Зілля від братів Капранових

— Моє знайомство з Театром на Подолі та його керівником Віталієм Малаховим розпочалося ще у студентські роки, — згадує режисер-постановник. — Театр тоді знаходився у приміщенні Гостинного двору. Там побачив виставу «Дядя Ваня», яка справила на мене незабутнє враження.

Потім довго не спілкувалися. Аж поки драматург Тетяна Іващенко не запропонувала мені поставити у цьому театрі виставу за її п’єсою «Замовляю любов». Здійснив її в театральні вітальній театру (нова сцена тоді ще добудовувалася). Настільки мені відомо, ця постановка й досі користується популярністю серед глядачів, представлена в афіші театру.

Через два роки зателефонував Віталій Малахов і запропонував мені поставити виставу за романом Джорджа Оруелла «1984». Прем’єра відбулася минулого року. Саме тоді виникла ідея зробити тут ще щось цікаве. Знов дзвінок від Віталія Юхимовича. Він запитав чи не могли б для театру щось написати брати Капранови, з якими я давно товаришую. Порадився з ними і вирішили, що для глядача буде цікавою постановка за їхньою повістю «Приворотне зілля». Вчасно випустити виставу завадили пандемія. Ми змістилися майже на півтора роки від запланованого.

Це дуже хороша, читабельна література. Вона про українців, про українське, про містичне. А головне — вона про жінок. Спочатку познайомився з твором як читач, потім почав ставити і заглиблюватися у матеріал, дискутував з авторами. Врешті дійшли до дуже простої константи, що всі жінки відьми. І відьми не в розумінні, що це старі бабусі, які літають на мітлах. Приворотне зілля жінок — вони самі. Ми без них не можемо. Починаючи від народження наших дітей, простого поцілунку, приготування борщу — вся містика в Україні від українських жінок. Саме про це вистава.

Власне до репетицій приступили 19 жовтня і зробили виставу за місяць. Багато часу пішло саме на розбирання тексту. Зазвичай я дуже довго з текстом не працюю. Але оскільки цього разу був і автором інсценізації, то довелося добряче попрацювати. Боявся викинути з повісті щось зайве. Списав багато інформації і ми її разом з авторами відшліфували. Було цікаво. Зізнаюся, що трохи не вистачило часу. Хотілося б хоча б ще тиждень потужних репетицій.

Автори брали участь у перших читках. Це полегшувало мені роботу. Коли актори задавали каверзні запитання я говорив: «Ось автори, у них і запитуйте». Працювати з живими авторами набагато цікавіше, ніж вигадувати, про що автор писав. Віталій і Дмитро все пояснювали.

На жаль у братів Капранових багато роботи і далі вони не брали участі у наших репетиціях. Подивилися вже здачу вистави. Кажуть, що їм сподобалося.

Зазвичай перед прем’єрою маємо п’ять прогонів вистави, а цього разу лише два. Вже після першого такого прогону побачили багато недоліків, дещо змінили. Так само і після другого.

Сам сюжет вистави крутиться навколо того, що два кегебісти майор і лейтенант, направляються в українське село для того, щоб там знайти відьму, мати на неї вплив і використовувати у своїх цілях. У селі є парторг, священик і попадя, господарка тітка Таня, яка прийняла до себе столичних гостей, дві дівчини, які між собою конкурують, три хлопці-товариші і баба Кабачиха — знахарка.

Персонажі дуже цікаві. Гарно виходять ролі майора КГБ у Сергія Сипливого та лейтенанта у Дмитра Грицая. Яскравий образ тітки Тані створює Даша Малахова. Прекрасна роль парторга у Сергія Бойка. Те ж саме можна сказати і про всіх інших акторів. У театрі багато талановитої молоді і це прекрасно.

Спершу хотіли, щоб на сцені була автобусна зупинка перед селом. Зрештою дещо змінили сценографічне рішення. Серед декорацій — озеро, стела при в’їзді до села, такі деталі класичної сільської ради як сейф і телевізор, також на сцені телеграфний стовп з катушками, як символ втраченого зв’язку. Дуже добре свою роботу виконала художниця-постановниця Марія Погребняк. Думаю, що у цих декораціях глядач побачить щось своє.

Події вистави відбуваються у 1991 році. Починаються у липні на Івана Купала і закінчуються 5 грудня, коли у Біловезькій пущі поставили крапку в існуванні Радянського Союзу, а Україна здобула свою незалежність. У самій повісті події відбуваються у 1992 році, але ми вирішили під час інсценізації повернути їх на рік назад. У братів Капранових місце дії їхня мала батьківщина — Очаків, ми ж вирішили не прив’язуватися до певної території, схожі події могли відбутися в різних куточках України.

По телевізору показуємо багато відеороликів з тих часів (зізнаюся, хотів, аби їх було ще більше). Музика минулого століття, уривки з мультиків, заставка до серіалу «Рабиня Ізаура» викликають у глядачів свої асоціації та емоційні реакції. Кожен згадує якусь власну історію з дев’яностих.

Дуже добре впоралася зі своєю роботою хореограф Анжеліка Борисова, з нею було прекрасно працювати. Також хотілося б відзначити потужну професійну службу театру, насамперед звукорежисера Сергія Шевченка та освітлювача Сергія Невгодовського. А майже половину музики спеціально для вистави написав керуючий музичною частиною театру Тимур Полянський.

Якщо запросять, то буду радий попрацювати ще з цим прекрасним театром. Хочу й далі ставити вистави у різних театрах. Режисери мають ставити вистави, актори у них грати, а глядачі, звісно ж, дивитися.

Зараз повертаюся до Херсону. Там уже запущена постановка «12 стільців». Маємо встигнути завершити цю роботу напередодні новорічних свят.

А ми попросила поділитися враженнями від вистави авторів — братів Капранових.

— Вражає, що герої, яких ти вигадав досить давно і вже почав про них забувати, раптом стоять перед тобою живі, — зізнався Віталій. — Кожен з них зі своїм характером, своєю поведінкою, яка дещо відрізняється від того, що ти їм свого часу звелів робити. Адже одна справа, коли пишеться література, зовсім інша — коли здійснюється пластичне рішення, коли те, що ти описуєш словами, тут описується простою дією, грою світла. Складається інше враження. Треба віддати належне режисерові за його вигадливість і вміння, там де це потрібно, працювати без слів. Бо немає нічого гіршого, ніж коли людина стоїть на сцені і довго про щось говорить.

— На репетиціях ми не були, — продовжив Дмитро, — але регулярно спілкувалися з режисером, обмінювалися враженнями та ідеями. Намагалися допомогти, донести авторське бачення. Матеріал складний, події відбуваються на початку 90-х років. У нас з режисером різниця у віці. Можемо підказати те, чого він не бачив. Це вже наша третя спільна робота з Сергієм Павлюком, довіряємо йому як режисерові. До цього ставили у Херсоні п’єсу «Територія жінки» та капусник. Не виключаю, що наша творча співпраця продовжиться і надалі.

Фото Едуарда Межула