Людмила КОЛОСОВИЧ: «Не люблю коли мене стримують в моїх творчих фантазіях»

— Чому Ви вирішили створити театр «Solo»?

— Вже шість років я не прив’язуюсь надовго до жодного конкретного державного театру, бо люблю працювати самостійно. Вирішила створити театр і назвала його «Solo». Адже соло — це не лише віртуозний виступ одного співака чи інструменталіста. У спорті, скажімо, це той факт, коли людина сама йде в гору. Мені ця думка сподобалася. Я йду до своєї мети. До речі, саме так називається один з європейських театральних фестивалів.

Для здійснення своїх проєктів обрала Національний центр театрального мистецтва імені Леся Курбаса. Працюючи над створенням вистав, почуваюся комфортно, маю повну свободу. Адже не люблю, коли мене стримують у моїх творчих фантазіях. Центр Курбаса — це театральний майданчик у самому серці столиці, це чудове місце для різноманітних театральних експериментів.

— Розкажіть будь-ласка про нову виставу.

— Я використала твори Остапа Вишні «Різдвяний сон кобили вороної» та «Ярмарок». Коли українці згадують про цього письменника, то на обличчі відразу з’являється усмішка. Але насправді він писав і про дуже сумні речі. Остап Вишня — найтрагічніший комік України, який свого часу постраждав через свій гумор, через те, що критикував у своїх творах тогочасну владу.

Я поставила виставу про Україну. Остап Вишня написав алегоричне оповідання про стару конячку, яка згадує ті часи, коли була молодою. Колись у неї було щасливе сите життя — перше кохання, перше материнство кобиляче, перший добрий господар. А потім на ярмарку її продали… А потім били, знущалися… І в холодному хліву голодна засмучена конячка доживає свій вік. І немає жодних перспектив на майбутнє…

Ще у середині ХІХ століття Пантелеймон Куліш написав свій «Вертеп». І оскільки у нашій виставі йдеться про Різдво, я вирішила, що буде доцільно зіграти першу частину цього твору. «Вертеп» Пантелеймона Куліша і сьогодні дуже актуальний. Зокрема йде мова про 14 тисяч погублених Іродом дітей. Відразу згадуються 14 тисяч українських воїнів, які загинули боронячи нашу незалежність на сході країни.

До свого проєкту запросила акторку з Дніпра Тетяну Тучиш. Свого часу я поставила в цьому місті шість вистав. В чотирьох з них грала Тетяна. Вона працює в Дніпровському Молодіжному театрі і викладає в Дніпропетровському театрально-художньому коледжі. Це глибока драматична артистка.

— Що можете сказати про сценографічне рішення?

— Як відомо, Остап Вишня багато років працював у газеті. Він щодня мусив писати хоча б маленький фейлетон, аби прогодувати свою сім’ю. Тому наша героїня вперше з’являється на сцені з купи газет. В Україні шостий рік війна. Звичайно, могла б одягнути героїню у військовий стрій, але це було б дуже просто. А я хочу, щоб у кожного глядача виникали свої емоції. Тому в сценічному костюмі героїні є лише натяки на події останніх років. Ми знайшли довге чорне пальто, схоже на шинель. На нашій героїні благенька українська сорочка, якій вже понад 50 років. У ній вперше виходили на сцену студенти Дніпропетровського театрально-художнього коледжу. Вона створює певну атмосферу, бо просякнута потом молодих студентів, які грали в ній перші свої ролі. Берці для вистави подарували військові з Дніпра. Кожна річ на сцені щось означає. Приміром, вінок, який зробили зі справжніх квітів та трави, є символом молодості. На екрані бачимо зимовий пейзаж — та раптом на ньому зацвітають вишні. У цей час ми говоримо про молодість, а молодість — це весна життя.

Також на екрані можна побачити героїв вертепу. Ці персонажі у кожного викличуть свої асоціації, але Ірод, напевне, багато кому нагадає президента нашої північної сусідки. До речі, у «Вертепі» Пантелеймона Куліша також йдеться про Московію. А один з персонажів нашого «Вертепу» — Козак — оперний співак, Герой України Василь Сліпак.

Вистава творчо зростає. Щораз додаємо щось нове. Можливо, змінимо відеоряд. Хочемо представити нашу роботу на театральних фестивалях.

Нині стає очевидним, що проблеми на Донбасі почалися через брак культури. Але чи все гаразд з культурою в столиці? Остапа Вишню і Пантелеймона Куліша дуже давно не ставили на українській сцені. Але я не бачу на виставах українських патріотів, людей, які цікавляться українською класикою. Можливо не вистачає реклами…

— А якою була перша вистава театру «Solo»?

— Я давно мріяла поставити виставу про відому мексиканську художницю Фріду Кало. Допомогла втілити задум у життя сучасна українська драматургиня Тетяна Іващенко, яка написала п’єсу «Скажена голубка». А я за цією виставою поставила виставу «Frida». Фріда Кало — чий образ змальовано у виставі — мексиканська художниця, яка поєднала у своїй творчості кубізм і символізм. Для Анжеліки Драпіковської, яка виконує у виставі головну роль, це своєрідний дебют. Актриса грає у Київському академічному театрі ляльок «Замок на горі» і до цього ніколи не виконувала великі драматичні ролі.

Планувалося, що у виставі буде 2 склади — чотири виконавиці. Але інші артистки не дійшли до фінішу. На роль другої Фріди запросила Ольгу Тихоненко з Дніпра.

Ви запитаєте, чому на сцені дві Фріди. Справа у тому, що на своїх картинах художниця постійно зображала дві Фріди. Вони або сидять, тримаючись за руки, або лежать поруч. Це стало знаком для режисерського прочитання. І якщо одна Фріда говорить звичайною мовою, то за іншу промовляють її пластичні рухи.

Декорації прості. Аркуш паперу — немов лист життя Фріди, два голуби — символ двох душ, також звучить пісня «Голубка». А ще два черепи. Адже у Мексиці їх використовують як обереги. На героїнях — традиційні мексиканські костюми. Під час вистави лунає іспанська та мексиканська музика.

Восени ця вистава взяла участь у Міжнародному театральному фестивалі «Монологи на Ужем» в Ужгороді, де її визнали однією з найкращих. Виставу «Frida» наприкінці минулого року відвідали співробітники посольства Мексики, ми домовилися про співпрацю.

Можливо у перспективі я поставлю ще одну виставу про цю художницю, адже у постановці використала лише частинку п’єси Тетяни Іващенко.

— А чому Ви вирішили стати режисером?

— У дитинстві навіть не мала уявлення що таке театр, але дуже любила співати. Коли виходила на сцену, серце тріпотіло і заходилось від щастя. Мої батьки, помітивши мій хист, шукали відповідь на питання — куди ж піти вчитися співучій дитині? Так доля мене завела до Дніпропетровського державного театрального училища. З першого разу не вступила. Але вже через рік була першою у списку зарахованих.

Після його закінчення понад двадцять років пропрацювала у Львівському театрі юного глядача. Зіграла всі головні ролі. Врешті мені стало сумно і нецікаво. Вирішила навчатися далі. На той час була вже заслуженою артисткою України. Вступила на художньо-педагогічний факультет Рівненського державного гуманітарного університету, кафедру театральної режисури.

Для мене на той час це була закрита професія, я нічого в ній не розуміла. Хоча від самого початку, коли працювала над своїми головними ролями, то практично сама собі їх вибудовувала, без режисера. А коли стала готувати свої перші студентські режисерські роботи, то зрозуміла, що це надзвичайно цікаво. Для мене це було щось нове: занурюватися у вивчення психології, історії, музики, образотворчого мистецтва, а потім складати своєрідні пазли з набутої інформації.

Моєю дипломною роботою стала вистава за п’єсою сучасного білоруського драматурга Діани Балико «Білий ангел з чорними крилами», яку поставила у Львівському Муніципальному театрі (тепер Львівський драматичний театр імені Лесі Українки). Це була вистава про дівчину, яка захворіла на СНІД. Постановка була складна, ймовірно не все вдалося, проте вистава мала глядацький успіх, завжди збирала великі зали. Особливо подобалася молоді.

— Напевне важливим для Вас був львівський період.

— Я присвятила львівським театрам 32 роки свого життя. Останніх 5 років була художнім керівником Львівського драматичного театру імені Лесі Українки. Поставила там 15 вистав. Це був один з най цікавіших періодів мого життя. Отримала запрошення від директора театру М. М. Лисюка стати художнім керівником театру, який майже не функціонував. Це був ліквідований Міністерством оборони колишній Львівський драматичний театр ЗахОК. Трупа розбалансована, практично не було молоді і, відповідно, не було репертуару. До того ж, працівникам театру потрібно було зробити перехід з російської на українську мову. Одночасно з художнім керівництвом театру я стала викладати в ЛНУ ім. Івана Франка, випустила акторський курс, який став основою трупи цього театру. Ми створили репертуарний театр, єдиний на той час україномовний театр ім. Лесі Українки. Часто їздили на міжнародні театральні фестивалі, побували за кордоном. До нас пішов глядач. Це було п’ять років успішного розвитку. За зароблені кошти зробили ремонт в театрі. Але змінилося керівництво театру, а згодом закінчився і мій контракт.

Після цього працювала у Луцьку, Дніпрі, Хмельницькому, Черкасах, Кропивницькому. Досить плідним був період роботи в Дніпрі, де я поставила шість вистав. Це місто знаходиться неподалік від моєї малої батьківщини — Слов’янського району, що на Донеччині. Мала можливість часто їздити провідувати свою маму, а коли вона померла, то вирішила переїхати до Києва.

— Напевне маєте улюблені постановки?

— У Дніпрі поставила виставу «Хочеш, анекдот розкажу?» грузинського драматурга Лаші Бугадзе. Цей автор написав 30 мікро-п'єс під час російсько-грузинської війни. Цілий рік писала йому листи, аби він дав дозвіл на постановку цієї п’єси. Але Лаша не відповідав на мої листи. Врешті нам вдалося поспілкуватися. Для нього було незрозуміло, навіщо мені ці п’єси, адже вони про війну. Це дуже дивні комедії, це театр абсурду. Я йому пояснила, що це для нас дуже актуальна тема, адже те, що відбувалося у Грузії 2008 року, нині відбувається у нас. Врешті вдалося отримати авторський дозвіл. Виставу показали в Києві на Міжнародному фестивалі «Марія».

— Напевне знаковою для Вас є й постановка вистави «Обережно — жінки!»

— Хотіла поставити цю виставу на сцені Львівського академічного драматичного театру імені Лесі Українки, але тоді не склалося. І я її вперше поставила в Луцьку. Потім були постановки в Дніпрі та Черкасах, а минулого театрального сезону мене запросили в театр з Кропивницького.

Мені дуже сподобалася комедійна ситуація, в якій немає хороших і поганих героїв. У цій ситуації герої — жертви свого кохання, своєї самотності.

«Обережно — жінки!» — перша п’єса Андрія Курейчика. Він написав її для студентського «капусника». На мій погляд, у ній він посміявся над французькою драматургією. З автором я познайомилася в соціальних мережах, він дав дозвіл на переклад і постановку п’єси в Україні.

На перший погляд може здатися, що поставити комедію дуже просто. Але це не так. Мені здається, що розсмішити людину складніше, ніж змусити її заплакати. Далеко не кожен актор може бути коміком.

В останній постановці цієї вистави в Кіровоградському академічному музично-драматичному театрі ім. М. Кропивницького дуже задоволена актором Євгеном Скрипником, який грає Сержа Дюбуа, і трьома виконавицями жіночих ролей — актрисами Дарією Ярошенко (Лулу), Людмилою Швець (Жаклін) та Іриною Дорошенко (Марісабель). Всі вони дотримувалися моїх режисерських вказівок і створили яскраві характерні образи. Хоча такі ж слова можу сказати про кожного виконавця цієї п’єси і в інших театрах.

Вже не вперше співпрацюю з художницею Богданою Бочкай, яка нині живе у Чехії. Її сценографія і костюми влучно сприяють втіленню режисерського задуму вистави.

Цією виставою розпочався третій сезон українського формату Міжнародного фестивалю камерних вистав AndriyiskyFest. Сподіваємося потрапити до міжнародної частини фестивалю.

— Ви народилися на Донеччині, а коли так добре вивчили українську мову?

— Народилася в селі на Донеччині, ходила в українську школу. І коли приїздили до Слов’янська, то з нас насміхалися, бо ми говорили українською. Тоді в містах говорили російською, а я не вміла. І, звісно, суржик… Коли вступила до Дніпропетровського театрального, то потрапила до російської групи, де досконало вивчила сценічну російську мову. Проте за іронією долі отримала розподіл на роботу у Львівський ТЮГ, тож тепер довелося удосконалювати українську. Думаю, що зараз добре володію двома мовами, та самостійно опановую англійську, бо мрію поставити виставу за кордоном.

— Як Ви оцінюєте стан сучасного театрального мистецтва в Україні?

— Я дуже люблю театр. Часто буваю на прем’єрах. Подобаються вистави Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка, Київського академічного драматичного театру на Подолі, Київського академічного театру драми і комедії на лівому березі Дніпра. Також є хороші вистави на периферії, там грають прекрасні актори. Творчим потрясінням для мене стала вистава «Буна», яку Давид Петросян поставив у театрі Франка. Була вражена нашою талановитою молоддю. Спонукає до роздумів вистава «Зойчина квартира» театру на Подолі. А якщо після перегляду виникають питання, значить вистава є. Радію успіхам своїх колег не менше ніж, своїм власним. Подобається, що в Києві багато приватних театрів. Лише шкода, що вони зовсім не підтримуються державою.

— Крім творчості Тетяни Іващенко Ви ще зверталися до сучасної української драматургії?

— 2012 року на сцені Львівського драматичного театру імені Лесі Українки поставила п’єсу Неди Неждани «І все-таки я тебе зраджу» про Лесю Українку. Коли я стала художнім керівником цього театру, то ініціювала, щоб театр носив ім’я видатної української письменниці. Кожного року в репертуарі з’являлися вистави за її творами, або постановки про життя і творчість Лесі Українки. Це була цікава вистава. На прем’єру приїздила авторка. З цією виставою ми їздили на фестивалі.

— А хто Вам подобається з західних драматургів?

— Моє останнє захоплення — іспанський драматург Федеріко Гарсіа Лорка. Раніше працювала з драматургією Джона Патріка, Лопе де Вега. Подобаються п’єси сучасного французького драматурга Еріка-Еманюеля Шмітта, польського драматурга Славоміра Мрожека і т.д.

— Чим ще захоплюєтесь крім театру?

— Кіно. Хоча поки знімаюсь не так часто, як того хотілося б. Це окремий фах, якого мене не вчили. Поступова набираю досвіду на знімальному майданчику. З великим захопленням передивилася серіал «Кайдашева сім’я» за сценарієм Наталки Ворожбит. Сподобався фільм «Наші котики», в якому знявся мій син.