Микола БУТКОВСЬКИЙ: «У кожного завжди є вибір»

Нещодавно відзначив ювілей соліст Київського національного академічного театру оперети, народний артист України Микола Бутковський. Як зазначається на офіційному сайті цього театру: «Акторська гра М. Бутковського зачаровує своєю легкістю та невимушеністю сценічного штриха. Комік на сцені, у житті Бутковський дуже серйозна людина. І кожна роль талановитого актора — це результат наполегливої волі та чистої душі. Сьогодні Микола Юхимович наш гість.

— З чого почалося Ваше захоплення мистецтвом?

— Народився у невеликому селі Буда-Варовичі Поліського району на Київщині (нині Чорнобильська зона). У нас на весіллях грали музики. Завжди відпрошувався у мами, аби їх послухати. Після школи доля закинула до Києва, навчався у технічному училищі. У нас була чудовий викладач з естетики, яка одного разу повела нас до Оперного театру на оперу Шарля Гуно «Фауст». Від музики і всього побаченого в театрі у мене був культурологічний шок.

— А до цього ніколи не бували в театрі?

— Жодного разу. Але ще будучими малим довгими зимовими вечорами завжди слухав по радіо передачі «Театр перед мікрофоном» — записи вистав «Назар Стодоля», «Украдене щастя» та інших. Слухав із захопленням, це мені подобалося. Поруч була мама, потім ми з нею обговорювали почуте. Хоча мої батьки не мали до театру ніякого стосунку і все життя прожили в селі.

Під час навчання у школі я брав участь в усіх олімпіадах, художній самодіяльності, співав на шкільних вечорах. Коли навчався у третьому класі, то на районній олімпіаді серед читців зайняв друге місце. Це були перші спроби артистичної діяльності. А наш класний керівник Мотра Андріївна говорила: «Тобі треба бути артистом».

Навчаюсь в училищі продовжував виступати в художній самодіяльності. У нас був свій танцювальний колектив, який брав участь у конкурсах між училищами.

Після закінчення навчання пішов працювати на завод імені Артема. У нас була дуже хороша бригада. Робочий день починався з того, що розповідали один одному анекдоти, щоб веселіше проходила зміна. Колега Петро якось сказав: «Ти так гарно все розказуєш. Йди краще, поступай і вчись».

— Очевидно ці слова стали пророчими?

— Вийшов з прохідної і побачив оголошення, що театр оперети набирає студенті у свою студію. Мене прослухали і сказали приносити документи. Щоправда провчився тут недовго. Через два місяці мене призвали в армію. Після служби повернувся до студії, а коли її закінчив, то мав для вибору кілька театрів.

Студія — дуже хороший метод навчання театральної майстерності. Наші викладачі були акторами, які працювали в театрі, грали провідні ролі. Крім цього були чудові викладачі з Театрального інституту ім. Івана Карпенка-Карого. Художнім керівником нашої групи була Валентина Іванівна Зимня, на превеликий жаль її вже немає. Вона дала нам основу, що таке театр, шо таке майстерність актора.

Був цікавий не лише процес навчання, а й те, що ми, студійці, брали участь у масових сценах у виставах. Серед акторів були наші кумири, на яких ми хотіли бути схожими. Ходили на всі прем’єри, що відбувалися в театрах Києва. Щось подобалося, щось ні. Але це був процес навчання.

З майбутньою дружиною Валентиною Донченко-Бутковською, нині заслуженою артисткою України, познайомилися саме в студії. Разом навчалися, разом закінчили і працюємо разом. Могли поїхати до театру Сімферополя, Вінниці або Дрогобича. Але обрали Харківський театр музичної комедії. То були найкращі роки. Ми були молоді, нам було цікаво. Мали багато ролей, працювали з різними режисерами.

— Непевне пам’ятаєте свій перший вихід на професійну сцену?

— Перший досвід як актора був на другому році навчання у студії. Виходили у масовці. У мене тоді була епізодична роль на дві репліки.

А коли приїхали до Харкова у нас була молодіжна вистава «Тітка Чарлея» (Здрастуйте, я ваша тітонька"). Грали з Валею в парі, а був Еріком, вона — Кітті. Це вже були великі ролі. А дебют відбувся під час гастролей до Грузії, в театрі Абашидзе. Після вистави до нас підійшов красивий, високий, сивий чоловік і запропонував нам показати нічний Тбілісі. Ми здивувалися. А він каже: «Не хвилюйтеся, я режисер цього театру». Незнайомець показав нам місто, а потім подарував великий букет троянд і привітав із дебютом. Побажав, щоб наше життя було красивим, але щоб ми пам’ятали, що в ньому можуть бути і колючі шипи.

Потім мали багато різних ролей. У Харківському театрі була хороша трупа. Приїздили режисери з Московського театру оперети, інших міст. У них були різні стилі. Вони дивилися на акторів і обирали, хто їм потрібен для ролей.

Вперше відкрив для себе жанр рок-опери. У «Юнонні та Авось» грав Рєзанова, а Валя — Кончіту. В рок-опері «Ісус Христос — суперзірка» — Іуду. Це був цікавий досвід. На нас ходила молодь, ми були популярні. Паралельно зі грою в театрі закінчили акторський факультет Харківського інституту мистецтв імені І. Котляревського. Всього віддали цьому місту 17 років.

— Я як знову потрапили до Київської оперети?

— Був початок 1995 року. Цей театр святкував свій 60-літній ювілей. Ми з Валентиною приїхали привітати від харківських колег по сцені. Підготували веселий, інтерактивний номер. Тодішній головний режисер театру, народний артист України Сергій Сміян запросив наш до оперети. Пообіцяли подумати. А коли нам надіслали телеграму з підтвердженням, що все що все це серйозно, ми сказали, щоб у нових виставах нас не задіювали, бо з початку нового сезону маємо переїхати до Києва. Для трупи це був шок, але ми хотіли повернутися до столиці.

Починали тут з тих вистав, які грали в Харкові. Вдалим був наш ввід у виставу «Баядера». Там ми грали Наполеона і Марієтту. Тут була трішки інша вистава, більше музичних номерів. Але вистава дуже яскрава. Ми увійшли в неї досить успішно і грали ці ролі, доки нам дозволяв вік.

Також серед перших вистав — «Сорочинський ярмарок», її поставив Олексій Лісовець. Там я зіграв Афанасія Івановича. Ця роль допомогла становленню в театрі. Я зміг зайняти свою нішу актора, який вже має досвід і право грати головні ролі.

— Важливою для Вас і для театру загалом напевне стала вистава «Моя чарівна леді».

— Вважаю, що це одна з найкращих моїх вистав. Тут дуже хороша драматургія і музична драматургія також. Це була одна з перших вистав, яку поставив Богдан Струтинський. Він довірив мені роль Хігінса. Я з задоволенням вже 15 років граю цю роль, хоча розумію — в мене такий вік, що скоро доведеться залишити цю виставу. Не так давно ми придумали цікавий хід — на початку вистави мій герой розповідає, що ця історія, яку глядач бачить на сцені, трапилася давно і тоді він був набагато молодшим.

Прем’єра відбулася 2005 року. Вистава і сьогодні користується популярністю. Там дуже багато тем: соціальна, мовна, проблема вибору між коханням і своєю професійною діяльністю, існує гординя, через яку потрібно переступити. Людина обирає певні цінності і робить певні вчинки. У людини завжди є вибір. Ми змушуємо глядачів над цим замислитися. Також є проблема стосунків чоловіка і жінки.

Вистава, яка писалася на почату ХХ століття за твором Бернарда Шоу «Пігмаліон» ставить багато питань. Але театр цих питань не вирішує, це має робити публіка. Якщо глядачі, виходячи з вистави, відразу думають не про завтрашній день, не що вони будуть готувати на вечерю, а про те чому персонажі вчинили так і не інакше, якщо між ними виникає диспут, я вважаю це нашим досягненням.

Звичайно, мій герой змінився за ці роки. Колись Товстоногов казав, що вистава живе шість років. За цей час все змінюється довкола. Змінюються погляди, оцінки. Коли людина дорослішає, то вона на все дивиться під іншим кутом. Я вважаю, що якщо актор не міняється, живе тільки багажем вчорашнього дня, або, навіть, позавчорашнього, він перестає бути цікавим. Він може бути цікавим у тих виставах, які ставили колись, але ці вистави також «помирають» з актором. Тому, що вистава також має трансформуватися і рухатися вперед, осучаснюватись. Сучасний і не сучасний актор це не ті, кому багато чи мало років. Сучасний — це той, хто живе подіями і тими проблемами, які турбують сьогоднішню публіку.

Бути сучасними допомагають діти. У нас з Валентиною їх двоє. Коли запитують, які в мене найкращі ролі, я кажу син Максим і донька Роксолана. Вони молоді і сучасні. Діти приходять на вистави, дають ту чи іншу оцінку. Дещо їм подобається, дещо ні. Запитую чому. Вони кажуть, що зараз так не вчиняють, або, на сьогоднішній день це не цікаво. І це примушує бути сучасним — дивитися через погляд молодих на все те, що відбувається довкола.

— Ще одна знакова вистава «Скрипаль на даху»

— Насправді таких вистав було багато. Чимало цікавих постановок здійснив Олександр Шулаков. Серед них — «Зойчина квартира». А коли він повернувся до театру, то поставив виставу «Орфей у пеклі», в якій довірив мені роль Режисера. Це була дуже сучасна вистава. Дія відбувалася сьогодні і зараз. Це були часи тотального дефіциту, коли театр не працював, а в його приміщенні відбувалися виставки-продажі. У виставі показано, що пекло — це наше життя. А режисер Орфей у цей скрутний, тяжкий час намагається щось зробити для суспільства, культури, театру. Це була революційна вистава.

Потім була «Дорога Памела» по Джону Патріку, яке теж користувалася популярністю. У виставі був зірковий склад. Памелу грала Тамара Тимошко, а я Бреда. Але вистави живуть певний час й сходять з репертуару, і це закономірно.

Після «Моєї чарівної леді» Богдан Струтинський поставив «Сорочинський ярмарок». Там я знову граю дячка, хоча спершу мене планували на роль Черевика. Тут дуже гарні декорації, музика. Богдан Дмитрович увів багато мелосу, залаштункового хорового співу. Вистава йде і сьогодні. Квитки розкуповуються за багато днів до показу. Побували з нею у Полтаві, Чернігові, Чернівцях, Черкасах.

Потім була яскрава музична вистава «Труфальдіно», де я також задіяний. Інші цікаві роботи. А крайньою на сьогодні прем’єрою, великою, етапною виставою є «Скрипаль на даху» на музику Джерема Бока по Шолом-Алейхему. Там граю роль Тев’є, яка мені надзвичайно близька. Дуже вдячний Богдану Дмитровичу, що довірив мені спробувати зіграти в цій виставі. Роль надзвичайно цікава, надзвичайно глибока, надзвичайно драматична. Мені це близько і зрозуміло. У Тев’є було 5 дочок, я вже згадував, що в мене теж є діти. Вони були на цій виставі. Дочка після перегляду сказала: «Більше не прийду на цю виставу, бо я всю її проплакала». Запитую: «Чому?» — «Бо бачу себе на місці цих дочок».

Мене запитували про що ця вистава, чому єврейська тема, чому не українська. Насправді це вистава на загальнолюдську тему, про загальнолюдські стосунки. На сьогодні вона звучить дуже сучасно. Тому що проблеми, які були між спільнотами євреїв і росіян, виникають зараз на сході нашої країни. Там ще є тема віри, тема любові до сім’ї, до дітей. І є вибір, який щоразу робить Тев’є. Як вчинити, правильно по закону, по звичаям, чи так, я тобі говорить твоє серце і твоя любов до дітей. І любов до дітей завжди перемагала, крім випадку з меншою дочкою, яка вийшла заміж за росіянина Федька. Він не міг забути те, що росіяни зробили на весіллі старшої доньки. Це буле глибока образа, яку навіть не перевищила любов батька до дитини. Хоча вглибині душі він не відмовився від неї. Це був його найбільший біль, найбільша трагедія у житті Тев’є.

Роль має розвиток. Якщо на початку вистави мій герой дотепний, людина, яка сприймає всі удари життя через гумор, то в кінці це глибоко трагедійний образ. Музична драматургія дуже глибока, музика досить тонко відображає внутрішній конфлікт Тев’є, коли він приймає те, чи інше рішення. Найтрагічніші, найдраматичніші моменти вистави, коли Тев’є залишається наодинці з собою. Його монологи, під час яких він приймає рішення. На сьогодні це для мене найцікавіша, найулюбленіша вистава.

— Чи доводилося Вам бачити виставу «Тев'є Тевель» з Богданом Ступкою в головній ролі?

— Коли ми приступали до роботи над цією виставою, то був певний тягар, певний тиск на свідомість того, що до тебе цю виставу грали і грали дуже хороші актори. У виставі театру Франка Богдан Сильвестрович грав шедеврально. У театрі «Ленком» у радянські часи в цій виставі грав Леонов. До цієї п’єси зверталося багато інших театрів. Але наша вистава відрізняється тим, що вона музична. Музика, яку написав Джером Бокк, допомагає акторам прочитати ролі, відчути глибину персонажів.

Пригадую, був на одному з прем’єрних показів вистави «Тев'є Тевель». Було надзвичайне враження від гри акторів і самої постановки. Не хотів би бути схожим на Богдана Ступку, хоч і вважаю його один з кращих акторів українського театру, українського та світового кіно. Щоправда, хотів би бути схожим на нього по глибині розуміння, як він працював з матеріалом, як передавав сутність своїх персонажів. Але копіювати — то є невдячна справа. Копія завжди буде гірша від оригіналу, хоч би її робив найкращий майстер.

Думаю, що мій Тев’є не схожий на героя Ступки. Мені було цікаво, аби глядач бачив як міняється психологія персонажа, його ставлення до віри, тих традицій, в яких він живе. Настільки іншими стають його погляди. Думаю, що це має бути цікавим і глядачеві.

Судячи з оплесків і відгуків, які чую, як розкуповуються квитки, глядачеві це подобається. Але актору важко судити про себе. В певні часи, в певних роботах ти розумієш, вдалася тобі роль чи ні. Але з цією виставою дуже складно, бо кожного разу вона інша. Кожного разу по-іншому виходиш на сцену, по-іншому граєш.

— Ви зіграли багато ролей. Можете сказати, що їх об’єднує?

— Раніше у театрі були лише опереткові вистави. І персонажі, яких я грав, були дещо схожі між собою. Їх писали по канонам оперети, з певним амплуа. Це такі закони жанру: герой-героїня, простак-субретка. Певний час грав простаків. Вони були веселі, рухливі, експресивні. Але з роками змінювався репертуар театру. Зараз багато мюзиклів. Також змінювалося ставлення до прочитання тих чи інших вистав.

Але можу сказати, що всіх моїх героїв об’єднує життєрадісність і позитив. Зараз навколо нас багато негативу. Війна, стан економіки, ставлення держави до культури — все це не дуже тішить. Але хочеться, щоб люди, які приходять в театр оперети відпочивали від всього цього. Так, театр повинен ставити якісь питання, пропонувати якісь думки, аби їх вирішувати. Але люди мають в театрі відпочивати. У театрі люди отримують задоволення, позитивні враження і розуміють, що все не так вже й погано.

— Що потрібно, аби стати хорошим артистом?

— Спочатку треба з цим народитися. Я приміром заздрив тим, хто брав до рук пензля і малював дуже класні картини. Розумів, що в мене немає природного хисту малювати. Або візьмемо спортсменів які швидко бігають, високо стрибають чи добре плавають. Це їхній природний ресурс, з яким вони народилися.

Щоб стати актором, треба мати природні дані. Але цього замало. Акторство — це величезна праця. Таланту може бути лише п’ять відсотків, а все інше праця, щоденна праця над самим собою. Також вважаю, аби актор був цікавим на сцені, він повинен бути цікавим у житті.

Актор не може зіграти персонажа, якщо він не розуміє його проблему, або те, що хвилює цього персонажа. Він має на цьому розумітися і мати своє ставлення до того, як персонаж вирішує цю проблему.

Крім цього для актора дуже важливо везіння. Скажімо, ти прийшов до театру, ти в розквіті сил, але в цей час у репертуарі немає для тебе ролі. Взяли «Ромео і Джульєтту», але ти вже не Ромео. Або взяли «Короля Ліра» а ти ще не «Король Лір». Важливо знайти свого режисера, щоб твої особисті погляди як людини і я актора на певні речі, збігалися з поглядами режисера-постановника, який бере чомусь саме цю виставу. Якщо є такий хороший тандем, то великий відсоток того, що праця не виявить марною і вистава буде цікава.