Валентина ДАВИДЕНКО: «Природа надихає мене на творчість»

Нещодавно у Національному музеї літератури відкрили її персональну виставку «Амфори піднімати, пірця там золотить…». Саме про художню музу пані Валентини наша з нею розмова.

— Розкажіть будь-ласка про Вашу нову виставку.

— Ця експозиція склалася завдяки ініціативі музею, зокрема, заступника директора дорогій пані Раїсі Сенніковій. Тут переважно представлені нові роботи і лише кілька написані у минулі роки. Я думала, чи зможуть вони гармонійно скластися в одну композицію. Але завдяки співробітникам музею це вдалося зробити (лише дві картини поміняла місцями).

Картина «Лаванда» створена ще 2015 року, але потім я її переписувала. Свого нового вигляду набула у 2017-му. Того ж року експонувалася у Муніципальній галереї мистецтв Деснянського району столиці. Народний художник України Валерій Франчук посприяв тому, щоб там зробили мою велику виставку графіки і живопису. У роботі втілила свої спогади і асоціації пов’язані зі Середземномор’ям. Там я бачила цю гірську лаванду. Саме цю картину розмістила на афіші тієї виставки.

Робота «Патріа» створена 2014 року. Вперше представила її на виставці у Національному музеї народного декоративного мистецтва. Мені давно хотілося написати бузок. А я хотіла не просто намалювати бузок, а показати свою малу батьківщину, мою Patria з цим бузком і хатиною. Переливи барв, які тут просочуються, це аура моєї рідної України, яку я дуже люблю.

Картина «Ангел Данте» (2016), створена під впливом моєї роботи над «Антологією італійської поезії», коли я перекладала сонети Данте. Тут втілила свої спогади про Флоренцію, її мости. Міст розкривається, як книга Данте.

Цикл, який складається з картин «Трави» і «Води», для мене дещо новий у композиційному відношенні. Хотілося відобразити природну стихію. Прагнула показати шовкові трави на великих просторах. Саме на таких просторах минуло моє дитинство. Це Черкащина, Наддніпрянщина. Тоді там пагорби були ще незайманими і нерозораними. Вдосталь надивилася цієї краси, коли була маленькою. А коли у 17 років потрапила до великого міста, то воно спершу пригнічувало, адже не було того простору, де можна було б вільно бігати. А на другій картині небо і захід сонця з водою. Писала ці роботи на одній експресії.

Наступна картина диптиху «Етруські фортеці», створеного 2012 року від моїх вражень відвідини етруських місць в Італії. Тут знаки з їхньої минувшини, їхньої історії — сини леопарда, які проросли на тій землі. Етруська історія є ніби частиною історії Італії, хоча самі історики відзначають, що невідомо, чому цей народ там з’явився, дав їм таку багатющу культуру, такі чудові відкриття у галузі мостобудування та кораблебудування і потім так само зник. Шукала коренів, можливо цей народ прийшов до нас у Причорномор’я. Наші міста, в тому числі і древній Київ, нагадують древні містечка Італії архітектурою будівництва.

Картину «Весна 2014 року» починали писати у 2014 році, а завершила у 2015-му. Тут сітка захищає квітку, а насправді ми тоді плели сітки для наших захисників. Тут біль нашої воєнної драми, нашої воєнної трагедії.

Кози — один з моїх улюблених персонажів. Зображувала їх у графіці. Є вони й у пейзажі «На лужку». У цій роботі захотілося показати весняний лужок, можливо, після грози. Тут домінують весняні барви.

До цього циклу також належать «Весняні борозни». Хотілося показати небо і прокидання весни. На картині весняні паростки, борозни, а на дальньому плані — архітектура невідомого стародавнього міста. Картину «Жасмин» написала дуже швидко. Коли над нею працювала, то навіть відчувала запах квітів. А перед цим написала полотно «Флора».

«Зимовий пейзаж» написала не так давно, у 2020 році. Створювала його взимку. Через зимове сонце, гілочку, сніг, намагалася передати атмосферу зими. А в іншому пейзажі «Вечірні небеса» — озеро з ліліями. Це моя імпресія, як у поезії, де один образ все вибудовує і тримає.

Образ «Бабки озерної» прийшов просто з природи. Якось глибокої осені я сиділа у парку над озером. Бабка постійно сідала на кольорову квітку на моїй куртці. Ніби просила, щоб я її намалювала. Часто буває, що після створення картин я пишу вірші. А на картину «Ранкові вітрила» надихнула написана перед цим поезія. Коли писала картину «Прання тонких тканин», то теж вирішила, що її потрібно повторити у вірші.

Історія картини «Лютневі фіалки» особлива. Мені довелося писати наукову роботу про лютневу фіалку у творчості Ади Негрі. Переклад її твору зробила Леся Українка. Врешті вийшов романс на музику Миколи Лисенка «Смутної провесни». Після того, як опублікувала цю роботу, то вирішила, що треба писати фіалку в такому образі, де вона пробивається зі снігів. В останні роки стала частіше писати зимові пейзажі. Кажуть, що калина найсолодша після перших морозів. Саме таку калину зобразила у картині «Калина під снігом».

Картина «Листопад» — це ностальгія за моєю малою батьківщиною, тим паче, що через локдауни я вже два роки не можу там побувати. Тут фрагмент будинку біля школи, де жили мої батьки. Тепер розумію, настільки це було кінематографічно. Височенні пагорби так були засіяні навесні квітами, що там неможливо було навіть стати, щоб не наступити на квітучий кущик.

— Напевне невипадково Ваша нова персональна виставка відбувається саме в стінах Національного музею літератури України?

— З музеєм дружу дуже давно як журналістка. Всі музейні проєкти висвітлювала у своїх радіопрограмах, прямих ефірах. Тут відбувалися мої поетичні імпрези. У бібліотеці музею мені вручили літературну премію імені Володимира Свідзінського. Також тут були мої поетичні вечори.

Цікава акція відбулася 2012 року. Тоді у двох залах на другому поверсі представили мої графіку і живопис. Тоді ж вийшла моя книга «Білу лампу несу тобі в ніч».

У рамках цього проєкту відбувся вечір фламенко. У мене є триптих, присвячений цьому танцю. Сама свого часу захоплювалася ним. Як на мене, вийшов дуже цікавий проєкт, який набув широкого розголосу. Згадую ті дні з великою радістю. На пам’ять залишилися календарики і листівки.

Ще рік тому мені запропонували читати в музеї твори зі своєї «Антології італійської поезії». І ось нинішнього літа я зважилася на цей відеозапис, вирішили, що це будуть дві суботи поспіль. Пані Раїса Сеннікова запропонувала мені зробити і виставку.

— Напевне вперше захопилися малюванням ще в дитинстві?

— Це було навіть не захоплення, а одне з моїх природних занять. Чудова малював мій батько. Він був вчителем математики, викладав креслення, писав картини, графіку. Малював мої портрети, я страшенно знічувалася від такої уваги.

Коли пішла в перший клас батько показав мені техніку акварелі. Уже потім, через роки, коли почала займатися цим серйозно, то писала темперою. Згодом художник Микола Кутняхов сказав, що мені треба переходити на полотна, великі площини. Якось до мене в редакцію завітала відомий графік Ірина Балюра, яка зараз живе у Німеччині. Вона запропонували мені знов займатися аквареллю, тут же провела майстер-клас. А я зрозуміла, яке щастя оця акварель. Останнім часом перейшла на графіку олівцем. Зараз планую ще одну виставку. Думаю, що покажу на ній свої нові графічні роботи.

Власне почала писати картини приблизно 17 років тому. Це сталося на художньому пленері, на який я поїхала як журналістка. Це було за кордоном. Я купила фарби і пензлі. Коли взяла пензлі до рук, то відчула справжній спалах щастя. У такому щасті повернулася до свого номера. Наступного дня не вийшла до сніданку, писала темперою. Це мене захопило і вже під кінець пленеру показала невелику виставку своїх робіт. Коли повернулася до Києва, то продовжила писати.

Я не виняток. Таких прикладів чимало. Зараз багато художників, які пишуть вірші, видають книги. Так само є люди, які раніше не брали в руку пензля, а звернулися до малювання вже у зрілому віці. В Україні сьогодні дуже багато художників. Добре це чи погано? Для художників мабуть не дуже добре, бо величезна конкуренція.

— Чи маєте професійну освіту як художниця?

— Ні, я журналістка, письменниця. Звісно, дуже дослухаюся до зауважень моїх друзів-художників. Дуже допоміг відомий художник Микола Кутняков. Як я вже згадувала, спрямував мене на великі полотна. А ще Цезарій Ганушкевич, Феодосій Гуменюк і, звісно, Микола Стороженко. Зустріч з цим митцем вважаю знаковою у своєму житті. Спершу познайомилася з ним як журналістка, запросила на інтерв’ю. Врешті наважилася запросити його і на одну зі своїх персональних виставок, що відбувалася в галереї «Лавра». Він десь дві години ходив по цій виставці, сказав мені багато теплих слів. Потім попросила його написати післямову до моєї книжки «Білу лампу несу тобі в ніч», яку вирішила ілюструвати власними творами. Він написав про мене як про художницю. За рік чи два до смерті Микола Стороженко видав свою грандіозну працю — роздуми про Шевченка із власними ілюстраціями його віршів. Він завітав до нас у редакцію і подарував мені цю велику книгу (один з перших примірників, які йому дали як автору).

Якось ми з ним говорили про те, чи обов’язково у людини має бути духівник. Тоді він мені сказав: «А хіба це обов’язково повинен бути релігійний діяч? Це може бути просто людина». Зрештою зрозуміла, що для мене таким духівником був він.

— Коли відбулася перша персональна виставка?

— Це був 2008 рік. Зробити таку виставку запропонував Борис Олійник в Українському фонді культури, за що йому надзвичайно вдячна. Представила свій живопис і графіку. На відкритті було багато видатних письменників, близьких мені людей. Це вже нині покійні згаданий Борис Олійник, а також Іван Драч, Віктор Баранов, Михайло Слабошпицький.

Всього ж було 20 персональних виставок, нинішня двадцять перша. Також брала участь у колективних виставках, мої роботи експонувалися за кордоном. Кожна виставка для художника — величезна подія, навіть потрясіння. Ти сам для себе розкриваєшся у цих роботах. Буває, що інколи засмучуєшся, якщо бачиш, що щось зробила не так як хотіла. А інколи виставка приносить якийсь незвичайний сюрприз, якусь неочікувану зустріч, несподіване відкриття.

Дуже пам’ятні всі виставки, які відбулися у виставкових залах музеїв. На ювілейну виставку, що відбулася у Національному музеї українського декоративного мистецтва завітало багато не тільки українських, але й зарубіжних гостей. Досить тривалий час експонувалася одна з виставок в і Національному музеї літератури України.

— Яке місце у Вашій творчості посідають пленери?

— Художники люблять пленери, це спілкування з природою. Але в мене з цим все не так просто, бо пишу акрилом. А ним не дуже попишеш на відкритому повітрі, бо швидко висихає. Потрібно писати в приміщенні. На всіх пленерах, де я була, ми обирали якусь локацію. «Нормальні» художники з олією ставали і писали, а я не все це дивилася і гуляла між ними. Потім всі поверталися і відпочивали, я ж починала працювати в приміщенні. Так, зокрема, було на міжнародному пленері на Закарпатті. Всі дивувалися, де я ввечері зникала, а насправді працювала. Для колег-художників стало сюрпризом, коли я показала свої роботи на спільній виставці.

На пленерах для мене головне, що я наснажена. І це не поетичне перебільшення. Природа тебе наснажує, вона зцілює. Вона ніби готує до творчості і надихає на цю творчість. Цього відчуття не пережити навіть у стінах найкращої майстерні. Коли їду на відпочинок, то завжди беру з собою хоча б акварельний папір, аби робити там якісь ескізи.

— Маєте досвід оформлення книг?

— Поки що оформила лише одну свою книгу «Білу лампу несу тобі в ніч».

Збірку «Нічна вежа» оформлювала світлиною, зробленою з малесенької мініатюри, яку створив надзвичайно оригінальний і унікальний київський художник Михайло Федоров. На стільки мені відомо, лише він в Україні займався акварельними мініатюрами, на слоновій кістці однією щетинкою пензлика малював портрет. І саме цей мій портрет ми розмістили на обкладинку «Нічної вежі». А в середині цієї книжки графіка відомого нашого художника Генадія Польового.

У книжки «Флейта Евтерпи» — розкішне оформлення, це емалі відомих художників Тетяни та Сергія Колечків. Вони створюють справжні шедеври і в великих формах. Такого не побачиш за кордоном. Щаслива, що тоді вони дали мені світлини цих емалей.

Нещодавно вперше оформила графікою книжку одного прозаїка, яка зараз готується до друку. Зізнаюся, що це було досить складно у часі, бо надали дуже короткий термін для роботи. З одного боку це надзвичайно цікаво, а з іншого — дуже непросто. Для такої роботи потрібно багато часу. Не знаю чи ще колись зважуся на такий експеримент.

— Мали виставки не лише в Україні. Можете порівняти ставлення до мистецтва у нас і за кордоном?

— Запам'яталася виставка в Італії, де крім моїх були представлені роботи й інших художників. Також брала участь у пленері в Польщі, після якого була колективна виставка. Так само у Словаччині.

Можу сказати, що люди у нас досить добре ставляться до мистецтва. Інша справа, що мистецький ринок всюди діє по-різному. З-поміж європейських країн у наших художників, мабуть, становище найскрутніше. Дуже важко вижити займаючись лише мистецтвом.

У Європі люди відкритіші до мистецтва. Їх насамперед цікавлять самі роботи, а не те, яку художник має творчу біографію, освіту, що про нього пишуть критики. (Звісно, професійних колекціонерів такі питання цікавлять і там, але не звичайних шанувальників мистецтва).

Пригадую, яка реакція була на мої акварелі у Польщі. Ніколи не чекала такого щирого захопленого відгуку.

— Ви і художниця, і поетеса. Як уживаються дві музи, чи не заважають одна одній?

— Сьогодні ця дилема вже не стоїть. А колись вона існувала, коли зрозуміла, що частину свого часу відаю живопису. «А раптом перестану писати вірші?» — подумала я. Мала певний острах, поки не зрозуміла, що в мене переплітаються образи: написала акварель «Рятівниця вітрильників», а потім написала вірш.

Кожна муза виконує своє призначення. У найскладніші моменти життя я знаю, що коли візьму пензлі, цей час перебуватиму в іншому світі, існуватиму в якійсь своїй нірвані.

А вірші навпаки приходять в якісь відповідальні моменти, коли потрібно висловитися, коли треба зробити осмислення в собі, а потім передати його людям.

— Маєте інші захоплення?

—. Страшенно люблю музику. Грає моя донька, вона професійна піаністка. Щаслива, що відбувся мій спільний проєкт з українським композитором Іваном Тараненком. Він написав цикл джазових пісень на мої вірші. Випустили аудіо альбом. Якби було більше часу і більше можливостей, то я б просто насолоджувалася концертами класичної музики і оперними виставами. Але треба ділити час між прозаїчними, буденними заняттями, професійною діяльністю журналістки, а також виділяти його на поезію та живопис.

— Що можете сказати щодо свої творчих планів?

— Ніколи їх не мала. Не планувала наперед ні книжок, ні виставок. Єдиний творчий план «Антологія італійської поезії», над якою я працюю вже два з половиною року і хочу її довести до друку, оприлюднення. Добре, що завдяки Національному музею літератури України я змогла начитати третину з творів, які будуть вміщені в цій антології.

Також маю корпус нових власних віршів. Буду рада, якщо пощастить видати їх окремою книжкою.