Пастка для почуттів

Новим проєктом Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка стала вистава за п’єсою «Безталанна» — найпопулярнішим драматичним твором одного із засновників українського професійного театру, актора, режисера, драматурга Івана Карпенка-Карого.

Пастка для почуттів

У центрі оповіді любовний трикутник: Варка-Гнат-Софія. Їхні взаємини становлять головну сюжетну лінію драми. Проте автор пропонує непростий, а більш глибинний варіант осмислення та занурення у вічну категорію — Кохання, Любов, що даруються лише обраним. Вона буде існувати доти, доки існує Життя, Людство, Світ.

Як ненароком, не подумавши, жартома чи з ревнощів? Кинуте слівце, фраза як іскра, що провокує полум’я, здатна знищити все живе: людські взаємини, добро, любов, красу, безліч тих чеснот, що роблять людину людиною. При всій ліричності, ніжності оповіді актор з педантичністю скурпульозного психолога досліджує найскладніше — еволюцію перетворення Кохання, Любові, Жертовності, яка їх супроводжує, на Пристрасть, Жагу, Ненависть. Жага стає шаленою і пробуджує Фатум, чия ненаситність потребує якомога більше жертв. Його ненажерливість зростає щохвилини і йому вже замало коханців, які не відчувають, не бажають чи не в змозі збагнути власного містичного перетворення з людини на ненаситну потвору, засліплену власними емоціями та жагою володарювання. Жерло Фатуму, як вир затягує до своєї страшної пастки всіх, хто стає на заваді, знищує, випалює душі та почуття. І лише коли виникає порожнеча, головний герой Гнат прозріває зі словами: «Я ненароком, з серця…»

П’єса «Безталанна» була написана Іваном Карповичем Карпенком-Карим у 1883 році. Перша її постановка відбулася у жовтні 1887 року в режисурі Марка Кропивницького. Незвичним є той факт, що вона пройшла у Москві. Свою п’єсу, перша назва якої була «Хто винен?», автор писав спеціально для прими трупи Кропивницького Марії Заньковецької, розраховуючи, що вона зіграє роль Варки. Але коли Марія Костянтинівна відмовилася від цієї пропозиції і вибрала роль Софії, автор змінив назву на «Безталання».

Непростим був шлях п’єси до сцени. Протягом декількох років автор і Микола Садовський зверталися про дозвіл на показ, проте отримували відмову. І якби не щасливий випадок та втручання самої Заньковецької, навряд чи цю п’єсу побачила б сцена.

Одного разу до Заньковецької під час перебування на гастролях у Москві звернулися представники поважного панства, щоб вона дала благодійну виставу. Актриса поставила умову, що вона зіграє її, якщо натомість буде отримано дозвіл на показ п’єси «Безталання». Дозвіл, за спогадами Миколи Садовського, було привезено на квартиру Заньковецької через дві години, але сталася прикрість: на п’єсі стояла інша назва — не «Безталання», як подавала Заньковецька, а «Безталанна». Так п’єса отримала свою третю назву.

У 1937 році на сцені Театру Франка цю виставу поставив Гнат Петрович Юра, а роль Варки зіграла Наталія Ужвій. Наступною була постановка С. Скляренка 1965 року, де в ролі Софії виступила Галина Яблонська. Втретє у репертуарі театру п’єса з’явилася 1979 року (режисер В. Оглоблін), де серед виконавців головних ролей були Поліна Лазова (Варка), Лариса Хоролець (Софія), Микола Задніпровський (Гнат), Поліна Куманченко (Ганна). А в новій постановці Івана Уривського задіяні народні артисти України Олексій Богданович (Іван), Ірина Дорошенко (Ганна), актори театру Віра Зінєвіч (Софія), Акмал Гурезов (Гнат), Христина Федорак (Варка), Дана Кузь (Параска), Катерина Артеменко (Палашка), Віталій Ажнов (Дем'ян), Ренат Сєттаров (Степан), заслужений артист України Іван Залуський (Омелько) та інші.

— Майже третина поставлених мною вистав — це українська класика, — розповів режисер-постановник Іван Уривський. — Ці тексти я краще розумію як режисер. Для декого вони можуть здатися архаїчними, але насправді там є справжня душа, потужні і цікаві історії, які можуть зацікавити сучасного глядача. Українську класику потрібно ставити, у ній є про шо говорити.

Задум поставити п’єсу «Безталанна» виник ще тоді, коли я ще був студентом. П’єса написана дуже філігранно, у ній багато людського, там є справжні люди і справжні відносини. Моя мрія збіглася з планами Театру Франка. П’єса потрібна театру, потрібна мені. Отже це було наше спільне рішення.

Репетиції тривали близько двох місяців. Підібралася гарна команда. Це потужні особистості з великим життєвим досвідом. Це вже моя не перша робота в Театрі Франка. Тут велика і крута трупа. До кожного свого проєкту залучаю як тих, з ким працював раніше, так і нових акторів. Є ще багато хто, з ким би хотів ще попрацювати. Завжди приємно відкривати для себе актора. Кожен актор у цій виставі має свою історію, і всі ці історії надзвичайно цінні. Творення вистави — це колективна робота. Завдання режисера — задати вектор, а кожен актор вносить свої пропозиції. З них вибирають ті, що будуть корисні для вистави.

Сценографію робила молода художниця Тетяна Овсійчук, вона ж художниця по костюмах. З нею вже разом працювали у Київському академічному драматичному театрі на Подолі, де я ставив «Камінного Господаря» за Лесею Українкою. Вийшла досить об’ємна і цікава сценографія, яка створює окремий світ. Вся вистава відбувається під особливою напругою як в середині героїв, так і в сценографічному рішенні, що підкреслює деякі психологічні моменти. Важливим для передачі емоцій героїв є й світло (художник по світлу Ярослав Марчук).

Герої кілька разів перевдягаються і це не випадково. Адже проходить певний час. Вони змінюються. Не прив’язуємо ці костюми до якоїсь конкретної доби. Адже схожі події могли відбуватися як у ХІХ, так і в ХХІ столітті. Як і в будь-якій виставі також має велике значення і пластика (помічник режисера-постановника з пластики Павло Івоюшкін), бо актор не може існувати без пластичного малюнка.

Щоб знайти музику до цієї вистави знадобився певний час. Використали твори сучасних композиторів. Музика підкреслює емоційний стан та атмосферу цієї історії. Звісно — на першому плані актор, але музика, світло, сценографія теж мають велике значення. Це як група підтримки.

Виставу грають два склади акторів. Інший склад — це зовсім інша історія, вони дають виставі інше життя. Це друга моя робота на великій сцені Театру Франка. Для мене це новий, дуже корисний досвід. Поки що роблю перші кроки, аби зрозуміти цю сцену.

Нова вистава робить лише перші кроки до глядача. Продовжуємо над неї й далі працювати. А я вже маю багато планів щодо подальшої роботи як на сцені Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка так і на інших сценічних майданчиках. Думаю, що глядач дізнається про них вже зовсім скоро.

Найближчим часом читайте інтерв’ю з виконавицею ролі Варки Христиною Федорак.

Фото Юлії ВЕБЕР