Карантин час для можливостей?

Щороку у театрі працюють над самостійними роботами. Кожен учасник театральної студії, а при бажанні і актор, можуть представити якийсь матеріал, уривок з вистави чи заявку на роль. А в актора Максима Нікітіна виникла ідея зробити не окремий акт чи уривок, а повноцінну виставу.

— Випадково знайшов цю п’єсу влітку минулого року перед тим, як іти у відпустку, — згадує Максим. — Перечитав її кілька разів. А вже після відпустки вийшов з пропозицією розпочати репетиції. Хотів ставити комедію, але виявилося, що це більше ніж комедія. Це швидше трагіфарс, тут переплелися всі жанри. Від смішного до сумного один крок. З таким матеріалом надзвичайно цікаво працювати кожному з учасників. Всі ми молоді актори і якщо складуться зорі, то гратимемо цю виставу багато років.

Репетиції відбувалися у вільний час, тому що це не планова вистава, а наша самостійна робота. Репетирували приблизно півроку, потім розпочався локдаун, після нього — відпустки. Завершили роботу на початку осені. Тобто весь цей процес зайняв 9 місяців, саме стільки потрібно для народження дитини.

Показали виставу для наших колег на новій сцені театру. Після цього художній керівник театру, режисер-педагог Михайло Резнікович зібрав нас, провів годинну текстову репетицію і сказав, що через те, що в театрі складна ситуація і багато артистів захворіли, ми гратимемо цю виставу на основній сцені вже через 5 днів. Потім Михайло Юрійович провів з нами шість чи сім репетицій, дещо підкорегував як досвідчений педагог. Все відбувалося дуже несподівана і спонтанно. Звісно ж, мріяли показати цю виставу глядачам, але хотіли попрацювати над нею ще хоча б один місяць, щось доробити. До того ж думали, що гратимемо її на новій сцені, де значно менша глядацька зала. Але карантин — час можливостей. Так все співпало. Тієї середи мала йти вистава «Сімейна вечеря», а свою нову роботу ми вирішили назвати «Майже сімейна вечеря», адже події відбуваються теж за вечерею.

Декорації збирали з різних вистав. Зі спектаклю за оповіданнями Чехова взяли стіну з вікнами, з іншої постановки — диван, ще з одної — куб. Загальне сценографічне рішення допомогла зробити головний художник нашого театру Олена Дробна. Костюми спеціально ніхто не шив, всі пройшли грати у своєму одязі (щоправда у наступних показах дещо змінили в одязі).

Граю у виставі Вінсента Ларше, улюбленця долі, людину, яка може без найменших зусиль отримати майже все. Таких називають щасливчиками по життю. Під час вечері з друзями він вирішив пожартувати і цей, здавалось би безневинний жарт, відкрив багато скелетів у шафі кожного з персонажів. Ми з Вінсентом по життю дуже різні, але мені цікаво доторкнутися до нього, побути в шкірі людини, яка власним жартом загнала саму себе в мишоловку.

Будь-які випробування роблять нас сильнішими. Всі персонажі пережили непростий вечір. Вони могли більше ніколи не зустрітися, можливо розпалися б сім’ї. Але герої пройшли через усе це, вогонь випробувань їх лише загартував.

«Майже сімейна вечеря» — це вистава про любов одне до одного: чоловіка до жінки, брата до сестри, друга до друга, а наприкінці вистави ще й до дитини, яка народжується. Актриса Аліса Тункевич — моя дружина, а у виставі вона моя наречена. Це перша наша спільна робота, де обоє виконуємо одні з головних ролей.

Олексій Поліщук, який грає П’єра, мій однокурсник, з ним разом закінчували театральну майстерню Юрія Мажуги. Олександра Єна (Елізабет) — народна артистка України, наша хороша подруга. Олександра Валюка (Клод) пам’ятаю молодим студійцем, який тільки прийшов до театру, минули роки, а азарт в Олександра залишився.

Не можу сказати, що вистава народжувалася легко. Це був непростий процес. Але всі її учасники — це коло близьких людей, які спілкуються й поза сценою. Наші дружні стосунки допомогли і під час репетицій. Не було жодної суперечки, ми завжди знаходили консенсус. Колеги дослуховувалися до мене, я до колег, кожен дослуховувався один до одного.

До офіційної прем’єри, яка відбулася в грудні, встигли зіграти виставу шість разів. Поступово вона змінюється. Персонажі починають себе яскравіше проявляти, я б сказав — оживати. Розуміємо в кого є які сильні моменти, а де треба щось підтягнути, щось підсилити. Вистава стає на ноги, робить свої перші кроки. Вона цінна для нас тим, що нами народжена, нами зроблена і ми ведемо її по життю. Думаю, що кожен з глядачів в якийсь момент побачив тут себе, якісь ситуацію, що траплялися в його родині.

Досвід роботи виявися корисним. Не виключаю, що якщо ще найду цікавий матеріал і друзі мене підтримають, то у перспективі створимо ще одну виставу.

— У нашому театрі вистави репетирують досить довго, інколи рік чи два, — продовжує виконавиця ролі Анни Аліса Тункевич, — і це зрозуміло, бо їх ставлять на десятиліття. Ми спочатку не могли повірити у можливість ситуації, що наша вистава так швидко потрапить до репертуару театру. Сподіваюся, що будемо грати її довго.

Моя героїня виходить на сцену лише у середині вистави. Спочатку недооцінила важливості цього персонажа. Але потім зрозуміла, що тут немає головних і другорядних дійових осіб, у виставі є ситуація, що допомагає усім нам розкритися як особистостям. Анна — дизайнер, легка жінка, кохає свого нареченого, але її не подобаються прояви його егоїзму. Однак вони проходять всі випробування і залишаються парою. А це головне.

Спочатку це комедія, було непросто у другій половині вистави переключити публіку на серйозний лад. Думаю, що нам це вдалося. Свідчення цього — тривалі оплески між сценами та у фіналі. Запрошуємо читачів газети приходити на наші вистави і вистави інших театрів. Сьогодні всі потребують комедій і хороших, позитивних емоцій.

Фото з сайта театру

Друковану версію читайте в газеті «Слово Просвіти»