Валентина ДОНЧЕНКО-БУТКОВСЬКА: «Якщо ти розумієш, що це твоє — не відступай»

— Крім того, що Вівальді написав «Пори року», раніше про нього майже нічого не знала, — зізналася артистка. — Коли Оксана Мадараш запропонувала мені написати сценарій для концерту, я відразу погодилася. Під час роботи над кожним таким сценарієм завжди дізнаєшся багато нового. А щоб цей концерт був схожий на виставу, звернулася до свого чоловіка Миколи Бутковського аби він виступив у ролі Вівальді. І вже писала сценарій на двох.

Розповідаю про притулки для дітей, які були в Італії. Дізналася про те, що у нас на той час були братські школи, а ще раніше — за часів Ярослава Мудрого існували школи для дівчат. Отже, тоді ми йшли попереду Європи. Обов’язково згадаю про це й наступних програмах.

Хотілося, щоб у перспективі в афіші Національної оперети України з’явився концерт, присвячений Миколі Лисенку, який п’ять років працював у стінах нашого театру.

— Не так давно афішу театру поповнила вистава «Премєра. Бродвейська історія», де Ви виконуєте роль Фанні. Розкажіть будь-ласка про цю роботу.

— Мабуть це подарунок долі. Через карантин всі ми трохи розгублені, не знаємо, що буде далі. Одного дня мені зателефонувала зав. трупою і питає: «Валю, ти хочеш попрацювати?» Кажу: «Звичайно». Запросили на читку.

Коли режисер Олександр Білозуб прочитав п’єсу, то наче виросли крила. «Слава Богу, життя продовжується», — подумала я. Тим паче дуже цікава робота. Вдячна режисерові, що дав мені таку роль. Інколи можна все життя пропрацювати в театрі, грати княгинь, графинь, жінок, а актриси не зіграти жодного разу.

Доля героїні в чомусь переплітається з моєю долею. У неї двоє дітей і в мене двоє. Тільки своїх я дуже люблю, брала їх на гастролі, вони виростали зі мною. А в Фанні діти росли без неї, без маминої любові і турботи. Вона все життя віддала театрові, я теж служу в театрі вже 42 роки. У мене є коханий чоловік, улюблена робота, уважні діти. А моя героїня особливо не думала про майбутнє, залишилася самотньою і нікому не потрібною.

Це мій перший досвід роботи з Олександром Білозубом. Була дуже цікава атмосфера, ми могли творити. «Репетиціє — любов моя», це про нас. Ми приходили, пробували, помилялися, від чогось відмовлялися, щось залишали. Це були творчі пошуки. Моя героїня постає в різних іпостасях. То вона зверхньо дивиться на світ, а часом коли буває наче побита собака.

— Хто Ваша колега по сцені?

— Катерина Кобієва працює в хорі. Закінчила театральну студію про Театрі Франка, інколи знімається в кіно. Але часто складається так, що якщо актор працює в хорі, то вирватися звідти просто неможливо. Добре, що Катерину помітив режисер. Працював з нею в «Баядері», де вона мала невелику роль. Вперше грали разом з Катериною. Це був приємний дует.

Також це була моя перша повністю драматична роль. Хоча, коли ми з чоловіком ще працювали в Харкові, там ставили багато мюзиклів. А в основі мюзиклу лежить драматична основа. Але всерівно були музичні номери. Тут же треба було шукати перехід з одного епізоду до іншого без музичних вставок. Все відбувалося на майстерності.

Як і кожна актриса бачу сильні і слабкі сторони своєї роботи, шукаю, що можна покращити. Але для мене головний критерій як приймали глядачі, що сказав режисер. Важливими глядачами для мене були мої колеги, мій чоловік — народний артист України Микола Бутковський, мої діти. Вони були задоволені.

— А як життя привело Вас до оперети?

— З дитинства мені хотілося співати і танцювати. А це ж звичайно об’єднується в опереті. У 4 роки вперше вийшла на сцену в сільському клубі. Вже тоді співала пісеньку і танцювала, готувала себе морально до оперети (усміхається).

Закінчила музичну школу, приїхала до Києва і вступила до культурно-освітнього училища на хорове відділення. Вдячна долі, що в житті були люди, які допомогли віднайти життєвий шлях. Мій педагог з вокалу якось сказала: «Не твоє місце працювати в клубі, ніколи туди не йди. Вступай в театральний інститут, або до консерваторії. Тобі треба працювати в опереті».

Вступала до театрального інституту, але там мені сказали: «Ви не туди прийшли, вам треба йти до театральної студії при Театрі оперети». Студія дала прекрасну підготовку, саме тут я познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком. Після її закінчення ми поїхали до Харкова, де пропрацювали 17 років.

— Розкажіть будь-ласка про Харківський період.

— Нам було по 22 роки. Коли прийшли до Харківського театру музичної комедії про нас говорили: «Взяли дитсадок». А потім, коли ми вийшли на сцену і показали, що ми вміємо, до нас почали ставитися з повагою. Були надзвичайно цікаві ролі. Як я згадала раніше, цей театр вже брав до постановки мюзикли, а в Києві у цей час ще з осторогою ставилися до цього жанру.

Коли вперше в Україні поставили рок-оперу «Юнона і Авось», то музичні критики, порівнюючи нашу і московську постановки відзначали, що харківська вистава цікавіша. Всі ми була добре підготовлені, гарно співали, гарно звучав оркестр.

Також тут грали «Сестру Кері» за Т. Драйзером, «Мою чарівну леді» (перший мюзикл у світі) за Ф. Лоу, «Милий друг» за Гі де Мопасаном, «Чорну магію» за М. Булгаковим, інші цікаві вистави. З вдячністю згадую своїх колег по сцені. І сьогодні вітаю їх зі святами. До речі, день народження Харківського театру співпадає з моїм. У Харкові народилися мої діти.

А ще Харків запам’ятався університетом мистецтв ім. І. Котляревського, який ми з чоловіком закінчили завдяки художньому керівнику Харківського академічного театру музичної комедії Ю. Старченку, який набирав курс і запропонував нам вступати, що ми з радістю й зробили. Це було вперше за часи існування вишу — такі дорослі студенти навчалися на денному відділенні. Нам було далеко за тридцять. Висловлюємо величезну вдячність всьому педагогічному колективу акторського факультету за цікаве доросле студентське життя. Це ще один подарунок долі.

— Чому ж вирішили поміняти це місто на Київ?

Тут наше коріння. Мій чоловік народився на Київщині, а сестра жила в Києві. Колись жартували: «Якщо хочеш прожити життя, то його треба прожити в Києві». Ми з чоловіком приїхали вітати Київський театр оперети з ювілеєм. Нас помітили. Художній керівник театру Сергій Сміян взяв нас на роботу. Рада, що пізніше встигла зробити про нього на телебаченні велику програму.

Нас ввели у виставу «Баядера». Грали у цій виставі у Харкові, так що текст не довелося перевчати. Тільки треба було вивчити танці. Це був справжній подарунок долі — почати роботу в Театрі оперети з таких прекрасних ролей.

— У цей час Київський театр оперети вже почав переходити на українську мову. Чи не було складно?

— Ні. Ми спілкувалися українською і в Харкові. Говорили нею і мої діти Максим та Роксолана. Дочка погано розуміла російську і коли вона приходила у Харкові до театру, то у спілкуванні з неї артисти переходили на українську. Щастя було приїхати до Києва і говорити своєю рідною мовою.

— Знаковою для театру, і напевне для Вас, стала вистава «Моя чарівна леді».

— Поставив виставу наш Генеральний директор-художній керівник, народний артист України Богдан Струтинський. Якби не карантин, ми б гучно відсвяткували 15-річчя вистави. Миколі Бутковському доручили роль Хігінса, а мені — місіс Пірс. У цей час я тільки стала переходити на характерні ролі. До цього були юні субретки, а тут — дуже строга дама. Починався новий етап у житті і на сцені, це було цікаво.

— У виставі «Кавова кантата» у Вас роль ведучої.

— Коли взяли до роботи цю виставу Баха, то побачили, що вона маленька. Всього півгодини. Богдан Струтинський мені сказав: «Валю, якщо можеш, щось придумай». З радістю взялася за цей матеріал. Дуже люблю вишукувати родзинки, знаходити те, про що мало хто знає. Перелопатила багато матеріалу, відкрила, що наш земляк Юрій Франс Кульчицький навчив європейців пити каву. Писала сценарій з такою радістю, такою гордістю. А коли веду виставу, то наче лечу на крилах.

«Кавова кантата» — моя перша робота на камерній сцені. Відразу відчула різницю. З колегами ми говоримо про те, що на великій сцені легше зіграти 2−3 вистави, ніж на малій одну. Дуже велика відповідальність. Відстань між нами і глядачами лише один метр. Не дай Боже якась помилка, навіть зайвий рух відразу кидається у вічі. Якщо відкриваєш душу, то тут її видно до кінця.

— Крім цього граєте в українській класиці. Маю на увазі вистави «Сорочинський ярмарок» і «За двома зайцями».

— Це також характерні ролі. У першій це Мокрина. Чоловік до неї вживає пестливе слово «куріпонька». Вони ставляться одне до одного з ніжністю. Ці персонажі протиставляються іншій парі, де Хівря брутальна, весь час свариться. А для Мокрини, як і для мене, краще сказати добре слово, а не сваритися. Тому ця роль повністю лягла на мене.

А у виставі «За двома зайцями» зовсім інші героїня. Вона трохи забита, некрасива. Треба було змінювати зовнішність. У таких випадках часто допомагає грим. Приміром мені у цій виставі допоміг наклеєний ніс.

Також хотіла б згадати про виставу «Фіалка Монмартру», яку поставив Сергій Костьович Сміян. Дуже вдячна йому за роль мадам Арно. Це колишня актриса, яка пішла з театру, бо закохалася. Ціню і люблю цю героїню. Рада, що вистава ще представлена в репертуарі театру.

— Свого часу вперше Вас для себе відкрив як ведучу концертів.

— Ще в Харкові запропонували вести концерти. Подумала, а з чого починати? Просто виходити і називати номери не цікаво. Почала придумувати, наче героїня однієї вистави, запросила до себе героїв іншої. Таким чином почала змінювати манеру ведення. Спочатку всі були здивовані, а потім стала все частіше чути схвальні відгуки.

Вже у цьому місті почала вести концерти українською мовою. Не всім це подобалося. Запитували: «Чому?» А я не можу говорити Кропивницький або Старицький російською, коли оголошую номери.

Коли переїхала до Києва, то з задоволенням продовжила цим займатися. Особливо люблю шукати як той чи інший композитор пов’язаний з Україною. Одного разу вкотре слухаючи твори Штрауса почула українську мелодію, це була «Метелиця». Проаналізувала, що в Петербурзі він закохався в Ольгу Смирницьку, яка явно була українкою. Напевне він чув ці українські мотиви і вставив їх як прощання з Петербургом.

У «Летючій миші» є князь Орловський. Композитор взяв прообразом для нього Андрія Розумовського, сина останнього гетьмана. Андрій працював дипломатом у Відні, влаштовував там найрозкішніші благодійні бали. Серед тих, кому допомагав вирученими коштами був Бетховен. До речі, у музеї Бетховена є чорнильниця у вигляді запорізького козака.

А брат Баха воював під Полтавою у шведському війську, тобто воював за Україну. Такі родзинки мене дуже тішать, я їх із задоволенням вишукую. Завжди намагаюся донести щось цікаве, особливо про Україну.

— Служіння в театрі Ви поєднували з роботою на радіо і телебаченні.

— Відкривалася нова редакція «Майдан» на радіо «Голос Києва». Моя сестра, журналістка Т. Кисельова-Донченко запропонувала спробувати. Я вела передачі про мистецтво. Одна з перших мала назву «Ave Maria» і була присвячена Марії Заньковецькій та Миколі Садовському. У приміщенні, де сьогодні знаходиться Театр оперети, колись був Театр Садовського. Вони ходили тими самими сходами, що й ми. Знайшла чудовий матеріал про їхнє кохання, про яке раніше ніхто не розповідав. Потім була програма про класика нашої музики Миколу Лисенка, який теж ходив цими коридорами. А Симон Петлюра деякий час працював завідувачем літературною частиною Театру Садовського. Відкрити цей факт мені допомогла пані Г. Голобуцька з Музею Марії Заньковецької. Пропрацювала на радіо «Голос Києва» 10 років.

Паралельно запропонували працювати референтом по зв’язках зі ЗМІ та громадськістю Інституту держави і права ім. Корецького НАНУ. Я всюди встигала, мені було все цікаво.

На радіо мене почула відома режисерка Жанна Бабешко з телеканалу «Культура». Вона сказала: «Треба, щоб тебе вже побачили». Першою програма була про Миколу Лисенка, у мене є його ноти, книги про Миколу Віталійовича, з якими я познайомила глядачів. Потім зробила чимало програм про артистів нашого театру, проте багато задумів так і не встигла втілити в життя.

Робота на телебаченні і радіо — це теж подарунок долі, бо кожна програма — була моя моно-вистава.

— Повернемося до театру. Крім дорослих граєте і в дитячих виставах?

— Коли приїхала до Києва, то тут актори не хотіли грати в дитячих виставах. Дуже здивувалася, адже в Харкові такі вистави дуже любили. Ніде не можна так по доброму відірватися, як у дитячий виставі.

Спочатку Богдан Струтинський поставив виставу «Карнавал казок», що складалася з уривків із різних казок. Я грала в уривку з казки «Пригоди Буратіно». Одного разу, коли ми з Котом прив’язували Буратіно на сцену вибігла маленька дівчинка і закричала: «Відв'яжіть його!» Відвели її до мами, продовжуємо сцену. Дівчинка знову вискакує, знову кричить. Ледве заспокоїли. Інколи трапляються такі випадки, яких у дорослих виставах просто не може бути.

У виставі «Кицькин дім» із задоволенням зіграла Козу. А у виставі «Пригоди Буратіно», яку поставив Михайло Урицький, граю поважну черепашку Тортілу. Там у мене є чудовий романс.

— Напевне неодноразово доводилося бувати на гастролях?

— Коли працювала у Харкові, то інколи гастролі тривали по 3−4 місяці. Побували на Кавказі, республіках Балтії, об’їздили всі великі міста України. А з Київським театром оперети їздили за кордон. Приміром, у Сербію возили «Кавову кантату» і «Звану вечерю з італійцями». Коли розповідала про Кульчицького, то з залу кричали, що він поляк, а ми доводили, що він українець. Половину тексту вивчила сербською мовою, потім переходила на рідну. Крім цього з Театром оперети об’їздили міста Західної України. Були прекрасні гастролі у Львові та Івано-Франківську.

Пригадую гастролі до Донецька у 90-ті роки. Нас вразило як дітки чудово говорили українською мовою. У початковій школі та садочках було добре поставлене питання вивчення української. На жаль ми це втратили. Ще запам’яталося як возили до Донецька «Мою чарівну леді». Там є слова: «От що накоїв твій дорогий професор». Глядачі подумали, що це натяк на Януковича, всі затихли. А коли вийшли з цим текстом у Львові, то в залі був регіт, люди не побоялися сміятися з Януковича.

За кордоном уважно слухають музику. Після вистав були солідні прес-конференції. Їхнім журналістам було цікаво дізнатися як мислять українські артисти.

— Як змінився театр відтоді, як його очолив Богдан Струтинський?

— У кожному театрі є свої спади і підйоми. Коли прийшов Богдан Дмитрович у театрі був певний занепад. Він підняв художній рівень, навів красу в театрі, тут зробили розкішний ремонт. Коли приходять глядачі, вони пишаються, що в Києві є театр з такою красою, таким професіоналізмом. Ми дуже вдячні Богдану Дмитровичу, який вболіває за театр, за трупу. До нього всі ставляться з величезною повагою.

— Як переживаєте карантин?

— Страшенно діє на нерви. Особливо коли слухаєш статистику захворювань. Влітку ми виїхали за місто і майже на слухали цієї інформації. Щоб якось відволіктися я роблю зарядку, проходжу в день 10000 кроків. Створюю намиста з шерсті, мотанки, роблю капелюшки, в’яжу гачком. Мої капелюшки роз’їхалися по всьому світу. Є у США, Німеччині, Австралії. Також пишу спогади.

— Хочете видати книжку?

— Можливо. Починаю згадувати дитинство. Найбільше хотів, щоб я стала артисткою мій тато. Він брав участь у самодіяльності. Грав у сільському театрі в «Назарі Стодолі». Коли його «рубали» ми, всі його четверо донечок, кричали з зали. Є про що згадати.

Коли працювала на радіо, у мене були прихильники. Зараз шкодую, що тоді не зв’язалася з ними. Одна жіночка часто телефонувала і пропонувала видати книжку. Не дійшли руки…

— Є ролі про які мрієте?

— Як я вже говорила, Фанні з «Бродвейської історії» стала для мене подарунком долі. Хочеться, щоб якась роль знову «впала» мені на долоні. Аби ця роль була цікава і в мене виставить сил її зіграти.

— Якщо людина мріє грати в Театрі оперети, з чого Ви порадите їй почати?

— Коли ми були молодими, то готові були ночувати в театрі, так нам це подобалося. Якщо ти розумієш, що це твоє, не відступай. Звісно ж треба вміти говорити, співати і танцювати на сцені, а також все це поєднувати. І, безумовно, потрібна безмежна любов до цього жанру.

Друковану версію читайте в газеті «Культура і життя»