Час — ляльковод, а ми ляльки?

На сцені шість родин, які шукають діалогу з владою. Але виявляється, що влада вже пробралася всередину цих сімей. Диктатура живе у серцях найближчих людей. Творці вистави намагаються знайти відповіді на запитання: Ким стає людина, яка отримала владу чи ілюзію влади? Чи здатна вона тепер чути? Скільки ще спроможна існувати така сім’я?

— Я люблю інтелектуальний театр. Для мене важливо, щоб він ніс думку. Аби театр закликав глядачів не лише до співчуття. Хоча співчуття теж важливо, якщо ти на сто відсотків упевнений, що цьому персонажу треба співчувати, — розповідає Ірина Гочашвілі. — Мені хотілося, аби глядач, який дивитиметься виставу, критично оцінював персонажів.

Ми обрали такий матеріал, тому що в країні війна. А саме в цій п’єсі Бертольд Брехт акцентував увагу на тому, як руйнуються стосунки між людьми. Мені хотілося поговорити про те, як вони руйнуються між чоловіком і жінкою в умовах жорсткої диктатури влади, в умовах війни. І відповідальність тут лягає, насамперед, на жінку. Від неї залежить ситуація в родині. З 24 сценок п’єси я обрала саме ті, де є сосунки в родині. Композиція побудована таким чином, що від сцени до сцени ці стосунки все більше руйнуються з вини жінки.

Звернулася з ідеєю поставити цю виставу на мікро-сцені Київської академічної майстерні театрального мистецтва «Сузір'я» до художнього керівника театру, народного артиста України Олексія Кужельного. Вона його зацікавила, а антураж мікро-сцени ідеально підійшов для постановки вистави за п’єсою Брехта.

Постановка до певної міри стала викликом. Досить часто цю п’єсу беруть до постановки студенти режисерських факультетів, коли вивчають інтелектуальний театр. Не хотілося, щоб наша вистава була схожа на студентські роботи. Прагнули зробити професійну виставу, де є своя думка, виставу, що йтиме у професійному театрі і на неї буде приходити вимогливий глядач.

Репетиції почалися всередині жовтня. Вони тривають і досі. Мені цікаво ставити вищу планку перед акторами. Наголошую не на тому, що вони вже вміють робити, а на тому, чого раніше ніколи не робили. Мені поталанило з колективом, де всі всім виконавцям це цікаво і вони не бояться йти на експерименти.

Серед акторів — Юрій Потапенко, який багато років служить в Київському національному академічному Молодому театрі. Світлана Шалига працювала у Вінницькому академічному музично-драматичному театрі імені Миколи Садовського та Малому драматичному театрі. Людмила Кандраєва та Едуард Сологуб — у театрі «Браво» та антрепризах. Роман Листопад — актор Театру на Михайлівській. Також маємо два дебюти. Вікторія Таран закінчила акторський курс Національного університету театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого, згодом навчалася на режисерському, а в театрі до цього не грала. Ксенія Роскошная — оперна співачка.

Це колектив однодумців. Ніхто крім Юрія Потапенка не існував раніше в цьому жанрі. Вдячна акторам, що вони готові були спробувати і довірилися режисерові.

У виставі використано музику Моцарта, підібрали до неї слова Бертольда Брехта. Тут потрібна була «вічна» музика, яка уособлювала б собою те, що порушені у виставі проблеми будуть актуальні в усі часи. Також використовуємо пластичні переходи на музику Свиридова.

Час у нашому трактуванні — це ляльковод, а всі персонажі — ляльки. Відповідне пластичне рішення, яким займався Юрій Потапенко, а балет створив Максим Булгаков. Задоволена їхньою роботою, сподіваюся, що ми ще попрацюємо разом.

Жанр вистави — трагіфарс. Декому може здатися, що комедія легковажна. Насправді в ній більше глибини і правди, ніж в інших жанрах. Через асоціативний ряд намагаємося критично поглянути на події вистави і зробити свої висновки.

Сценографія в нас теж одна з дійових осіб. Камінь — це зла доля. А стіна — неприступна влада, вона віддаляє, створює конфлікти, діє як агресор на стосунки між людьми. У кінці вистави є сцена, коли люди підходять до стіни і намагаються цю стіну розірвати і протягнути руку через стіну.

У виставі показані образи ляльок, що переходять зі сцени у сцену. Актори грають різних персонажів, тому в них є лише елементи костюмів, які натякають, що це штурмовик, робітник, єврейка та ін.

Прем’єра була 11 грудня. Відтоді відбулося 5 показів. Вистава змінюється, вона набирає. Актори постійно привносять у неї щось своє. Якщо глядач виходить після показу і починає розмірковувати про порушені тут питання, якщо його зачепило за живе, то це вдала вистава. Бачу, що глядач йшов з театру хоч трішки не таким, яким він сюди прийшов. Хоча реагує кожен, звісно, по-своєму.

Думаю, що моєю наступною моєю режисерською роботою буде комедія. Розмова у формі анекдоту — легка розмова про серйозні речі.

Кіно назавжди залишиться таким, яким його зняли. А вистава — це живий організм, який дихає, вчиться ходити. Мені цікаві режисерські ходи, що впливають на емоційний стан глядача, змушують його думати. А дійти до глядацьких сердець насправді дуже непросто.