Фінал визначає глядач

Вистава зацікавить насамперед тих, хто любить заплутані детективні історії, володіє дедуктивним методом, уміє розбиратися в мотивах злочинів і має залізну логіку.

Місцем злочину стає перукарський салон на Андріївському узвозі столиці. Відомі піаністку вбивають… ножицями. Під підозрою опиняються ексцентричний перукар, меркантильна асистентка, багата, але безталанна оперна діва і таємничий антиквар…

— Давно знав про цю п’єсу. Вони йде в багатьох театрах світу, але в Україні її ще ніхто не ставив, — розповідає режисер-постановник Ігор Матіїв. — Захотілося і самому попрацювати у цьому жанрі.

Найцікавіше у п’єсі те, що події мають відбуватися тут і зараз. Запропонував художньому керівникові нашого театру Віталію Малахову, що поставлю виставу за цим твором. Віталію Юхимовичу ідея сподобалася, він дав добро.

Репетиційний процес перервав карантин. Як тільки з’явилися можливості, відразу повернулися до роботи. Загалом же репетиції тривали зовсім недовго — лише місяць. У виставі бере участь глядач, доводиться багато імпровізувати. Коли вперше винесли нашу роботу на суд театральної публіки, то побачили, що треба дещо змінити. Отож, ми і далі будемо працювати над виставою, щось корегуватимемо.

Ми розглядали різні ситуації, які можуть виникнути під час вистави. Спочатку у ролі глядача виступав я, задавав акторам каверзні питання. Це було важливо, бо глядач дуже важливий елемент, йому повністю належить друга половина вистави. Потім запрошував своїх студентів і вони сиділи на прогонах, для того, щоб актори могли краще підготуватися до зустрічі з глядачем.

Всі виконавці активно включилися в цей процес. Їм було цікаво. У нас два склади акторів. Із більшістю з них працював раніше. Це Катерина Шнефельд і Катерина Вайвала, які в різних складах грають Перукарку, Кирило Карпук та Артем Штуца (Капітан), Євген Ковирзанов та Станіслав Мельник (Перукар), Василь Кухарський, який нещодавно повернувся до нашого театру та Іван Завгородій (Колекціонер), Максим Максимюк та Ігор Ніколаєв (Майор). Вперше у моїй виставі грає заслужена артистка України Алла Сергійко (Дама). Працювати з нею завжди цікаво і завжди хвилююче.

Коли починали роботу, то взагалі не знали, що з цього вийде. Нам здавалося, що це так складно. Але Театр на Подолі — це знаний театр імпровізації. Всі актори активно включилися у творчій процес. Бачу, що глядачам наша робота сподобалася.

Під час репетицій багато ідей йшло від самих виконавців. Багато з них увійшло у виставу, яка в залежності від ситуації може змінюватися. Є основні події, від яких ми рухаємося. А все інше — це імпровізація.

Перший раз показали виставу для студентів, вони були дуже активні. А на першому прем’єрному показі глядачі вже не були такими активними, очевидно тому, що це для них незвичний жанр. І тривала вона 1 годину і 45 хвилин. А під час п’ятого показу навпаки, виявили неабияку активність, просто не відпускали акторів, засипали їх питаннями. Як наслідок, сама вистава йшла на 20 хвилин довше.

Художниця-постановниця та художниця з костюмів — Таїсія Карась. Це вже наша третя спільна робота. Раніше робили вистави «Наталка Полтавка» та «Імітація». Це швидше не сценографія, а дизайн. Прагнули, щоб декорації були наближені до реалізму.

Оскільки Театр на Подолі як і інші театральні колективи сьогодні переважає далеко не кращі часі через карантини і через те, що глядацьку залу можна заповнювати лише на половину, ми не шили спеціально нових костюмів, а використали те, що було з попередніх вистав. Але вийшло досить стильно.

Крім однієї теми вся музика оригінальна. Її написав музичний керівник театру Тимур Полянський. Вважаю, що він дуже тонко відчув атмосферу і добре відтворив її в музиці.

Ми пропрацювали багато різних питань, моделювали різні ситуації. Під час вистав уже були питання від глядачів, які заганяли акторів у тупик. Але вони врешті знаходили вихід з цих непростих ситуацій.

У нас є кілька варіантів фіналів, і саме від глядача залежить який він обере. Коли починаємо грати, то ніколи не знаємо чим завершиться вистава. У цьому й полягає її головна інтрига. Можливо в одному з наступних показів винного у вбивстві поставимо на суд перед публікою і заставимо її щось зробити з цим персонажем. Думаю, що цікаво дослідити як колективне рішення відрізняється від індивідуального.

Ще коли починали роботу одна з акторок сказала: «Це такий простий матеріал, все так елементарно». Але вже після п’ятого показу зізналася: «Боже, як цікаво, тут ще непочатий край роботи».

Було б дуже цікаво ще попрацювати у такому жанрі. Але я поки що не маю матеріалу. Якщо знайду, то обов’язково ще проводитиму експерименти в цьому напрямку. Адже завжди значно цікавіше, коли глядач безпосередньо бере участь у виставі, ніж просто спостерігає за тим, що відбувається на сцені.

Більшість своїх останніх вистав поставив на малій сцені нашого театру. Проте люблю і велику сцену. Попередня моя постановка була у Львівському національному театрі імені Марії Заньковецькою. Це сучасна французька комедія, політичний фарс, дуже актуальний і смішний.

Думаю, що наступною моєю роботою у Театрі на Подолі буде українська класика. Це дуже відомий твір, назви якого поки не розголошуватиму. Якщо вдало складуться зорі, то прем’єра відбудеться до Нового року.

Зараз у театрі працюють над створенням літньої сцени. Хотів би й там щось поставити.

Фото з сайта театру.