Костянтин ЧЕРНЯВСЬКИЙ: «НСХУ — це бренд, який знають по всьому світу!»

— Дехто вважає Національну спілку художників України та інші творчі спілки пережитком радянського минулого. Що можете сказати з цього приводу?

— Останні десятиліття тягнеться шлейф пострадянського, посткомуністичного спрямування, який був прикріпленим творчим спілкам і взагалі об’єданням, що беруть свій початок у Радянському Союзі. Так, це сторінки нашої історії. Спілка художників України була утворена у 1938 році. Ні для кого не секрет, що у ті часи це була дійсно пропагандистська організація, надзвичайно потужна, яка мала колосальні ресурси.

Але саме українська делегація на чолі з тодішнім заступником голови Спілки художників УРСР Володимиром Чепеликом у 1990 році однією з перших підняла питання стосовно виходу зі складу Спілки художників СРСР. Це ставило під питання взагалі існування всесоюзної спілки. В Україні тоді була одна з найкращих організацій як з професійної точки зору, так і матеріальної та економічної бази. Саме наша спілка тоді стала одним із фундаторів незалежних українських творчих спілок.

1998 року Спілка здобула статус Національної. Протягом багатьох років своїми діями, своєю позицією НСХУ відстоює принципи збереження ідентичності української культури, українського малярства, взагалі образотворчого мистецтва саме з наголосом на українськості.

Починаючи з 1991 року Спілка не була, не є і, я переконаний, ніколи не буде підпорядкована органам державної влади. Це абсолютно незалежне об’єднання професійних художників, скульпторів, мистецтвознавців. НСХУ нараховує у своїх лавах близько 4 тисяч членів (без урахування територій тимчасово окупованого Криму та частини Донбасу). Ми пропагуємо свободу творчості, розвиток абсолютно всіх течій, видів і напрямків образотворчого мистецтва.

Під час останнього засідання комітету Верховної Ради України з питань духовності і культури піднімалося питання про те, чи не є на сьогоднішній день творчі спілки в Україні пережитком радянського минулого. Було наголошено на тому, що НСХУ є однією з провідних культурних інституцій нашої держави. Згадуються часи, коли при владі була Партія регіонів. Анна Герман тоді говорила, що треба скасувати ці «угрупування», ці «сталінські пережитки». Нам вдалося вистояти у цій непростій боротьбі за своє існування.

До речі, такі чи схожі об’єднання, які можуть називатися спілками, чи гільдіями, чи асоціаціями є абсолютно в усіх західноєвропейських країнах. І діють вони при всебічній підтримці держав або муніципальних органів.

Ми хочемо вийти на тісну співпрацю з провідними європейськими спілками та асоціаціями. Звертаємося одні до одних з творчими пропозиціями щодо проведення виставок, конференцій, симпозіумів. На міжнародних платформах, майданчиках НСХУ зможе презентувати сучасне українське образотворче мистецтво в усіх його видах, напрямках і формах існування.

— Як Ви оцінюєте сьогоднішній стан НСХУ?

— Наша Спілка в першу чергу об’єднує митців-професіоналів. Щоб стати членом НСХУ треба пройти певний конкурсний відбір, взяти участь як мінімум у семи всеукраїнських виставках. Відбір на ці виставки здійснюють фахові художники. Отож, на такі виставки потрапляють серйозні професійні роботи. І процес вступу до Спілки триває не один рік.

Ми організація, яка не просто займається соціальною чи матеріальною підтримкою митців, а сприяє як розвитку кожної конкретної особистості, так і рівня українського образотворчого мистецтва в цілому. Без перебільшення ми об’єднуємо найкращих митців України усіх видів образотворчого мистецтва всіх течі і напрямків. НСХУ — це бренд, який знають в усьому світі, який поважають. І ми цим пишаємося.

— А як конкретно НСХУ допомагає своїм членам?

— Для художника дуже важлива його творча майстерня. І один з наших найважливіших здобутків, що ми за останні 30 років не продали і не позбулися жодної художньої творчої майстерні. Відповідно, член НСХУ отримує цю майстерню, яка є власністю Спілки не в оренду. Вона передається художнику в безоплатне користування і він сплачує лише комунальні послуги.

Ще один здобуток, який стосується поки що лише майстерень Києва, ми змогли добитися того, що був зменшений податок на землі і відповідно художники на сьогодні сплачують 0,01% земельного податку, що в рази зменшило тягар безпосередньо на митців.

Наступний важливий момент — можливість членам Спілки виставлятися з залах Центрального будинку художників на безоплатній основі. На сьогодні будь-яка приватна галерея чи навіть державний музей дуже рідко йдуть на такі кроки і дозволяють художникам виставлятися безкоштовно.

Також спілчани мають певний статус і за межами країни. Це стосується відвідання музеї. А тим більше, коли митець везе картини за кордон, аби провести там свою виставку.

— Напевне вистачає і проблем?

— Як і для всіх це непідйомні тарифи на комунальні послуги, електроенергію. Ми говорили про сплату земельного податку майстернями. Але, на жаль, це не стосується Центрального будинку художника, який Спілка утримує власним коштом. І це надзвичайно великий тягар. Ці гроші могли б піти на видавничу діяльність, проведення пересувних виставок або на матеріальну підтримку митців. Комунальні платежі і податки з’їдають левову частину наших прибутків. Але ми боремося, виживаємо, шукаємо контакт з державною владою та владою на місцях.

Потрібно, аби робилися замовлення на державному рівні. Це могло б бути поповнення колекцій державних художніх музеїв. На жаль за останні десятиліття такої форми закупівель ми взагалі не бачимо. Зріз українського образотворчого мистецтва у музеях за останні 10−15 майже не представлений взагалі. Звісно, художники дарують музеям свої роботи, передають їх на тимчасове або постійне зберігання. Але це не вирішує проблему. Ми творимо для майбутнього, для історії. Проте з цієї історії можуть випасти цілі сторінки.

— Якими бачите свої завдання як голова НСХУ?

— Одне з головних завдань — це збереження майна. Ми не продаємо жодних об’єктів. Ті кошти, які знаходимо, йдуть на його збереження. Звісно, побудувати нові майстерні Спілка сьогодні фізично не в змозі, це непідйомні кошти. Але в наших силах їх утримувати, а не продавати.

Маємо дуже гіркий приклад наших колег з Грузії та деяких інших країн колишнього Союзу. Там майстерні були приватизовані художниками. За короткий час вони позбулися цих майстерень і спілка практично перетворилася на громадське об’єднання.

Шукаємо діалог з органами державної влади. Спілка не може стояти осторонь тих процесів, які відбуваються в країні. Прагнемо, аби культурні акції, виставки різного рівня відбувалися не тільки в Києві, а й інших містах. І це мають бути не лише обласні центри, але й маленькі містечка, де є виставкові площі, виставкові зали. Саме спільно з державою члени НСХУ могли б представляти своє мистецтво. А держава могла б стати замовником і збагачувати скарбниці українських музеїв.

Наступне завдання — вихід на міжнародний рівень. Пандемія відвернула від живого спілкування з Україною багатьох закордонних партнерів. Це надзвичайно велика трагедія останніх двох років, коли практично весь світ перейшов в онлайн-режим. Як би ми позитивно не ставилися до проведення онлайн-виставок, онлайн-конференцій, мистецтво має бути живим, для людей, а не через екрани комп’ютера чи телевізора.

Ми щиро віримо, що пандемія відступить і ми продовжимо активну діяльність. Хочемо показувати українське образотворче мистецтво світу і запрошувати до нас провідних європейських, арабських, східних художників. Тому що обмін культурами надзвичайно важливий для розвитку нашої національної культури.

—Одним з перших серйозних заходів, які відбувся після Вашого обрання головою НСХУ стала виставка, присвячена 30-річчю Незалежності України в Центральному будинку художника.

— Ми прагнули відібрати на цю виставку не просто найкращі роботи, а показати різні види, жанри професійного образотворчого мистецтва України сьогодення. Представити роботи як знаних майстрів зі світовим ім’ям, так і молодих митців. Цікаві як живописні, так і графічні твори. Представлені роботи виконані у класичних графічних техніках — офорти, естами. Також презентуємо роботи українських скульпторів.

Показали велику кількість робіт, але не надзвичайно велику. Дуже грамотно зроблена експозиція, вона не перевантажена. Раніше використовували галерейний принцип, коли стіни були завішені від стелі до підлоги. Виставка вийшла дуже цільною, цікавою і, в той же час, різноплановою. Подяка за це колективу, який готував виставку, і, зокрема, її куратору Ігорю Волощуку.

Вже стало традиційним проведення у Центральному будинку художника трінаєле живопису, графіки, скульптури, декоративно-образотворчого мистецтва. А цього разу є ідея започаткувати новий проєкт — трієнале театрально-сценічного мистецтва. У Національній академії образотворчого мистецтва та архітектури України є кафедра театрального мистецтва. Існує секція театрального мистецтва у Київській організації Спілки. На нашу думку трієнале театральних декорацій буде дуже цікавим як пооціновувачам, так і фахівцям-професіоналам, арт-критикам. Тому що театр, це ціле життя. Ми знаємо настільки наша школа потужна у цьому напрямку. А таке трієнале стане одним з нових напрямків нашої виставкової діяльності.

Буквально кілька місяців тому ми започаткували новий відділ — інформаційної комунікації. Бо на сьогодні без медіа, без комунікації не може існувати будь-яка культурна інституція. Будемо оновлювати сайт, соціальні мережі для спілкування з суспільством, звичайними людьми, для яких ми все це робимо.

Також займаємося видавничою діяльністю. НСХУ видає журнал «Образотворче мистецтво». Другого такого журналу, який би показував абсолютно весь зріз сучасного українського мистецтва, історичний екскурс, культурологічно-мистецтвознавчі роздуми і висвітлював питання певних особистостей в Україні немає. Є плани видання альманаху при цьому журналі, який би розповідав про життя Спілки, її виставкову діяльність. Зізнаюся, що всі видавничі проєкти сьогодні дуже складно здійснювати фінансово.

— На виставці, присвяченій 30-річчю Незалежності України була представлена Ваша картина «Ода весні».

— Ця робота народжувалася декілька років. Я виріс на Десні, насолоджувався її красою. Проплив річкою на байдарці від кордону з Росією і майже до самого Києва.

На Чернігівщині є мальовниче селище Мезин, яке вразило мене до глибини душі. Захотілося пропустити через себе зачаровану Десну Олександра Довженка, яка була оспівана у творчості народного художника України Віктора Ковтуна, показати своє власне бачення цієї чудової річки.

— Напевне не випадково одне з провідних місць у Вашій творчості посідають пейзажі?

— Намагаюся втілити в них свою любов до природи, землі, до первозданної краси. Моя нова персональна виставка у Харкові називається «Рідна земле моя». На ній експонується понад 60 пейзажних робіт, в яких показую красу України від Чернігівщини до Одещини, від Маріуполя і Херсона до Закарпаття.

—А яким був Ваш шлях у мистецтво?

— Народився я в родині художників і архітекторів. Мій дід — Чернявський Георгій Георгійович був народним художником України, свого часу очолював Дніпропетровську організацію Спілки, потім був заступником голови Спілки художників. На жаль, рано пішов із життя. Дід по материній лінії — Суворов Всеволод Леонідович, заслужений архітектор України. Після закінчення Київського художнього інституту займався розбудовою Києва. Серед його знакових об’єктів — пішохідний міст у Києві. Відповідно з дитинства у мене були два шляхи — йти в художники або в архітектори.

Навчався у Республіканській художній школі імені Тараса Шевченка. Згодом у НАОМА, майстерня Василя Івановича Гуріна. Останні 15 років поєдную творчу, громадську роботу та викладацьку діяльність. На сьогодні — декан факультету образотворчого мистецтва Академії.

—Коли відбулася Ваша перша персональна виставка?

— Це був 1997 рік, я навчався на другому курсі. На Шулявці в Києві був молодіжний центр «Лідер». Саме звідти розпочався мій шлях як художника. Крім столиці персональні виставки відбувалися у Дніпрі, Полтаві, Китайській Народній Республіці.

За останні роки дуже близьким стало містечко Лубни, що на Полтавщині. Тут відбувається трієнале «Лубенська художня весна», яке було засноване Тетяною Нилівною Яблонською ще 1977 року. А в 2013 році спільними зусиллями НСХУ, Полтавської організації Спілки та Лубенського краєзнавчого музею, була відновлена традиція проведення цих виставок. Вони відбуваються за підтримки мера міста Лубни Олександра Грицаєнка. У цих виставках мають за честь взяти участь художники високого рівня з усіх куточків України.

Після проведення двох «Лубенських весен» мені запропонували зробити там свою персональну виставку. Виставка вийшла досить масштабна. Відтоді місто Лубни стало не просто близьким, а навіть рідним для мене.

Планую свою наступну виставку зробити у нашому форпості на сході України — місті Маріуполі. Два роки тому тут відкрили філію НАОМА. Я безпосередньо брав участь при першому наборі студентів. Дуже важливо, що українська культура поширюється на українському Приазов’ї, батьківщині видатного українського художника Архипа Куїджи.

—Маєте досвід роботи з Китаєм?

— Був у цій країні три рази. У 2015 році завдяки спільним зусиллям НСХУ та представниками музею Rong Xiang у місті Іву був відкритий спільний культурний центр НСХУ і КНР. Разом з китайською стороною проводили конкурсний відбір митців різного спрямування, яким надавалася можливість прилетіти до Китаю, проживати в цьому культурному центрі, харчуватися, отримувати художні матеріали. Художники працювали на пленері, після цього були надзвичайно масштабні виставки в цьому місті. Потім місто і музей проводили закупівлю творів українських художників.

У виставці, в якій я брав участь, представили свою творчість багато митців. Але кожен мав свій бокс, де презентував свої авторські роботи. Художники працювали в техніці традиційного китайського розпису на порцеляні, однак з використанням нашої образотворчої школи. Вийшло надзвичайно цікаве поєднання національних традицій двох абсолютно різних народів. Після цього українські художники регулярно відвідували Китай, створювали там свої роботи. Китайська сторона їх закуповувала, що було фінансовою підтримкою наших митців.

Співпраця з Китаєм — це неоціненний досвід міжнародної співпраці. В останній передковідний рік ми провели спільну виставку українських і китайських художників. У Національному музеї «Київська картинна галерея» відбувся культурно-мистецький проєкт «Чарівний Китай». Він привернув увагу багатьох мистецтвознавців, арт-критиків як в Україні, так і в Китаї. Тоді ми приймали дуже потужну делегацію китайських художників та урядовців. Ця подія мала серйозний розголос в обох країнах.

—Що можете розповісти про пленери?

— Пленер — це справжній ковток повітря для художника. Одним із напрямків діяльності НСХУ є проведення пленерів. На сьогодні маємо чудову базу з давніми традиціями і мальовничому містечку Седнів на Чернігівщині. Також у нас є база у місті Очакові Миколаївської області, де раніше проводилися мариністичні пленери. І саме відродження мариністичного напрямку, відродження марини як одного з видів образотворчого мистецтва, є також одним із наших пріоритетних завдань.

Минулого року не було можливості ходити на роботу. Викладав лише в онлайн-режимі. Але зміг два з половиною місяці побути на пленері, перериваючись лише на онлайн-лекції для своїх студентів.

—Що можете сказати про викладацьку діяльність?

— На сьогоднішній день маємо величезну проблему, яка стосується не лише НАОМА, а мистецької освіти взагалі. Система по якій вступають наші абітурієнти, не відповідає вимогам мистецької освіти.

Безумовно, всі абітурієнти проходять творчий конкурс. Але зазвичай майбутні художники мають невисокий бал із ЗНО. І навіть якщо вони отримують на творчому конкурсі високі бали, їм не вистачає цих балів навіть для того, щоб поступити на контрактну форму, не кажучи вже про бюджет. А інші абітурієнти, в яких високий бал ЗНО, але низький рівень фахової підготовки, переважають.

Ми кожного року втрачаємо найкращих майбутніх професіоналів. Це стосується як образотворчого так і театрального мистецтва, музики. Як професійна спілка ми будемо звертатися зі своїми пропозиціями, якими чином врегулювати цю ситуацію, щоб взагалі не втратити творчу молодь.

Друковану версію читайте в газеті «Слово Просвіти».