. Пані Ірина також художник по костюмах, це її цікаве рішення по моєму персонажу, який весь у чорному. Так само вдало підкреслений стиль пшонка-стайл за допомогою халата, який носить Тарасенко Тарас Тарасович.

Сподіваюсь, що з Іриною Давиденко попрацюємо ще не над однією виставою. Радий, що є така творча колаборація.

Вистава живе своїм життям, продовжує змінюватися, стає більш легкою, більш органічною, розвивається і росте. І мені як творчій людині це подобається, я продовжую бути у творчому процесі, у пошуку. Звісно, радує те, що вистава подобається глядачам, має комерційний успіх, гарні позитивні відгуки від людей, які цінують творчість.

Я врешті-решт знайшов матеріал для своєї нової моновистави. Це буде п’єса «Спостерігач» канадського драматурга українського походження Моріса Панича. П’єса написана для двох виконавців. Але я бачу як з неї можна зробити моновиставу. Це твір про самотність у сучасному суспільстві, коли ми можемо зателефонувати за допомогою надсучасного гаджету до Нью-Йорка, поспілкуватися з другом, який живе у Торонто, або по відеозв’язку побачити знайому людину, яка зараз знаходиться у Парижі, та попри сучасні засоби комунікацій, соціальні мережі, усе більше людей почуваються глибоко самотніми. Вже закохався у цей матеріал. Веду перемовини з ймовірним режисером-постановником майбутньої вистави. І якщо буде Божа воля, то почнемо роботу над нею вже восени, а трохи пізніше запросимо на прем’єру.

На наш арт-центр незабаром чекає досить серйозна реконструкція, яку почнемо в травні і триватиме вона півроку. Ми відкриємося зміненими, оновленими, значно зручнішими для глядачів. З’явиться ще одна сцена. А одну з нових музичних вистав присвятимо Івану Семеновичу Козловському, ім’я якого ми носимо.