Віталій КІНО: «Нам потрібні вистави, які дарують людям надію!»

— Розкажіть будь-ласка як створювалася вистава «Еклери на мільйон».

— Шлях цієї п’єси на сцену був досить довгим. Це один з перших драматичних творів Марини Смілянець, який вона написала для приблизно шість років тому. Ми одразу взяли п’єсу до робити, але весь час щось заважало. То не склалося з акторським складом, то перевага надавалася іншим запланованим прем’єрам. Врешті у березні 2020 року приступили до репетицій, але… почався тримісячний «локдаун». Потім ще один і ще. І, нарешті, у червні 2021-го вдалося втілити задум у життя. Ми жартуємо, що цю виставу створювали чи то півтора року, чи то всі п’ять… А насправді повноцінні репетиції тривали два з половиною місяці.

Мені подобаються тексти Марини, бо всі вони про живих і наче знайомих тобі людей. Глядачі впізнають себе, своїх рідних, друзів, а це в театрі найцікавіше. Жанр вистави визначили як авантюрна комедія, але насправді вийшла така собі «казка для дорослих». Казка про те, що гроші в житті, звісно, дуже важливі, але найголовніше для щастя, щоб поруч були близькі люди, друзі, які тебе люблять і поважають, аби була улюблена справа, від якої отримував би задоволення не лише ти, а й ті, хто тебе оточує.

Над виставою працювали разом з авторкою. Редагували текст, щось додавали. Марина йшла нам на зустріч, дещо переписувала, приміром, фінал. Думаю, що цей процес пішов на користь виставі.

Зізнаюся, особисто в мене до подібних «курсів», «семінарів» та «майстер-класів» в лапках, про які йде мова у виставі, ставлення іронічне. Ніякі курси не навчать людину бути щасливою. Часто вони — лише спосіб видурювання грошей у наївних «слухачів». Розумна людина, якщо й піде на такі курси, то має розуміти, що це для неї лише розвага. Дозвілля у веселій компанії, за яке треба платити. Приміром, героїня п’єси Олена — «жінка, що шукає себе» — розуміє це і на закид «Хіба цей семінар не абсурд?» відповідає: «У цьому житті абсолютно все можна назвати абсурдом, але не треба». Вона заплатила кошти і просто п’ять днів відпочиває, спілкується з іншими людьми, усвідомлюючи, що навряд чи стане мільйонеркою. А хтось вірить і витрачає останнє, щоб його навчили як заробляти великі гроші.

— Що можете сказати про персонажів і виконавців?

— Один з найскладніших персонажів вистави Платон — чоловік, що носить жіночий одяг, у нього дивна і цікава життєва історія. Думали як зробити цей образ, аби не вийшло вульгарно, не гротесково-комічно, а дуже інтелігентно й тонко. Мені здається, що актор Владислав Сведенюк впорався з цим завданням. Образ Платона вийшов смішний, іронічний, але, водночас, деякі глядачі витирають сльози, коли він розповідає про свою бабусю, до якої не може поїхати вже два роки. «А на цей довбаний семінар час знайшовся…»

Для багатьох наших акторів ця вистава стала дебютом. Деякі з них вже певний час співпрацюють з нашим театром, але тут мають перші «повноцінні» ролі, які вони створювали від початку, а не ввійшли у діючу виставу. Для Артура Пісковського (Оскар) це перша велика роль. Так само, як і для виконавиць ролі Ксенії Дарини Степанюк та Дарини Клименко. До нас прийшла актриса Юлія Волюм, яка чудово грає Олену. Також вона виступила і як балетмейстер, створила всі хореографічні номери, пластику.

Данііл Кіно грає хлопця з «нашого району» Сєву. Таких «тіпочків» щодня можна побачити на вулиці, зупинці, у транспорті. Але виявляється, вони теж вміють співчувати, дружити, бути вдячними. Цікава роль в Ірини Шумської та Поліни Кіно, які грають колишню коханку бізнесмена, яка не вміє нічого у житті, крім бути красивою, а тепер прагне стати повноцінною людиною. Актриси підійшли до створення образу «типової» блондинки нетрафаретно, Там відчувається глибина характеру, любляче серце, здатність вдосконалюватися. Роль Арсенія — теж типового «підприємця» граємо по черзі я та Олексій Грудій. Наші Арсенії різні, але однаково довірливі й самотні. Як на мене, всі актори прекрасно впоралися зі своїми завданнями. Образи вийшли дуже яскраві, глибокі, впізнавані.

Сценографію вистави створювала наша художниця Анастасія Кононенко. За довгий час підготовки вистави сценографічне рішення змінювалося кілька разів. З одного боку п’єса доволі побутова, дія відбувається в одному місці — на терасі дитячого табору, де проходять ці курси. З іншого боку, ми шукали засоби, як «відірвати її від землі», знайти точну й водночас просту метафору, що допоможе донести до глядачів наші роздуми про вічні людські цінності. Мені здається, що врешті-решт, вийшов зручний лаконічний простір, що точно відображає як місце дії, так і думку автора.

Не з легких було завдання і для хореографа, адже кожен герой має свій невеличкий пластичний номер, що є продовженням його монологу. Крім того герої влаштовують справжнє шоу після відвідин нічного клубу. І цей, за словами однієї з героїнь вистави, «феєричний концерт» мав справити на глядача враження! Музичним рішенням займався я, як режисер. Певні ідеї приносили актори і балетмейстер. Вийшла плідна колективна творчість.

Глядач сприйняв виставу дуже тепло. Маємо багато хороших відгуків. Для нас це надзвичайно важливо. Незалежний театр, який фінансується винятково за рахунок глядачів, не може не прислухатися до їхньої думки, не орієнтуватися на їхні смаки, але, водночас і не йти шляхом «загравання», аби повністю «догодити» глядачеві, мати свою позицію, свої пріоритети, як у виборі драматургії, так і у виразних засобах.

— Виставу «Комедія про ніжне серце» створювали у творчому тандемі з Наталією Уваровою.

— З Наталею ми дружимо творчо і по-життю вже багато років. Одним з перших наших успішних проектів, на який активно відгукнувся глядач, була вистава «Шахрайки», створена за її п’єсою, що вже більше десяти років в афіші нашого театру. Потім було кілька постановок за її дитячими творами. Згодом — чудова адаптація оповідань Зощенка у виставі «Сватання монтера».

Нова вистава виникла від моєї провокації і Наталчиної ідеї. Подумали, що сучасному глядачеві не буде цікавою вистава про далекий Петербург ХІХ століття. Вона придумала, як на мене, дуже вдалий хід — перенесення дії у Львів, додала гуцульського колориту. Текст від цього тільки виграв.

Це наш спільний режисерський проєкт (Наталка виступила і як режисер). Спочатку ми робили цю постановку, як дипломну роботу моїх студентів-акторів, які в цьому році закінчили Національну академію керівних кадрів культури та мистецтва. Ця студентська робота брала участь у двох театральних фестивалях. На фестивалі у Болгарії здобула гран-прі. А на фестивалі «Театр.net» виборола відзнаки експертів за акторський ансамбль, хореографію та пластику, сценографію та костюми. Отримати такі відзнаки було несподівано і приємно.

У нас є давня традиція — майже всі дипломні вистави ми переносимо на сцену театру. Звісно, цьому передують репетиції, вводимо у виставу досвідчених акторів. У цьому проекті зберегли багато молоді. Хочемо, щоб у них був шанс на творчу реалізацію, на сцену, на ролі, на акторську професію врешті-решт. Серед старших акторів, яких вже добре знають наші глядачі, у виставі задіяні Олексій Власенко, Єгор Снігир, Ілля Рибалко, Ольга Білоног, Юлія Волюм, Поліна Кіно та інші. Вони у цій виставі теж дуже добре себе реалізували.

Останній акторський курс був для мене особливим вже тому, що в ньому навчався мій син Данііл. Через те і всі інші студенти теж були наче мої діти. В чомусь вони ще професійно «не дотягують» до потрібного рівня, але людям треба дати шанс реалізуватися, зростати творчо, мати практику. Всі ми колись починали, робили перші кроки. Даємо шанс молоді!

Серед випускників є надзвичайно цікаві творчі особистості, такі як вже згадані раніше Владислав Сведенюк та Данііл Кіно, які вже багато в нас грають. Даринка Клименко, Євген Ющук теж мають у нашому театрі по декілька вистав. Ганна Супрович гарно впоралася з роллю Дари Золотаренко. Бажаю їм та іншим юним акторам творчого злету!

До речі, водевіль один з найскладніших жанрів для виконання акторами, бо він потребує міцної основи акторської професії і при цьому найяскравіших зовнішніх виразних засобів. Актори працюють наче «на межі». Ще один крок і можна «переграти». А залишатися живими, залишатися правдивими і бути феєричними, яскравими — це вміння, яке дарує цей жанр. Мені здається, що в силу можливостей та таланту, наші актори впоралися з цим завданням. Вони якраз стоять на цій грані, але не переходять її.

— Будь-ласка кілька слів про оформлення вистави.

— Художником по костюмах виступила Юлія Кіно, яка робила їх вже до багатьох вистав. Намагалися витримати стилістику Львова 30-х років, який ще не зазнав радянської окупації, не був «приєднаний» до Радянського Союзу. І там, на перший погляд, панувало вільне життя, відкривалися ресторації, казино, розвивався малий та середній бізнес. Люди дихали по-іншому і настрій був інший. Цю атмосферу ми хотіли передати і в костюмах. Всі дівчатка у білих шкарпетках (це також прикмета того часу). Відповідні і зачіски. Підбирали костюми з наших костюмерних, їздили по магазинах та секонд-хендах і шукали речі, які могли б бути адаптовані під той час. І, здається, нам це вдалося.

Сценографія дуже проста. Швидше це просторове рішення. Виникла ідея, що головний герой, Лесик, через свою легковажну закоханість до дівчат, сам себе наче посадив у клітку. На сцені — наче клітка, в якій б’ється його серце. Він шукає вихід з цієї клітки, щоб його полюбила дівчина. Полюбила, як людину, а не як власника тих 15 мільйонів, що лежать на його банківському рахунку.

Пластику та хореографію створювала Поліна Кіно, але й ми, як режисери, теж додавали свої елементи. Вистава музична, все побудоване на ритмі, пластиці. Балетмейстеру самій було б важко впоратися з цим завданням.

Музичним оформленням займався Ілля Рибалко. Він керує в нашому театрі музичним процесом. Виникла ідея «львівського антракту» з піснями Богдана Весоловського. Під час деяких виставах ми залишаємо глядача в антракті на одинці зі своїми думками, але в більшості — намагаємося створити так званий «інтерактив». Цього разу через пісню і музику. Ілля бере в цьому процесі активну участь і як музикант, і як хормейстер, і як музичний керівник.

— Вже багато років поспіль Ваше ім’я нерозривно пов’язане з Новим українським театром. А з чого починалася історія цього колективу?

— Нещодавно завершили 23-й сезон. Рахуємо сезони від дня заснування театру, від наших перших вистав. Звісно, тоді ми не мали власного приміщення, працювали на різних майданчиках. Один з перших проєктів здійснили на сцені Київського академічного театру драми і комедії на Лівому березі Дніпра. Це була вистава «Європа може зачекати», три сезони грали її на сцені цього театру. Тоді ж з’явилися і перші вистави для дітей.

Грали, де домовлялися, на різних сценах Києва, багато гастролювали. Так тривало доти, доки не вирішили, що готові відкрити стаціонарний майданчик. Це був 2009-й рік, економічна криза, але ми ризикнули. Вже 12 років наш театр працює на вулиці Михайлівській. А ми ще й досі з вдячністю згадуємо наших перших глядачів, навіть пам’ятаємо їхні обличчя.

У той рік я випустив акторський курс. Це була сильна група, яка претендувала на те, щоб бути окремою театральною трупою. Я ризикнув, ми відкрилися. Більшість з тих акторів, тоді дуже юних, а сьогодні вже справжніх майстрів, вже більше десяти років — на сцені нашого театру. Сьогодні маємо досить великий репертуар з більш ніж сорока вистав, постійних глядачів.

— Розкажіть будь-ласка про тих артистів, з яких розпочинався Ваш театр.

— У перших виставах переважно грали актори Театру драми і комедії на Лівому березі Дніпра. Вже покійні Віталій Лінецький та Юлія Волчкова. Прекрасні актори, які й нині працюють в театрі: Неоніла Білецька, Володимир Горянський, Лев Сомов, Володимир Цивінський, Костя Костишин, Андрій Самінін та багато інших.

У нашому театрі також працювала актриса Лариса Сушкова, нині відомий театральний педагог, Максим Максимюк, сьогодні один з провідних акторів Театру на Подолі, Марія Прусс, що наразі мешкає у США, та багато інших. Майже з перших сезонів працюють Олексій Грудій та Наталя Заруцька, ці ще доволі молоді актори нині вже справжні «ветерани» нашої сцени. Вже більше десяти років у складі трупи: Єгор Снігир, Аліса Гур’єва, Ольга Білоног, Тетяна Бондаренко, Поліна Кіно, Ілля Рибалко, Олексій Власенко. Наші актори багато працюють і поза театром, знімаються в кіно, рекламі, працюють акторами дубляжу (постійно чую їхні голоси з телевізора), ведуть театральні студії.

— У Вашому театрі йдуть вистави як для дорослого глядача, так і для дітей. Чи відрізняється їхня специфіка?

— Лише тим, що для дітей треба відповідальніше працювати, більше нічим. До речі, актори вранці працюють ті ж самі, що й ввечері. З самого початку ми себе позиціонували як театр для всієї родини. Ці два напрямки в нас розвиваються паралельно.

Відразу ж після відкриття Нового українського театру, при ньому з’явився театр «Сонечко», який працює й зараз. Навіть перша вистава цього театру, яка вийшла вже далекого 1998 року і досі в нашому репертуарі. Це «Подорож на чарівний острів», яка всі ці роки збирає повні зали.

— Ваше захоплення театром перейняла родина.

— Я своїм дітям не нав’язував шлях у мистецтві і в житті. Вони його обрали самі. І мені приємно, що діти продовжують мою справу. Поліна має декілька освіт. Закінчила театральний коледж, потім — Національний університет театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого. Ще й встигла здобути режисерську освіту в магістратурі у такого майстра, як Олексій Кужельний. Вже поставила в нашому театрі кілька вистав. На сьогодні більше бачить себе актрисою, хоча й не виключає можливості і попрацювати як режисер.

Син Данііл в якийсь момент заявив, що піде навчатися на актора. Закінчив театральний коледж, а в цьому році — акторське відділення Національної академії керівних кадрів культури і мистецтв. Вже робить серйозні речі на сцені, глядачі його запам’ятовують. Це мене тішить.

Дружина Юлія заради театру залишила престижну роботу з великою зарплатнею та високою посадою у серйозній фірмі і пішла, як «дружина декабриста» (сміється) за своїм чоловіком. Працює адміністратором і, що особливо цінно, художницею по костюмах. Більшість вистав у театрі одягає вона — і як художниця, і як майстриня, яка особисто створює ці костюми.

— Яка режисерська робота для Вас є знаковою?

— Для мене дорогою є кожна вистава, яку я поставив, і не лише в Новому українському, але і в інших театрах. Але якщо так обирати… Для мене дуже важливі дві мої вистави за п’єсою Івана Карпенка-Карого «Безталанна». Це різні постановки, але обидві вони промовисто засвідчують, що ми за театр, про що ми думаємо, як сприймаємо світ, яким бачимо сьогодні театр і якими засобами ретранслюємо власні думки й почуття. Для мене це принципові вистави. Однією з них, до речі, «Безталанням» ми відкривали стаціонарну сцену, друга постановка, що має назву «Ото була весна», і зараз в афіші театру.

— Ви не лише художній керівник і режисер театру, а ще й актор?

— Моя перша освіта акторська. З вдячністю і любов’ю згадую моїх перших вчителів Олександру Іванівну Самохвалову та Григорія Феодосійовича Богомаза-Бабія з Дніпропетровського театрального училища, намагаюся підтримувати з ними зв’язок. Вже давно граю у дитячих виставах у Театрі «Сонечко». Почалося все зі вже згадуваної «Подорожі на чарівний острів». За більш ніж 20 років змінилося багато моїх партнерів, а я все граю. Обожнюю працювати для дітей. Це таке задоволення, це дає таку енергію, наче виростають крила!

Кілька років тому з нашого театру пішов актор Віктор Цекало, який грав у виставі «Упс! Я прийшов». На деякий час ця вистава зникла з репертуару. Були плани когось ввести на цю роль. Але ніяк ні могли знайти артиста, що міг би це зробити. І в якийсь момент актори мені запропонували: «Давайте, Ви будете грати». Я ризикнув і вже кілька років вистава йде за моєю участю. До речі, з успіхом! До цієї вистави глядачі ставляться з великою повагою. Ми це помічаємо. Думаю, що гратимемо її ще не один рік.

А три роки тому погодився на ще одну авантюру. Режисерка Лариса Семирозуменко ставила в нас «Методи виховання малих засранців». І там був такий персонаж — Пес Кубік. Вона ніяк не могла визначитися з цим псом і навіть скоротила його. А мені дуже подобався цей авторський хід драматурга Марини Смілянець, коли герої зверталися до собаки зі своїми сповідями. Дуже боліло, що вона скоротила цей персонаж, ми сперечалися, і я якось «ляпнув»: «Ну, хочеш, я зіграю цю собачку». Вона сказала: «Хочу». І так вийшло, що в мене є ще одна роль, яка виникла несподівано. Я обожнюю цього персонажа. З нетерпінням чекаю виставу. Нудьгую за своїм Кубіком. Взагалі-то, граю сам себе. Бо я вже більше 20 років у цьому театрі, як той старий пес, охороняю його, чекаю гостей, пробачаю «непутніх»…

А про мою роль у виставі «Еклери на мільйон» ми говорили ще на початку нашої розмови.

— Також Ви пишете п’єси?

— Пишу — це надто гучно сказано. У двадцятому столітті режисери спочатку почали інсценізувати прозові твори, потім намагалися створювати на цій основі свої. Я — маленька піщинка, яка теж хоче щось сказати. Здебільшого пишу твори для дітей. Частина з них у віршованій формі. Буває, сюжет насниться вночі, а зранку встаєш і відразу записуєш кілька сторінок. Не претендую на те, що це високий стиль, але вже кілька вистав за моїми п’єсками знайшли свого глядача в нашому театрі і не тільки.

Є в репертуарі Нового українського театру вистава «Життя як диво» про Едіт Піаф. Це вже більш серйозний матеріал. Багато років тому художній керівник Київського академічного театру «Колесо» Ірина Кліщевська запросила мене поставити виставу про Піаф за її участю. Був текст, написаний Ніною Мазур. Але потім щось не склалося організаційно, цю виставу ставив інший режисер. Та я встиг тоді дописати п’єсу. І в театрі «Колесо» давно йде вистава, яка називається «Диво Піаф», де зазначено два автори — я і Ніна Мазур.

Згодом виникло бажання зробити виставу про Едіт в нашому театрі. Я сів і написав п’єсу. Допоміг досвід і знання того матеріалу, з яким я познайомився під час репетицій в театрі «Колесо». Маю й інші тексти, але ставити їх чи пропонувати комусь не вважаю за потрібне. Вони мають почекати.

— Більшість приватних театрів існують не довго. В чому секрет того, що Ви так довго утримуєтеся на плаву?

— Можливо, це прозвучить трохи пафосно, але театр, а останні більш ніж 20 років саме «Новий український театр» — це сенс мого життя. Тут все рідне, все дороге, все зроблено нами самими, кожен куточок, кожна деталь. Кожна вистава. Ми багато працюємо. І ніколи не ставили собі за мету заробити багато грошей чи здобути велику славу, отримати звання, тощо. У мене особисто ніколи такої мети не було й наш театр ставиться до цього з іронією. Ніколи не чекали допомоги ні від кого! Сподівалися на свої сили і бажання робити власну справу. Тому, навіть коли не було що їсти, ми трималися і театр працював. А можливо ми так довго, як ви сказали, «на плаву», й через те, що я більше нічого не вмію робити і не хочу нічим іншим займатися у своєму житті. От і доводиться всім моїм близьким, друзям, учням та колегам терпіти мене і мій театр.

— Напевне маєте плани на 24-й театральний сезон?

— Плануємо велику роботу по оновленню вистав Театру «Сонечко». Хочемо реанімувати деякі казки, вдосконалити матеріальну базу (відновимо костюми і декорації). Частину з цих казок плануємо перекласти українською мовою. А на початок осені запланована ще одна прем’єра — драма «Олеся» за п’єсою Марка Кропивницького.

Нині у нас непростий час. Люди пережили карантини, пандемії, дехто втратив друзів, близьких людей. У цій ситуації було дуже непросто вижити фізично й економічно. І невідомо, що чекає нас попереду… І зараз, як мені здається, є потреба у виставах, які дарують надію! Надію, що біда мине. Що ми житимемо повноцінним життям — зустрічатимемося з рідними і друзями, будемо тиснути руки і обійматися, подорожувати й приймати гостей, любити і дружити, дихати вільно і без масок!