Анжеліна ШВАЧКА: «Щаслива, що працюю в найкращому театрі України!»

— Що можете сказати про свою роль в опері «Наталка Полтавка»?

— Мій образ Терпелихи відрізняється від усіх тих образів, які я бачила до цього. Постановка Анатолія Анатолійовича Солов’яненка заряджена позитивом. В інших виставах драматичних та оперних театрів, Терпелиха весь час скиглить, лається з донькою, скаржиться на своє життя, всім незадоволена. Хоча насправді вона ще молода жінка, їй приблизно 36 років. Додала до її образу сексуальну рису. Якщо Наталка — це уособлення цноти, то Терпелиха — жінка-вогонь. Кров з молоком. Дуже любить доньку, та хоче видати її заміж, аби влаштувати своє особисте життя. Думаю, що в мене виходить переконливо це показати.

До цього брала участь у трьох постановках «Наталки Полтавки». Спершу — в Оперній студії Національної музичної академії України, потім у двох виставах, які поставив Дмитро Гнатюк.

У новій постановці Анатолія Анатолійовича Слов’яненка текст дещо скорочений, що додало йому динамізму. Запросили до участі в опері солістів Національного танцювального ансамблю імені Павла Вірського, що виконують спеціальні трюки, які робили козаки не вечорницях.

Мені дуже подобається саме цей двогодинний варіант вистави. На неї можна привести дітей. Перед тим як читати класику Івана Котляревського їм цікаво буде спочатку подивитися нашу оперу.

— Глядачам у виставі запам’ятовується не лише Ваш голос, але й гра як драматичної актриси.

— Коли починала роботу в театрі, то мені говорили, що я занадто багато уваги приділяє саме драматичним моментам. Так воно насправді і є. Моя Любаша з «Царевою нареченої» рве на собі волосся, бо не хоче віддавати свого коханого. Коли я співала Кончаківну в опері «Князь Ігор», то спеціально попросила зробити собі такий костюм, який співпадав би з костюмами балету. І, коли починала співати першу арію, люди говорили: «Виходить балерина, танцює разом з балетом, а потім починає співати — дивно». Хочу, щоб все було близьким до ідеального. Для мене оперний співак має бути ще й блискучим драматичним актором. Гра у виставі — це не концертне виконання, де достатньо лише заспівати. Це має бути переконливо, по Станіславському. Дуже люблю цього режисера.

Вважаю, що для того, аби підійти до якоїсь партії, я повинна розуміти, що робила ця жінка, навіщо вона це робила, яка в неї була мета. Тобто — зробити міні-біографію для образу, тоді все розкладається по поличках дуже швидко. Загалом в ідеалі має бути 50% вокалу і 50 — драматичної гри.

— Напевне це вже не перший Ваш досвід робити з Анатолієм Солов’яненком.

Звичайно! Я можу сказати, що це талановитий режисер, адже працювала з дуже багатьма постановниками і можу порівнювати.

Траплялися випадки, коли режисер сам не знає, що він хоче, придумує щось незрозуміле і не логічне.

А Солов’яненко абсолютно чітко знає, що він хоче і як буде свій задум втілювати на сцені. Він робить все для співаків, аби нам було якомога комфортніше. Не вигадує якихось карколомних трюків, як це в мене було, приміром, в одній з моїх продукцій «Кармен». Його батько — Анатолій Борисович Солов’яненко відомий на весь світ оперний співак. Думаю, що тому він ставиться до співаків з особливим пієтетом, робить все, аби нам було зручно, бо розуміє прекрасно, що наша професія дуже не проста.

— Яке місце у Ваші творчості посідає українська класика?

— Зі своєю колежанкою Іриною Семененко (сопрано), яка є моєю кумою і подругою, ми заспівали 12 сольних концертів у Національній філармонії України. Переважно виконували дуети. До другого відділення обов’язково включали українську класику, це твори на музику Олександра Білаша, Ігоря Поклада, Ігоря Шамо, Платона Майбороди, багатьох інших композиторів, а також українські народні пісні. Я записала чотири диски, три з яких — українською мовою. Один з цих дисків записувала, коли була у декретній відпустці, тут представлені твори сучасних композиторів, а обробку деяких народних пісень я робила сама.

Зараз планується постановка опери «Кіт у чоботях» на музику чудового композитора Юрія Шевченка, де я гратиму головну роль — Кота. Звісно ж, опера буде українською мовою. Робимо її переважно для дітей. Але думаю, що на неї з задоволенням приходитимуть і дорослі.

— Для свого бенефісу, який відбудеться 12 вересня, Ви обрали оперу «Кармен». Напевне вона стала для Вас знаковою?

— Це вже буде 200-та вистава. А вперше я її заспівала в Оперній студії Національної музичної академії України. Це був мій державний іспит. Режисер, диригент-постановник і сценограф — Роман Ісакович Кохман. Це була експериментальна, модерна вистава. Далась мені дуже легко, це абсолютно мій образ. Сказали, що за тиждень розпочинаються репетиції і я за цей тиждень вивчила всю виставу. Це був дійсно екстремальний випадок.

Зараз готується постановка «Казок Гофмана» Жана Жака Офенбаха, теж французькою мовою, де в мене буде досить велика партія. Цікавий сюжет і чудова музика. Але за тиждень вже неможливо вивчити, як 25 років тому.

Та повернемося до опери «Кармен». У мене було багато постановок. Звісно, часто не було нічого особливого. Телефонували, що захворіла якась співачка, треба виручити. І я летіла на два дні до тієї країни. Але були й постановки, які я ніколи не забуду.

Якось зателефонували з Анкари: «Ми знаємо, що ви співали в Баку, ми вас бачили і чули. Ви дуже хороша співачка. У нас всі похворіли, приїздіть і виручіть». Перед тим як виходити співати Хабанеру побачила, що всі артистки на сцені палять справжні цигарки, а в мене алергія на тютюновий дим. Я відчула, що почну кашляти. Це був справжній шок. А ще там був надзвичайно темпераментний Хосе, який вирішив мене зарізати майже по справжньому. Після тієї вистави залишився чорний слід на грудях.

Ще одна вистава була в Таллінні. З нею об’їздили всю Естонію. Там моя Кармен була дівчиною-стриптизеркою. Я схудла на сім кілограмів, навчилася якимось новим цікавим рухам, які вже зараз не зможу повторити. Це був дуже незвичайний досвід.

Модерновою була постановка в Большому театрі в Москві. На той час я була на п’ятому місяці вагітності. Була одягнена в комбінацію, з рушником на голові. Просто співала не рухаючись Хабанеру, сидячи на стільці. Для мене це було вперше, адже в опері «Кармен» зазвичай усі на цій арії танцюють.

—Як правило діти починають навчатися у музичній школі, коли вже йдуть до школи звичайної. А у Вас це сталося у п’ять років.

— Почалося все з того, що мені подарували іграшкове піаніно. Я почала на ньому підбирати мелодії. Коли мама почула, то здивувалася, бо мене ніхто не навчав. Після цього повела до музичної школи. З того часу почалася моя музична каторга (усміхається). А якщо серйозно, то вважаю себе дуже щасливою людиною. Бо почавши займатися музикою знайшла себе, і більш ніколи не асоціювала з іншими професіями. Зараз ще й викладаю вокал у Національній музичній академії. Це теж дуже серйозна професія, яка накладає відбиток на вокаліста. І мені здається, що коли стала викладати, то почала й краще співати.

— Спочатку Ви хотіли вступати до Московської консерваторії?

— Мала рекомендаційний лист до Ірини Архипової. Приїжджаю до Москви, як зараз пам’ятаю, що було дуже холодно. З потягу одразу поїхала до консерваторії. Архипова захворіла на грип, а я не могла довго чекати, на два дні зупинилася у родичів. Мене погодилася прослухати дружина Лемешева Ірина Масленікова, яка працювала у консерваторії. Зізнаюся, що я була голодна, втомлена з дороги. Вона не дала мені можливості розспіватися, а відразу сказала — «Співайте арію». (Коли до мене приходять абітурієнти, а їх завжди розспівую, дивлюся на їхній діапазон). «Деточка, голоса у вас нет. Идите и дирижируйте. Петь вы никогда не будете», — такими були її слова, після того, як я заспівала.

Вийшла дуже засмучена. Але через кілька днів сказала собі: «Ні, я співати буду!» Почала дуже серйозно займатися зі своїм викладачем і вступила до Київської консерваторії (нині Національна музична академія) в клас Галини Опанасівни Туфтіної.

— Можете порівняти як викладали Вам і як це робите Ви?

— Коли почала навчатися, то Галині Опанасівні вже було за шістдесят. Вона була для нас як мама. Опікувалася нами, запитувала: «А що ти сьогодні їла, чи є в тебе гроші?»

А коли вісім років тому почала викладати я, то була ще зовсім молодою. Більше сприймаю студенток як своїх молодших подруг, можу з ними говорити на різні теми. І сама методика викладання у мене інша, бо я мала багато майстер-класів у італійських співаків. Дещо з того привнесла у в свою викладацьку діяльність.

—Успіх на сцені у більшій мірі залежить від природного обдарування чи від наполегливої роботи над собою?

— Є ще й третій варіант — везіння. Дуже важливо, щоб у житті поталанило, аби зустрілися потрібні люди: викладачі і ті ж агенти, які будуть тебе «розкручувати». Бо який би ти не був талановитий, якщо в тебе не буде хорошого агента, то ти нікуди не зможеш пробитися. Саме завдяки своїм агентам я об’їздила майже весь світ, співала у багатьох країнах.

Також для вокаліста дуже важливий його вік. Якщо тобі вже далеко за шістдесят, ти вже не можеш виконувати партії якоїсь, приміром, дівчинки-Джульєтти, якій за сюжетом 14 років. Коли прийшла до театру, бачила співаків старшого віку, які співали такі партії. Дивилася на них і думала, чи зможу я, коли доживу до такого віку виконувати партії, які написані для молодих дівчаток. Але я меццо-сопрано. Такий голос дозволяє співати і бабусь, і нянь, інші партії, написані для людей старшого віку. З цим мені повезло.

—Ще студенткою консерваторії Ви почали співати у Національній опері України.

— Це було ще на першому курсі, допоміг випадок. Мене викликала мій професор: «Анжеліно, завтра співанка „Царевої нареченої“. Ти ж співала Петрівну в Оперній студії?» Я сказала, що так, хоча насправді не співала. Так, я цю партію вивчала сама, але ніколи не виконувала її з оркестром. І саме з цією роллю відбулося моє «бойове хрещення» в Національній опері України.

Я прийшла у 201-й клас. Там були справжні корифеї: Мокренко співав Грязного, Юрченко — Любашу, Стеф’юк — Марфу, Загребельний — Собакіна. Коли побачила всіх цих велетнів, народних артистів, то відчула, що від хвилювання не можу нормально заспівати жодного звуку. Потім з’явилося друге дихання, заспівала таки нормально. Після цього почала вводитися в інші вистави. Заспівала Ольгу, Дуняшу. Грала в багатьох українських виставах, зокрема, в опері Вахнянина «Купало». Потім була «Сільська честь» та багато інших невеличких партій.

З віком мені все більше подобаються ролі позитивні, характерні. Дуже люблю оперу «Севільський цирульник», прем’єра якої відбулася не так давно. Там я співаю партію Берти. У мене чудовий костюм. Сама партія надзвичайно грайлива, позитивна. Дуже люблю, коли вистави закінчуються хеппі ендом. Нам драм вистачає і в житті. Хочеться прийти і насолодитися чимось веселим, добрим. Наприклад, оперою Россіні «Попелюшка», де все закінчується весіллям.

—Ви вже згадували про свою гастрольну діяльність. Що можете ще додати?

— Почала співати за кордоном 1997 року. Бувало сьогодні телефонують, а завтра треба виступати. Зранку сідаю на літак, а ввечері співаю. Згадую, під час одного з виконань тієї ж опери «Кармен» мій партнер, який грав Хосе, так мене розкручував, що я падала. Якщо під час однієї з вистав Образцова зламала собі руку, то я вивихнула палець на лівій руці, підвернула ногу, ходила в гіпсі. Було багато нестандартних моментів. Взагалі гастрольне життя дуже цікаве.

Мені надзвичайно подобається японська публіка. Я обожнюю цю країну, захоплююся її культурою. Люблю японців за те, що вони дуже уважні слухачі. Не аплодують там, де не треба (в Італії чи Іспанії шквал оплесків може початися після виконаної арії). А якщо сподобається, то довго не хочуть відпускати зі сцени. Японці обізнані, можуть приходити на виставу з клавірами.

Естонці, наприклад, шведи чи литовці теж обізнані, але більш «холодні». Під час вистави не будуть аплодувати, навіть якщо дуже сподобається. Схожа публіка в Норвегії. Подобається китайська публіка, вона дуже темпераментна.

В Україні «тепла» публіка. Здається, що своїм улюбленцям наші глядачі можуть пробачити все. Якщо публіка тебе любить, то коли виходиш на уклін відчуваєш, яка до тебе йде хвиля позитиву. Наприкінці нещодавнього показу «Наталки Полтавки» глядачі кричали «Молодці!» Це було вперше. Принаймні я за свою кар’єру такого ще не чула. Під час карантинів публіка дуже скучила за мистецтвом.

—А чи не пропонували залишитися за кордоном?

— Таке було три рази. Але я люблю свою країну і дуже люблю свій театр. Як кажуть у народі: «Де народився, там і згодився». Коли мені говорять: «Йди вже додому», я відповідаю: «Дім мій тут, у театрі. Я тут живу, я тут творю. Кращі роки життя віддані цьому театру.» Мені дуже поталанило, що я працюю в кращому театрі України. А вдома я сплю, це просто стіни, з якими нічого не пов’язано.

—Дехто з Ваших колег по сцені і сьогодні продовжує гастролювати Росією. А Ви?

— Зізнаюся, коли тільки відбулася анексія Криму, я дала інтерв’ю, в якому наголосила: «Якщо ти патріот, то не зовсім етично їхати в РФ заробляти. Принаймні, поки не закінчиться війна».

Звичайно ж, є люди, які хоча й засуджують агресію Росії, але їздять туди, мовляв, гроші не пахнуть. А для мене такі гроші пахнуть, і пахнуть не дуже приємно. Це моя позиція, я нікого не засуджую, але сама не можу їздити.

—Що крім роботи входить в коло Ваших інтересів?

— Під час карантину почала малювати картини олійними фарбами. Вже маю 15 робіт. Дуже люблю малювати море. Взагалі будь-яка водна стихія мене захоплює і приваблює.

Також займаюся трохи благодійністю. Живу напроти дитячої лікарні «Ахмадит». Раніше гуляла там з сином, тепер з донькою. Не може не турбувати доля хворих діточок. Спочатку перераховувала гроші на фонди, але згодом зрозуміла, що насправді двічі спілкувалася з аферистами. Тепер допомагаю конкретним людям, яких знаю особисто.

Збираю вишиванки. Їх у мене вже 45. Наша чудова співачка Марія Стеф’юк приходила до нашого театру і до консерваторії в неймовірних вишиванках. Я просто дивилася на неї і дивувалася, яка ж це чарівна краса. До того ж вишиванка — це завжди сучасно.

Якось з Іриною Семененко їздили на Закарпаття та Івано-Франківщину. Там так багато старовинних вишиванок. Зупинитися неможливо, купуєш одразу по 5−10. Дуже люблю речі ручної роботи, нестандартні прикраси. Вишиванки теж обираю тільки ручної роботи, з незвичайними візерунками.

Ще одне моє захоплення — рибалка. Останній мій трофей — білий амур, вагою три з половиною кілограми. Ледве витягла. (Сміється).

—Ваш син Олександр теж обрав шлях матері?

— У цьому році вступив на перший курс Національної музичної академії. Я цим щаслива. Він бас, має хороший голос. Навчатиметься у повного тезки — свого дідуся Олександра Вострякова. Отож, це вже третє покоління співаків, а значить — династія.

Напевне Сашко обрав цей шлях невипадково. Він дитя театру, просто не міг інакше. Був на всіх репетиціях, всіх виставах, на всіх уроках зі мною. Не пропускає жодної прем’єри. Змалку ходив і на вистави дідуся. А коли йому було 6 років вивчив зі мною арію Германа. Дідусь тоді сказав: «Бачу, що слух є. А голос зробимо». Почали потроху займатися. Олександр закінчив музичну школу по класу фортепіано та гітари.

У доньки Ганнусі теж потужний голос. Але я не бачу її поки що у вокалі. Та й доля жінки у цій професії нелегка. Гастролі далеко від дому можуть тривати по кілька місяців. Думаю, що вона більш тяжіє до драматичного театру. А там будемо бачити.

—Чи не хотіли б самі поставити оперу?

— Того, чим я займаюся для мене цілком вистачає. Як я вже згадувала, почала малювати картини, а це потребує певного часу. Аби мої роботи стали більш професійними, треба більше займатися, брати уроки, розвивати цей дар. У мене прекрасна викладацька робота, я її дуже люблю. Думаю, що у мене це добре виходить. А ще маю двох дітей, яким теж треба приділяти багато часу.

Також співаю для благодійних організацій. А цього року хочемо зі студією «ARTOS» створити гурток для дітей з вадами, для яких викладатиму спів. Це теж дуже серйозна і відповідальна місія. Думаю, що все у нас вийде.