Як ми змінилися за 30 років?

Вже кілька років у репертуарі «Інстинкт» за творами Ольги Кобилянською, а новою стала постановка маловідомої драми «Олеся» Марка Кропивницького під назвою «Химери юної панянки».

— Українська класична драматургія — це той пласт культури, який досі світом не досліджений, — розповідає режисер-постановник Віталій Кіно. — Навіть в Україні стереотипне сприйняття того, що нам давали по шкільній програмі. Щоправда за винятком деяких блискучих вистав, що сьогодні йдуть в українських театрах. Я нині навчаю майбутніх режисерів і кажу їм: «Друзі, ви в майбутньому маєте стати тими, хто відкриє світові українську класичну драматургію, про яку майже нікому не відомо». Лише в Карпенка-Карого більше двадцяти п’єс, багато їх у Михайла Старицького, Марка Кропивницького, я вже не кажу про Лесю Українку та Івана Франка. Ми так мало знаємо…

П’єса «Олеся» має невелику сценічну історію. На сьогоднішній день не знаю жодного театру, де б вона йшла. У 90-ті роки була цікава вистава у Київському театрі драми та комедії на лівому березі Дніпра, яку поставив нині вже покійний Дмитро Лазорко. Інших постановок за останні тридцять років не пригадую. Та навіть сам Кропивницький ставився до цієї п’єси скоріше, як до спроби, пошуку рис нової драми. Він мало вірив у сценічність цього матеріалу.

А мені ця п’єса здалася дуже сучасною. Вона були створена, коли ще не написали свої драматичні твори Чехов та Ібсен. У цій п’єсі багато мотивів, які були викладені у новітній драмі, що з’явилася пізніше.

Вже після прем’єри ми раптом зробили для себе відкриття! «Олеся» була написана у 1891 році, рівно через 30 років після відміни кріпацтва у тодішній Російській імперії. За цей час виросло абсолютно нове покоління людей, яке не знало рабства. А поставили ми її в 2021 році, тобто через 30 років після того, як зникла країна, яка називалася Радянський Союз. І виросло новітнє покоління вільних людей. Думаю, що такий збіг не випадковий.

Головна героїня дуже нагадує мені молодих людей сьогоднішнього дня, які виросли вже в інший час. І лише з розповідей батьків знають, як було колись. Олеся отримала освіту, вона вже не може знайти спільну мову з батьками, її хвилюють інші питання — майже філософські. Все це мені здалося настільки сучасним і актуальним, що у нас просто не було іншого вибору, як ставити цю виставу.

Задум виник досить давно. Свого часу зі своїми студентами-акторами ми взяли уривок з цієї п’єси для навчальної роботи. Нам сподобалося. Потім взяли ще один уривок, згодом — ще. Коли з’явився певний обсяг зроблених сцен, то виникла думка, а чи не зробити б нам композицію з цієї п’єси і створити виставу.

Сам текст ми не змінювали, навіть не скорочували, а взяли окремі сцени і побудували щільну композицію за мотивами цієї п’єси. Вийшла вистава тривалістю дві години без антракту.

Роль Олесі у виставі виконує наша молода актриса, майже дебютантка, Дарина Клименко. «Майже», бо до цього у неї були прем’єри у виставах «Комедія про ніжне серце» та «Еклери на мільйон», що вийшли цього літа. Ще Даринка має цікаву роботу у спектаклі «Інстинкт». Працює і в «дитячому» репертуарі. Але Олеся — це її перша серйозна і повноцінна драматична роль. Образ дуже неоднозначний. Невипадково ми назвали виставу — «Химери юної панянки». Дівчина наче заблукала, заплуталася в цьому світі, вона не знає на кого їй орієнтуватися. Як я вже згадав вище, Олеся не знаходить спільної мови з батьками, коханий хлопець одружується на іншій, подруга зраджує її дружбу. Весь світ проти неї, а вона — проти світу. Дарина цікаво працює. Вона ще в пошуку. Думаю, що дорослішатиме як актриса з цією роллю.

Дуже подобається і як працює актор Владислав Сведенюк в ролі Леоніда Петровича — молодого пана, який приїздить з Петербургу. Він досить глибоко, як на мене, відчуває такого собі «останнього інтелігента», людини з минулого, якому немає місця в цьому світі.

Даниїл Кіно грає роль Кіндрата, батька Олесі. Вони з Даринкою майже однолітки… І спочатку ми підбирали на цю роль актора старшого за віком. Але для сценічної гри не так важливо, якого віку, якого зросту актор. А важливо, настільки точно він завдає правила гри. Мені здається, що йому це вдалося. Даниїл не тільки добре «грає» вікову характерність, а й, що найголовніше, глибоко розуміє цього персонажа.

Цікаво працює і наш молодий актор Євген Ющук у ролі Власа, рибалки і співаки, в якого закохана юна панянка. Євген яскраво, емоційно і глибоко проживає цю роль на сцені.

Павла Семйоновича, лакея, який живе минулим, майстерно грає Олексій Грудій. Він створює яскравий, напівгротескний характер.

Наприкінці минулого театрального сезону до нас прийшла молода актриса Олександра Петько. У виставі вона грає Горпину, служницю і абсолютну протилежність головної героїні. У неї вийшла дуже хороша робота. В дуеті з Олексієм Грудієм вони починають виставу і до фіналу високо тримають планку.

Глядач не може визначити, коли відбувається дія вистави. Ми прагнули, щоб вона була наче поза часом, наче набула античних, або навіть космічних рис. Це не ХІХ і не ХХІ століття. «Позачасовість» також відображається і в манері виконання (існування акторів) в окремих сценах. Ми наче рухаємося виставою від класичного театру на початку, до театру найсучасніших форм наприкінці.

Так само вирішено і сценічний простір вистави. Дія відбувається у кількох місцях. Будинок старого пана у нас асоціюється з «колонами». З’являється подіум, який трансформується — то це будинок, то берег річки. Композиція побудована так, що на сцені постійно перебувають 2 або 3 актори як в античному театрі, а наприкінці виникає «хор». Сценографічне рішення дуже аскетичне. Колони за допомогою Олесі перетворюються на крила величезного птаха, який відривається від землі і летить у далечинь.

У виставі можна побачити картини художника та поета Леоніда Давиденка, який у 50 років відкрив у собі талант митця. Ми були знайомі багато років. Зробили у нашому театрі виставку його робіт. Але в день відкриття виставки він помер. Оскільки спадкоємців у Леоніда не було, то картини дісталися в подарунок театру. І коли ми робили виставу, то захотіли, щоб люди побачили ці картини. Створюється враження, що роботи написані саме для цієї вистави, настільки точно вони потрапляють у цю історію.

Виставу присвятили пам’яті нашого молодого актора Антоніо Марджинеди. Коли ми тільки починали працювати над п’єсою, він мав грати роль Власа. Навіть почав репетирувати, вже он-лайн, з лікарняного ліжка… Чекали, що він повернеться до нас, але не сталося. А прем’єра відбулася саме на роковини, як його не стало. У мене виникла думка присвятити виставу Антоніо. Всі актори мене підтримали. Він був дивовижною людиною, наче трохи випереджав свій час, був схожий на Олесю зі своїм бажанням вчитися. Мав велику цікавіть до художньої літератури, театра, кіномистецтва. Його мама, яка була присутня на прем’єрі, згадувала, що він багато ходив до театрів, поки були сили, передивлявся найкращі фільми, читав…

Цей театральний сезон хочу більше присвятити нашій дитячій складовій — Театру для всієї родини «Сонечко». У планах відновити деякі вистави, які зараз не йдуть, але раніше були популярними. Є ідеї наступних постановок. Одна з нових вистав буде за якимось класичним твором, а інша — щось сучасне.

Не залишиться без уваги і «вечірній репертуар». Дуже люблю українську прозу. Одну з вистав хочу зробити взявши за основу два оповідання Михайла Коцюбинського.

Фото Іллі Бела