Карантин час для можливостей?

Новою роботою Національного академічного театру російської драми імені Лесі Українки стала вистава «Майже сімейна вечеря» за п’єсою Александра де Ла Пательєра та Матьйо Делапорта. Ініціаторами постановки цього разу стали самі актори театру.

Щороку у театрі працюють над самостійними роботами. Кожен учасник театральної студії, а при бажанні і актор, можуть представити якийсь матеріал, уривок з вистави чи заявку на роль. А в актора Максима Нікітіна виникла ідея зробити не окремий акт чи уривок, а повноцінну виставу.

— Випадково знайшов цю п’єсу влітку минулого року перед тим, як іти у відпустку, — згадує Максим. — Перечитав її кілька разів. А вже після відпустки вийшов з пропозицією розпочати репетиції. Хотів ставити комедію, але виявилося, що це більше ніж комедія. Це швидше трагіфарс, тут переплелися всі жанри. Від смішного до сумного один крок. З таким матеріалом надзвичайно цікаво працювати кожному з учасників. Всі ми молоді актори і якщо складуться зорі, то гратимемо цю виставу багато років.

Репетиції відбувалися у вільний час, тому що це не планова вистава, а наша самостійна робота. Репетирували приблизно півроку, потім розпочався локдаун, після нього — відпустки. Завершили роботу на початку осені. Тобто весь цей процес зайняв 9 місяців, саме стільки потрібно для народження дитини.

Показали виставу для наших колег на новій сцені театру. Після цього художній керівник театру, режисер-педагог Михайло Резнікович зібрав нас, провів годинну текстову репетицію і сказав, що через те, що в театрі складна ситуація і багато артистів захворіли, ми гратимемо цю виставу на основній сцені вже через 5 днів. Потім Михайло Юрійович провів з нами шість чи сім репетицій, дещо підкорегував як досвідчений педагог. Все відбувалося дуже несподівана і спонтанно. Звісно ж, мріяли показати цю виставу глядачам, але хотіли попрацювати над нею ще хоча б один місяць, щось доробити. До того ж думали, що гратимемо її на новій сцені, де значно менша глядацька зала. Але карантин — час можливостей. Так все співпало. Тієї середи мала йти вистава «Сімейна вечеря», а свою нову роботу ми вирішили назвати «Майже сімейна вечеря», адже події відбуваються теж за вечерею.

Декорації збирали з різних вистав. Зі спектаклю за оповіданнями Чехова взяли стіну з вікнами, з іншої постановки — диван, ще з одної — куб. Загальне сценографічне рішення допомогла зробити головний художник нашого театру Олена Дробна. Костюми спеціально ніхто не шив, всі пройшли грати у своєму одязі (щоправда у наступних показах дещо змінили в одязі).

Граю у виставі Вінсента Ларше, улюбленця долі, людину, яка може без найменших зусиль отримати майже все. Таких називають щасливчиками по життю. Під час вечері з друзями він вирішив пожартувати і цей, здавалось би безневинний жарт, відкрив багато скелетів у шафі кожного з персонажів. Ми з Вінсентом по життю дуже різні, але мені цікаво доторкнутися до нього, побути в шкірі людини, яка власним жартом загнала саму себе в мишоловку.

Будь-які випробування роблять нас сильнішими. Всі персонажі пережили непростий вечір. Вони могли більше ніколи не зустрітися, можливо розпалися б сім’ї. Але герої пройшли через усе це, вогонь випробувань їх лише загартував.

«Майже сімейна вечеря» — це вистава про любов одне до одного: чоловіка до жінки, брата до сестри, друга до друга, а наприкінці вистави ще й до дитини, яка народжується. Актриса Аліса Тункевич — моя дружина, а у виставі вона моя наречена. Це перша наша спільна робота, де обоє виконуємо одні з головних ролей.

Олексій Поліщук, який грає П’єра, мій однокурсник, з ним разом закінчували театральну майстерню Юрія Мажуги. Олександра Єна (Елізабет) — народна артистка України, наша хороша подруга. Олександра Валюка (Клод) пам’ятаю молодим студійцем, який тільки прийшов до театру, минули роки, а азарт в Олександра залишився.

Не можу сказати, що вистава народжувалася легко. Це був непростий процес. Але всі її учасники — це коло близьких людей, які спілкуються й поза сценою. Наші дружні стосунки допомогли і під час репетицій. Не було жодної суперечки, ми завжди знаходили консенсус. Колеги дослуховувалися до мене, я до колег, кожен дослуховувався один до одного.

До офіційної прем’єри, яка відбулася в грудні, встигли зіграти виставу шість разів. Поступово вона змінюється. Персонажі починають себе яскравіше проявляти, я б сказав — оживати. Розуміємо в кого є які сильні моменти, а де треба щось підтягнути, щось підсилити. Вистава стає на ноги, робить свої перші кроки. Вона цінна для нас тим, що нами народжена, нами зроблена і ми ведемо її по життю. Думаю, що кожен з глядачів в якийсь момент побачив тут себе, якісь ситуацію, що траплялися в його родині.

Досвід роботи виявися корисним. Не виключаю, що якщо ще найду цікавий матеріал і друзі мене підтримають, то у перспективі створимо ще одну виставу.

— У нашому театрі вистави репетирують досить довго, інколи рік чи два, — продовжує виконавиця ролі Анни Аліса Тункевич, — і це зрозуміло, бо їх ставлять на десятиліття. Ми спочатку не могли повірити у можливість ситуації, що наша вистава так швидко потрапить до репертуару театру. Сподіваюся, що будемо грати її довго.

Моя героїня виходить на сцену лише у середині вистави. Спочатку недооцінила важливості цього персонажа. Але потім зрозуміла, що тут немає головних і другорядних дійових осіб, у виставі є ситуація, що допомагає усім нам розкритися як особистостям. Анна — дизайнер, легка жінка, кохає свого нареченого, але її не подобаються прояви його егоїзму. Однак вони проходять всі випробування і залишаються парою. А це головне.

Спочатку це комедія, було непросто у другій половині вистави переключити публіку на серйозний лад. Думаю, що нам це вдалося. Свідчення цього — тривалі оплески між сценами та у фіналі. Запрошуємо читачів газети приходити на наші вистави і вистави інших театрів. Сьогодні всі потребують комедій і хороших, позитивних емоцій.

Фото з сайта театру

Друковану версію читайте в газеті «Слово Просвіти»