Іван КУЧЕР: «Через віолончель висловлюю сокровенне»

— Розкажіть будь-ласка, хто складає програму концертів, в яких Ви берете участь?

— Я дуже рідко займаюся програмою, бо є інші люди, які вміють добре це робити. Щоправда раніше інколи складав програми, коли займався зі своїми студентами. Це досить складний етап роботи, особливо важливо правильно визначити послідовність, який твір виконуватиметься за яким. Цілком довіряю в цьому питанні моїм колегам Тетяні Войтех та Назару Пілатюку. Можу їм щось порадити. Нову програму компонували також вони. На моє прохання включили до неї концерт Дворжака.

Під час концерту я грав адажіо Марчелло. Що цікаво, у нотах моєї колеги дійсно написано, що це його адажіо, а в моїх, що адажіо Вівальді. У давні часи були теми дуже популярні серед багатьох композиторів, вони писали на них варіації зі своїм баченням. Отож, хто написав це адажіо насправді ніхто не знає, а ми можемо лише здогадуватися.

Для мене було дуже важливо, щоб під час цього концерту прозвучали твори, які створюють спокій. Музика бароко — це музика стану. У сучасній романтичній музиці все будується на контрастах, а в старовину, як мені здається, життя було повільнішим, тому стан був головним. До речі, і в сучасній музиці є таке поняття як музика стану. Хотілося, аби публіка почувала себе дуже комфортно, відволіклася від проблем сьогодення і хоча б на якийсь час про все забула.

— Чому Ви обрали такий незвичний музичний інструмент як віолончель?

— Насправді почав грати на віолончелі тому, що так вирішили мої батьки. Так буває дуже часто, особливо у віолончелістів, що тобі дають музичний інструмент, на якому не хочеться займатися. Інструмент великий, дуже об’ємний. І спасибі моїм батькам, особливо мамі, а також бабусі, які все дитинство носили за мною цю віолончель, яка була досить важкою.

Спочатку це було досить сумне заняття, якому, до того ж, потрібно було віддавати багато часу. А я був дитиною рухливою, не дуже трудолюбивою і спочатку грав, м’яко кажучи, поганенько. Вже потім зустрівся з педагогами, які мені дуже багато дали. Завдяки їм я відчув, що через цей інструмент можна висловлюватися, говорити про щось дуже важливе у цьому світі. Тобто, розмовляти з людьми не за допомогою слів чи якихось думок, а за допомогою почуттів. Ніщо не заходить в людину так як музика. Вона спрямована прямо в серце. Коли слухаємо музику, ми її не аналізуємо. Але відразу розуміє, подобається вона нам чи ні.

Спочатку була музична школа, де, як я вже згадував, навчався не найкращим чином. А під час навчання у музичному училищі у місті Миколаєві, в мені начебто щось зламалося, став по-іншому ставитися до віолончелі, до музики. Не знаю, що насправді відбулося. Запам’яталися слова мого вчителя Володимира Терентьєва: «Якщо ти зіграєш одну ноту красивим звуком, ти завжди її шукатимеш». Звісно, ми знаходимо цю ноту, але потім її губимо. І нам хочеться ще і ще раз знайти цю ноту. Лише одна нота, але яка пройшла через твоє серце і через щось вже пережите. Лише так можна знайти струни серця.

Після училища була Київська консерваторія (нині Національна музична академія України імені Петра Чайковського), аспірантура і, звісно, армія, тоді ще радянська. Дуже пощастило, що навчався у різних педагогів. У консерваторії в Юрія Полянського, а в аспірантурі у Вадима Червова. Це була найвища школа. Те, що я від них отримав, було для мене дуже важливим, важливе воно і сьогодні.

— Ще далекого 1983 року Ви взяли участь і стали лауреатом Всесоюзного конкурсу молодих виконавців.

— Це був конкурс у місті Даугавпілс (Латвія). Мені було трохи більше шістнадцяти років. Отримав там премію, був дуже щасливий. Можливо цей успіх допоміг повірити у свої сили. Відчув себе досить впевнено.

Звісно, було страшно. Якщо хтось каже що йому не страшно, то це неправда. Завжди страшно, якщо ти виходиш на якийсь концерт, навіть найпростіший. Адже вийти на сцену — це велика відповідальність, навіть не скільки перед публікою, стільки перед самим собою. І мене здається, що таке хвилювання це добре. Однак дуже важливо з ним впоратися. У кожного це відбувається по-своєму.

— Наскільки важливі для артиста конкурси і фестивалі?

— Фестиваль, це наче концерт. А конкурси дійсно дуже важливі. Коли готуєшся до якогось конкурсу, то це займає якийсь проміжок часу — півроку, рік, можливо навіть півтора. За цей час проходиш непростий шлях. І цей шлях важливіший за всі результати, навіть за першу премію чи гран-прі. Головне, як ти будуєш своє життя.

Прокидаєшся кожного ранку і чим ближче до твого виступу чи конкурсу, тим страшніше. Потім постійно зіткаєшся з такими відчуттями і поступово звикаєш до них. Мені здається, що конкурси, особливо для молоді, дуже важливі.

— Як доля звела Вас з Національний будинком органної та камерної музики України?

— Місце роботи дуже важливе. Ти можеш бути чудовим музикантом, але складно влаштуватися десь грати, тим більше виступати солістом. Мій викладач по консерваторії Юрій Полянський познайомив мене з тодішнім директором органного залу Володимиром Лебедєвим. Спочатку мені запропонували зіграти концерт. До цих пір пам’ятаю його програму — соната «Барбара», соната Бетховена, частини з сюїти Баха. Після цього концерту мені запропонували тут роботу. І ось вже 27 років я соліст Національного будинку органної та камерної музики України.

Кожен концерт у день його виконання здається найважливішим. Але бувають виступи, які найбільше запам’ятовуються. На концерті до мого 30-річчя я грав досить складний твір Богуслава Мартіну «Варіації на тему Паганіні». До кінця залишалося близько хвилини і на віолончелі лопнула верхня струна — ля. Довелося закінчувати грати концерт на іншій струні. Це був стрес.

Запам’яталося багато концертів, які приходив просто слухати, коли тут ще працював Віктор Михайлович Іконник. Любив слухати «Реквієм» Моцарта, «Високу месу» Баха. Такі концерти згадуєш частіше ніж власні.

Важливими для мене були концерти, де я виступав разом зі своїми студентами у циклі «Педагог та його учні». Було до десяти учасників. Ми грали ансамблем, таке запам’ятовується назавжди. А зараз доля розкидала моїх вихованців по всьому світу.

— Будь-ласка трохи детальніше зупиніться на Вашій викладацькій діяльності.

— Мої колишні студенти — це вже дорослі люди, а для мене вони наче діти. Ми їх вчимо, але чомусь навчаємося у них. Вдячний студентам, які завжди з радістю погоджувалися разом зі мною виступати. Педагогічній діяльності віддав 25 років свого життя. Це був дуже цікавий період. Радий, що серед моїх вихованців є чудові музиканти. Насамперед хотів би згадати Артема Полуденного. Олександр Гасачинський не лише віолончеліст, а ще й диригент. Ольга Жукова — солістка Київського камерного оркестру. Лідія Машек нині живе і працює у Відні. Денис Караченцев пов’язав свою долю з Харківський оперним театром, часто грає з оркестром, має багато цікавих проєктів.

— Напевне маєте улюблених композиторів?

— Ті яких граю сьогодні, в цей момент. Звісно, є композитори до яких більше любові. Приємно, коли з такими геніальними людьми тебе щось об’єднує. Це Людвіг Бетховен, Франс Шуберт, Антон Брукнер, а ще Моцарт, Бах. А які потрясаючі сучасні композитори: Валентин Сильвестров, Євген Станкович, Борис Лятошинський, Іван Карабиць.

— Ви один з виконавців Квартету імені Миколи Лисенка.

— Сам нещодавно подумав про те, що працюю в цьому колективі вже 20 років. Запропонував тут працювати мій друг, видатний скрипаль сучасності Анатолій Баженов. Це зовсім інший рівень роботи. Дуже люблю камерну музику. Віолончель прекрасно грає соло, але ви навіть не уявляєте як приємно грати на цьому інструменті в ансамблі. Коли граєш у квартеті, то відчуваєш, що від тебе залежить як зіграє перша, друга скрипка і альт.

На жаль квартет сьогодні не дуже популярний жанр. Дехто вважає, що він має грати переважно розважальну музику. Насправді ж репертуар квартету надзвичайно широкий. Нещодавно ми виконували 7-й квартет Бетховена. Це один з найяскравіших творів, які я знаю. Також прекрасний квартет Равеля. Коли ти граєш у такому квартеті — це велике щастя.

— Можете розповісти про своїх колег у Національному будинку органної та камерної музики України?

— Обожнюю тих людей, з якими працюю. Колектив підібрався ідеальний, ми любимо одне одного. Подобається працювати з Назаром Ліпітюком. Це потрясаючий скрипаль, сподіваюсь, що він стане одним з найвидатніших музикантів України. З Тетяною Войтех граємо всі ці роки, відколи я пов’язав свою долю з Будинком органної та камерної музики, сподіваюсь, що наша творча співпраця триватиме ще дуже довго.

Насолода грати з Володимиром Кошубою (орган). Ніхто мене так не розуміє на сцені як він. Під час концерту я знаю про що думає Володимир, а він — про що думаю я. Зараз у нього невеликі проблеми зі здоров’ям, хочу побажати, щоб все це швидко закінчилося.

Валерія Балаховська теж чудова органістка. Рідко зустрінеш музикантів, які так уважно ставляться до всього, що стосується музики — це і текст, і стиль, і увага, і подача, а також величезна кількість деталей, з яких усе складається.

— Напевне були твори, які у Вашому виконанні в Україні прозвучали вперше?

— Був чудовий композитор Геннадій Ляшенко, якого зараз, на жаль вже немає серед нас. Він написав «Віолончельний концерт», який я дуже люблю і часто виконую. Також вперше виконував деякі твори Олександра Костіна, багатьох інших композиторів, всіх їх просто неможливо пригадати. Також у нашому виконанні вперше в Україна прозвучали твори багатьох видатних західних композиторів. Зокрема це «Тріо для трьох віолончелей, адажіо і фуга» Бетховена — твір, який взагалі рідко виконується.

— Доводилося бувати на гастролях?

— Сьогодні гастрольна діяльність на жаль припинилася, через добре відомі усім проблеми. Раніше багато їздив. Дуже люблю гастролювати Україною. Є таке чудове місто Сєвєродонецьк, неодноразово виступав там з оркестром. Буду щасливий, якщо така нагода трапиться знову.

Також побував у багатьох країнах. Запам’ятався перший тур з Анатолієм Баженовим — їздили в Японію, грали 16 фортепіанних тріо. Це величезна робота, дали 6 концертів у найбільших містах країни — Токіо, Осака, Кіота. Нам аплодували найпрестижніші зали. В Японії вміють добре організувати для гостей не лише концерти, але й побут.

У невеличкому містечку поблизу Цюріха (Швейцарія) виконував «Варіації на теми рококо» Петра Чайковського. Мій син живе у Німеччині. Він зміг приїхати на цей концерт, а до цього ми довго не бачилися. Навіть не знаю, що мене більше порадувало, можливість виконати на сцені чудові твори чи зустріч з сином.

— Ваш син теж музикант?

— Лев Кучер також грає на віолончелі. Як я вже сказав, він працює в Німеччині. Там закінчив консерваторію, а нині займається концертною і викладацькою діяльністю. Маємо дуже хороші стосунки, добре розуміємо одне одного. Дуже за ним скучаю. Лев багато разів давав концерти у Києві. Виступав сам, або зі мною. А одного разу зі своїми німецькими друзями, з якими виконував сонати Рахманінова і Шостаковича.

— Можете порівняти українську і закордонну публіку?

— Особливої різниці не бачу. Хоча наша публіка, здається, краще мене розуміє, ніж західна. Там слухачі наче трохи холодніші. А українці люди емоційні, багато пережили і переживають зараз. Для людей, які зазнали більше випробувань і страждань класична музика буде зрозумілішою, ніж холодним, достатнім і забезпеченим слухачам. Дуже люблю нашу українську публіку, а якщо навіть з’являється якась критика у мій бік, то сприймаю її з розумінням.

— У місті Крагуєвац Ви проводили майстер-курси з віолончельного виконавства.

— Їздив туди двічі на рік протягом п’ятнадцяти років. Обожнюю Сербію, її культуру, сербський народ. Вони близькі до нас, українців. Мої курси проходили чудові студенти. Дехто з них брав у мене перші уроки гри на віолончелі, а зараз вони серед кращих віолончелістів цієї країни.

— Що може сказати про ставлення до культури в Україні?

— Насправді вона всюди однакове. Скрізь люди люблять музику, живопис, театр, кіно. Різниця лише у фінансуванні. Наші люди тягнуться до культури. Попри складну епідеміологічну ситуацію вони прагнуть потрапити на наші концерти, а також до філармоній, театрів. Їм це потрібно.

Сьогодні у наших педагогів у музичних школах дуже маленькі зарплати. Мені болить, що ці школи закривають, стає менше студентів, учнів, які займаються музикою. Ці проблеми мають якимось чином вирішуватися. Сподіваюсь, що колись так і буде. Хоч останнім часом починають з’являтися сумніви.

— Напевне карантин приніс багато проблем?

— Знаєте, не тільки. Під час суворого карантину весною зовсім не було концертів. Я з таким задоволенням сидів вдома і займався на віолончелі, інколи виходив гуляти. Встиг зробити те, до чого можливо б ніколи не дійшли руки. Приміром концерт Дворжака, який нещодавно виконував, вивчив під час карантину. Але музиканти вже насиділися вдома, тепер важливо, щоб ми могли повноцінно працювати.

— Кілька слів про Ваші плани.

— Їх, як завжди, звісно ж багато. У наступному році у мене ювілей. Дуже хотілося б поїздити Україною. Як складеться ще не знаю.

Люблю море. Завжди себе чудово біля нього почуваю. Люблю плавати чи бути біля моря не залежно від того холодно чи спека. Вже сам морський запах додає енергії.

Для музиканта дуже важлива його родина. Надзвичайно вдячний моїй дружині Елівірі Хазієвій, яка мені допомагає, створює умови, аби я завжди мав творчий настрій. Ми познайомилися коли навчалися в консерваторії. Вже тридцять років разом. Це кращі роки мого життя.