Таємниці друкованої графіки

Мистецький арсенал підготував масштабну виставку «Відбиток. Українська друкована графіка». Тут представлено понад півтисячі робіт більш ніж ста авторів. Кожен відвідувач зможе пройти крок за кроком генеалогію українського «мистецтва лінії та плями».

Підготовка до виставки розпочалася майже два роки тому — влітку 2018-го. Програмна рада Мистецького арсеналу обрала пропозицію незалежних кураторок Катерини Підгайної та Ірини Боровець переможцем щорічного відкритого конкурсу проєктів. Відтоді до створення «Відбитку» доєдналися конкультанти Олександр Соловйов (куратор проєктів сучасного мистецтва Мистецького арсеналу) та Ольга Лагутенко (докторка мистецтвознавства, професорка НАОМА), музейний відділ та відділ сучасного мистецтва Мистецького арсеналу.

Виставка розповідає про те, що протягом ХХ століття українська друкована графіка зазнала чи не найбільших трансформацій за свою історію. Зв’язок української графіки з європейськими традиціями прослідковується ще від ренесансних та барокових гравюр українських стародруків. Активне паломництво українських митців закордон у першій третині ХХ століття сприяло збагаченню національних художніх традицій та формуванню власного стилю з рисами модерну й авангарду. У часи «залізної завіси», попри всі заборони у пам’яті поколінь, жила традиція авангарду. А незалежність України відкрила шлях постмодерністським світовим інтенціям, і український естамп знову знайшов своє місце у глобальному світовому мистецтві.

Графіка давно не є суто «академічним» медіумом. Сьогодні друкована графіка може як залишитися «мономистецтвом», так і переплітатися, інтегруватися в інші медіа, щоразу демонструючи свої необмежені можливості.

«Відбиток» — це проєкт про естамп. У друкованій графіці малюнок — перший етап створення художнього твору, наступним є перенесення малюнка на кліше, процес його обробки та друк. Кожен з етапів може давати як очікувані, так і несподівані ефекти. У час над’якісних технологій створення та розмноження зображення виникає питання доцільності аналогового методу створення відбитку. По-перше, саме техніки ручного друку дають ту текстуру та ефекти, на які машина нездатна. По-друге, митець, який обирає такий спосіб самовираження, має жагу до складного процесу створення роботи.

Хоч експозиція не акцентує на «школах», або конкретних стилях та напрямах, вона представляє головні осередки друкованої графіки в Україні — Київ, Харків, Львів, Одесу, а також феномени українського естампу останніх ста років.

— Графіка на сьогодні є найконсервативнішим видом візуального мистецтва з точки зору технік і технологій її виконання, — розповідає Катерина Підгайна. — Однак сам її процес є не меншим мистецтвом ніж фінальний аркуш, який ми отримуємо вже після друкування. Якщо ще 30−40 років тому у графіки було дуже багато утилітарних функцій — розмноження інформації, створення плакатів та ілюстрування книг, то зараз їх виконують інші медіа. За графікою залишається суто мистецька функція. До того ж, все більше митців роблять нетиражні унікальні друковані речі, а ми спостерігаємо новий виток розвитку української друкованої графіки. До речі, роботи молодих художників логічно інтегровані в кожен з блоків виставки. Тим самим демонструючи змістовне поле як для попередніх, так і сьогоднішніх поколінь.

«Відбиток» прагне показати взаємозв’язки та трансформацію художників, явищ і тенденцій української друкованої графіки від початку ХХ століття і до сьогоднішнього дня. Тому куратори і архітектори обрали не лінійну структуру експозиції — роботи визнаних майстрів з музейних фондів взаємодіють з творами сучасних художників, демонструючи єдине змістове поле різних поколінь графіків.

— Сьогодні мистецтво української графіки досить бурхливо розвивається, — зазначила кураторка Ірина Боровець. — За останні два-три десятиріччя це мистецтво пройшло певні етапи. З’явилися нові генерації графіків з новим світоглядом. Власне ми не можемо стояти осторонь цих процесів, не документувати їх і залишити лакуни в українському мистецтві. Але для того, щоб зрозуміти сучасні процеси, потрібно подивитися на процеси минулі. Як розвивалося мистецтво української гравюри принаймні за останні сто років? Як воно трансформувалося? Де мистецькі явища і процеси можливо перетиналися?

Проєкт «Відбиток» маж показати безперервну лінію розвитку української друкованої графіки, проілюструвати лінії перетину зв’язків, показати нам принцип традицій і новаторства на якому розвивалося українське мистецтво.

«Відбиток» є проєктом-блокбастером у друкованій графіці. Адже можливо українська гравюра ніколи ще була представлена в такому масштабі, в такій кількості. Ми показуємо роботи з 10 українських музеїв і кількох приватних колекцій, багато з цих робіт ніколи не демонструвалися, а деякі спеціально створювалися для нашого проєкту.

«Відбиток» складається з трьох блоків, перший з яких має назву «У пошуках нових сенсів». Він розповідає про перетин тем, на які реагувало мистецтво естампу незалежної України та початку ХХ століття. Експеримент і повернення до національних традицій, гра з формою і простором, максимальний відхід від реалістичного зображення, притаманні обом періодам, і «сусідство» творів мають унаочнити цю спільність.

Нарбут і Тістол — одне з таких «сусідств» у цьому блоці. Створюючи серію «Українські гроші» (1998−2010), Олег Тістол, чия творчість сформувалася у фіналі розвалу радянської парадигми, апелює до досвіду Георгія Нарбута, визначного художника, творця купюр українських грошей початку ХХ століття. Ідея розробки грошей, які по своїй суті, є головними візуальними знаками країни, базувалася не на наслідуванні образних засад Нарбута, а на бажанні бути дотичним до розбудови нової української держави, авторської ініціативи зі створення державних знаків. Протесту проти системи загалом та проти візуальності, яка, зокрема, існувала на радянських рублях.

Сучасні урбаністичні пейзажі Тараса Ковача та постмодерні «Інтервенції» Ірини Каленік розділяють спільний сенсовий простір першого блоку з «Гуцульською матр’ю» Олени Кульчицької (1935) та «Зимою в Україні» Володимира Заузе (1935).

Загалом у цьому блоці представлено 135 робіт від 45 авторів.

Другий блок «На межі дозволеного» охоплює 1950−80-ті роки і розповідає, як і чому друкованій графіці вдалося не лише вижити в умовах ізольованості і радянської цензури, а й знаходити незвичні композиційно-стильові рішення, нетривіальні, оригінальні сюжети у межах дозволених тем.

Цей блок розкриває низку унікальних художніх явищ, які назавжди увійшли в історію українського мистецтва: як художники 1960-х років захоплювалися Карпатами, яку роль відігравав пейзаж, чому оформлення книги стало притулком для вільної творчості, чому і як змінювалися графічні техніки…

Графіка 1960-х — це цілісний феномен українського мистецтва. Вона контрастна, лаконічна, інколи навіть «сувора». І водночас максимально умовна, різноманітна образами, прийомами та можливостями, яку давала улюблена техніка того часу лінорит. Данину цій техніці віддало багато художників того часу.

Триптих «Толока» Володимира Куткіна, представлений у блоці «На межі дозволеного», є квінтесенцією ліногравюри 1960-х. Дивлячись на монументальні жіночі образи, забуваєш, що художник фактично показує «красу праці» радянської людини.

У 1970-ті та на початку 1980-х починається період нової художньої мови, мистецтва індивідуальностей, переосмислюється образна структура, починається нове формотворення.

Третій блок запозичив назву в культового українського графіка Олександра Аксініна — «Інфінітивна графіка». Бо це блок про мистецтво, що прагне не прив’язуватися до конкретного контексту, простору чи часу, та намагається стояти осторонь нагальних соціальних проблем і процесів. Це мистецтво, що існує паралельно з системою, а не відкрито їй протиставляється.

У третьому блоці зібрані роботи представників «неофіційного мистецтва» радянської доби, зокрема, одного з перших київських концептуалістів Вілена Барського чи гуру закарпатського альтернативного мистецтва Павла Бедзіра. В «Інфінітивній графіці» представлені і художники незалежної України. Серед них офорти Костянтина Каліновича, що занурюють в ностальгію за величчю голландських майстрів і їхньою увагою до деталей. Або твори Олега Денисенка, який надихається естетикою середньовіччя і створює химерні нові світи, які називає Antiqvitas nova або «нова старовина».

Виставка «Відбиток» зокрема розповідає про Богдана Сороку — представника львівської школи графіки, аутсайдера у системі радянського мистецтва, викладача і колекціонера українських старожитностей. Упродовж життя він створив чимало графічних серій. Серед них і давня українська міфологія, і старовинні церкви, і передмістя Львова, й емблеми та символи, що мають не лише художню, а й історичну цінність. Сорока народився в тюрмі: його батьки майже все життя відбували довготривале ув’язнення у таборах як провідники ОУН. Саме тому митець категоричне не сприймав радянський тоталітарний режим. Сорока принципово не вступав до Спілки художників, але з 1970-х його роботи стали добре відомі за кордоном у середовищі української діаспори, зокрема США й Канади. Він ледве уникнув арешту за ілюстрування книги Ігоря Калинця «Поезії з України», виданої в Брюсселі 1970 року. Самого ж поета кинули за грати на багато років.

Крім цього тут йде мова про творчість відомих українських митців ХХ століття Георгія та Сергія Якутовичів. Представники київської школи графіки різних поколінь, вони збагатили українське графічне мистецтво деталізованими образами козацтва, представниками регіональних громад та подіями буремних часів з історії України, демонструючи високий рівень технічного виконання та складної композиції. У роботах сина, Сергія, можна побачити як наслідування стилю батька (він робив це на ранніх етапах своєї творчості), так і подальшу образну незалежність, що свідчить про рівнозначність мистецького хисту в обох.

«Батько сказав мені: „Що ти тиняєшся, візьми й намалюй“. Я відповів: „Ну як же я це все намалюю?“ Тоді він дістав маленьку репродукцію з літографії „Дон Кіхота“ Пікассо і, показавши її мені, сказав: „Цей дядя — великий художник, а малює, як і ти“. „Якщо так, то я теж зможу…“ Із цієї миті, вважаю, розпочалося моє життя художника», — згадував Сергій Якутович.

А львівський графік Олександр Аксінін у свої теоретичній праці оперував поняттям «інфінітивна графіка». Цей термін за визначенням дослідника його творчості Віктора Петрущенка: «У прямому сенсі — нескінченна або невизначена графіка (за аналогією з невизначеною інфінітивною формою дієслова), але за задумом — це графіка, що має оперувати особливими засобами для означення чогось позамежного: буття як такого, абсолюту, Бога».

Інфінітивна графіка — це мистецтво «поза часом та простором». Деякі художники з різних причин прагнули мати якомога менше точок дотику з дійсністю, і через це нерідко соціум їх сприймав як адептів контркультури. Утім, творчість цих митців та їхні тихі пошуки часто стояли поза офіційною культурою та над усвідомленим супротивом.

На відміну від митців, які тікали від ідеології, ці художники працювали винятково заради мистецтва. Образно-стилістичний ряд представлених робіт часто вимагає розуміння філософського підґрунтя для розшифрування присутніх кодів та символів. Всі вони, окрім іншого, були не байдужі до духовних проблем у мистецтві, про що свідчать філософські теоретичні праці декого з них…

Також, глядачі мають можливість поглянути на справжній графічний кабінет, щоб уявити складність процесу створення відбитків. Він працює під час майстер-класів, які проводять для відвідувачів.