Віктор ЛИТВИНОВ: «Намагаюся уявити музику в танцях»

— Прем'єра цього балету відбулося майже тридцять років тому. Пригадайте будь-ласка як це було.

— Все почалося з музичної пропозиції Євгена Федоровича Станковича. Ми практично не вносили ніяких змін у його музику, лише трішки її адаптували під наше сприйняття для балетної вистави. Залишили ідеї Миколи Васильовича Гоголя з його колоритної Солохою, з Чортом, який переносить Вакулу до Петербургу за черевичками цариці та ін. У Гоголя є іронія, але й надзвичайно багато тепла до українства. Ця велика людини вміла сміятися над собою, а не тільки над іншими.

Специфіка балетної вистави полягає в тому, що на відміну від драматичної вона не має слів. Ми робили зупинки саме в тих місцях, які нас найбільше зацікавлювали. Приміром, зоряне небо, політ Вакули між цими зірками. Отож, адаптували музику до ситуацій, до сюжету зі своїми закономірностями.

Принагідно зазначу, що хореографія може бути і безсюжетною. Але все рівно вона повинна мати зміст і глибину. Ми ж у нашій виставі, думаю, змогли гармонійно поєднати музику, сюжет і хореографію.

Музика Євгена Станковича незвичайна. Часом саркастична, часом поетична. Дуже люблю твори Євгена Федоровича. Щасливий, що вже багато років ми знайомі. Добре знаю його і як митця, і як людину.

— Чи брав участь композитор участь у творенні першої постановки?

— Так, безперечно. Ми часто зустрічалися. Відповідно до сюжету трохи змінювали музичну партитуру. Євген Федорович завжди йшов на зустріч нашим побажанням, так само як Петро Чайковський йшов на зустріч балетній системі свого часу. А ми йшли на зустріч музиці Є. Станковича.

Спочатку вистава мала назву «Ніч перед Різдвом» і ми її показували напередодні Різдва. Але в цей час театр часто гастролював, тому інколи показ доводилося відкладати на цілий рік. Перерва могла затягнутися навіть на три роки. За цей час змінювалися виконавці. Якби вистава була весь час у репертуарі театру, а не лише на свята, то вона б постійно змінювалася на краще в нашій танцювальній схемі. Але цього не могло статися, бо її показували дуже рідко. Саме тому вирішили змінити назву балету на «Вечори на хуторі біля Диканьки», аби не прив’язуватися до свят і частіше показувати цю виставу.

Хотів би згадати людей які були причеті до створення балету. Звісно, насамперед це автор музики. А також диригенти Володимир Кожухар та Аллін Власенко. Адже диригент привносить у виставу свій подих, своє життя, своє відчуття музики. Диригент йде на зустріч музикантам та танцівникам, а ті йдуть за диригентом. Згадую видатних диригентів старшого покоління Стефана Турчака та Олега Рябова, а також наших сучасників Віктора Олійника та Олексія Баклана. З цими людьми легко працювати, бо вони відчувають музику, а музиканти відчувають їх.

Крім цього не можна не згадати художницю-постановницю Марію Левитську. Вважаю, що це була одна з її кращих робіт. Також ми разом здійснили кілька інших цікавих проєктів, серед них балет «Попелюшка».

Серед перших виконавців балету були Ірина Бродська, Дмитро Клявін, Олександр Шаповал, Сергій Сєрков. Зараз на сцені чудові танцюристи Тетяна Льозова, Ярослав Ткачук, Олена Карандєєва, Володимир Кутузов, Ян Ваня, виконавиця ролі місяця Момма Місакі та багато інших. Кожен з них має своє обличчя, з яких складається загальна картинка.

Також велика роль кордебалету. Музика, як я вже сказав, надзвичайно складна. Її треба не тільки слухати, але й чути. Я дуже задоволений колективом. Всі добре працюють.

На перші два покази балету «Вечори на хуторі біля Диканьки» майже всі квитки були продані. Хоча й особливої реклами не робили. Це надзвичайно приємно. Значить людям подобається. Мене запитують: «Що у поновленні нового?» Я відповідаю: «Насамперед, глядач». Якби я ставив цю виставу через десять років, то вона була б зовсім іншою. Змінився б я, були інші б танцівники і, що дуже важливо, нові глядачі. Особливо радує, що серед глядачів багато молоді і балет відгукується в їхній серцях.

На жаль крім Національної опери України цей балет ніде не йде. Пам’ятаю, що на перших показах були французькі глядачі, які сказали, що це так цікаво. Для них це екзотика за художніми засобами, танцями, музикою, оформленням, персонажами. Маємо робити все аби українське національне балетне мистецтво було відоме далеко за межами нашої країни.

— Як Ви потрапили до балету?

— Якщо чесно, це сталося випадково. Я навчався у звичайній київській школі. Тоді дітей активно залучали до художньої самодіяльності. Вони співали, танцювали. Відбувалися творчі змагання між школами. Спочатку я грав у духовому оркестрі, потім захопився танцями. На одному з міжшкільних конкурсів станцював грузинський танець. Глядачам сподобалося. Після цього у мене з’явилася можливість вступити до танцювальної школи.

Мій батько працював інженером, але добре вмів танцювати танго, вальс. Коли сказав йому про свої наміри піти до танцювальної школи, то він відповів: «Ти все рівно будеш інженером, як і я. Але я вмію танцювати, то хай навчишся й ти». А далі пішло — став робити характерні танці: іспанські, циганські, українці. Хіба що китайських не було (усміхається). Говорили, що виходило непогано.

Головне не те, що людина робить: щось вирізає з дерева, створює музику, танцює чи пише статті. Важливо, аби вона це робила пристойно і її робота подобалася людям навколо. У цьому, я вважаю, і є сенс життя.

У 1967 році закінчив Київське хореографічне училище. Серед 50 випускників вісьмох прийняли до Національної опери України, серед них і мене. Відтоді вже 55 років я служу в цьому театрі.

Особливо запам’ятався перший вихід на сцену. Мені і Володимиру Федотову сказали, що будемо увечері задіяні в опері «Чарівна флейта». Мали у другому акті стояти на тумбочках. Під час вистави уважно спостерігали за тим, що відбувається на сцені і висловлювали свої емоції якимись жестами. А коли опустилися лаштунки до нас підбіг режисер з криками: «Чому ви рухалися, ви ж мали бути статуями».

Згодом пройшли через весь кордебалет, кого тільки не грали. Потім стали доручати сольні номери. Часто залучали до іспанських та циганських танців. Нерідко на сцені мене «вбивали» в другому або третьому акті. Особливо запам’яталися ролі Тібальда в балеті «Ромео і Джульєтта» та Абдерахмана в «Раймонді».

Перший секретар ЦК КПУ Володимир Щербицький дуже любив футбол і театр. Бував на усіх наших прем’єрах. Бачив і мене у кількох виставах. Якось поцікавився, що це актор. Вже через тиждень після цього я став заслуженим артистом України.

Під час виступів звісно траплялося чимало нестандартних ситуацій. Часом смішних, часом сумних. А одного разу я навіть сильно перелякався. У балеті «Кам'яна квітка» грав злодія Северина. Головна героїня відправляла його під землю. Через люк мене опускали під сцену до поясу, а далі я мав опускатися сам. Опинявся у невеликому квадраті. Не встиг звідти вилізти, як люк почали закривати. Могло там просто розчавити. Я щосили закричав: «Стійте, не закривайте!» Слава Богу, мене почули, але стрес отримав серйозний.

Принаймні раз на два роки бували на гастролях. Особливо подобалися виступати в Японії. Періодично там бували з 1974-го по 1992 роки. Ці гастролі тривали у середньому місць-півтора. Завжди з великою симпатією ставився до цієї країни.

А ще любив гастролі до Канади. Вже коли перестав танцювати робив там вистави з ансамблем «Шумка» (щось подібне до нашого Національного заслуженого академічного ансамблю танцю України імені Павла Вірського). Ми разом створювали як маленькі, так і досить великі постановки.

— Напевне не випадково після завершення танцювальної кар’єри стали балетмейстером?

— Головним балетмейстером нашого театру був Генріх Майоров. Він давав нам цікаві завдання, вмів «завести» танцівника. Справедливо вважав, що хороша ідея балетмейстера — це вже половина успіху майбутнього балету. Це він мені запропонував, аби я продовжив навчання. Тоді на балетмейстерів в Україні ще не вчили. Таку освіту можна було здобути лише в Москві або Ленінграді. Я обрав Ленінград. Проводив там по два місяці шість років поспіль, здобув неоціненні знання, які потім знадобилися у подальшій роботі.

Натомість зараз в Україні вчать на балетмейстерів мало не на кожному кроці у балетних студіях та школах. Людина щойно прийшла до театру. Умовно кажучи ще не вивчила «Лебединого озера», а вже має знову десь навчатися, по два місяці не виходить на роботу. Після цього отримує диплом «видатного танцюриста», або право самій навчати. Думаю, що це не правильно.

— Який перший повноцінний балет поставили?

— Коли ще танцював у Національній опері підготував композицію за мотивами дуету Одарки й Карася з опери «Запорожець за Дунаєм», за яку отримав другу премію на міжнародному конкурсі. А першими постановками були балети «Горбоконик» та «Панночка і хуліган» в Дитячому музичному театрі.

Серед найбільш вдалих робіт хотів би відзначити вже згадані «Вечори на хуторі біля Диканьки». Це була надзвичайно складна робота. Цілому колективу довелося докласти значних зусиль аби досягти результату. Також це балети «Жар-птиця» Ігоря Стравінського та «Паганіні» Мирослава Скорика. І звісно ж «За двома зайцями» на музику Юрія Шевченка.

Ідея поставити балет «За двома зайцями» належала солістці театру Тетяні Андреєвій. Здавалося би неможливе завдання поставити такий сюжет без слів. А ми з ним впоралися. Юрій Шевченко взяв лише одну мелодію з відомого фільму. Використав багатий український фольклор, створив чудову оркестровку. Думаю, що вийшла хороша вистава. Коли її дивишся, то стає весело, смішно і, водночас, сумно. Співчуваєш головному герою. Звісно, важко об’єктивно оцінювати власну роботу, адже ставишся до неї як до рідної дитини. Мені подобається як сказав Юрій Рибчинський про свої вірші: «Я читаю книгу, а бачу, що вона читає мене».

На жаль ні «Жар-птиця», ні «Паганіні», ні «За двома зайцями» сьогодні не представлені в репертуарі театру.

Крім нових постановок неодноразово поновлював вистави, які раніше поставили інші балетмейстери. Приміром у балеті «Дон Кіхот» прибрав деякі моменти, які на мою думку застаріли, додав щось нове. Але в цілому намагався зберегти стару виставу. Також свого часу легалізував танцювальну версію «Сплячої красуні» Юрія Григоровича.

— Ви вже згадали про співпрацю з ансамблем «Шумка». Що ще можете додати?

— Це були прекрасні часи. Спочатку ми були на гастролях у Канаді, потім «Шумка» приїхала до Києва. На той час я був головним балетмейстером Національної опери України. Гості подивилися мої вистави і запросили щось поставити у себе. Через два роки запросили знову. Саме в Канаді ми познайомилися з композитором Юрієм Шевченком. Він писав музику, а я намагався уявити її в танцях. Така співпраця тривала майже тридцять років.

Крім цього ставив балети в Сербії, Словенії та Японії.

— Чи не складно працювати з танцівниками, коли не знаєш їхньої мови?

— Зовсім ні. Якщо балетмейстер молодий і може сам все показати, то процес відбувається зовсім легко. Також у нас є загальноприйняті вирази французькою мовою. Це допомагає розуміти один одного. Колись хтось приїздить до нас ставити балет з-за кордону, то артисти його уважно слухають, намагаються зрозуміти кожен його рух, кожне слово.

— Ви танцювали і ставили балети у багатьох країнах. Як, на Вашу думку, виглядає український балет на світовому рівні.

—Я б сказав досить пристойно. Але існує багато чого, що від нас не залежить. Приміром, нам важко конкурувати з Большим чи Маріїнським театрами, бо кількість танцівників у них значно більша ніж у нас, також вони мають потужні балетні школи.

А до «Гранд-опера» чи «Нью Йорк сіті» мріють потрапити артисти з усього світу. І не лише солістами, але й у кордебалет. Ми ж беремо артистів лише зі своїх шкіл. Але й наші виконавці часто виїжджають за кордон і підкорюють своїм талантом інші країни.

Нам важко перевершити виконання «Лебединого озера». Але саме українські балетні вистави з національним обличчям можуть стати цікавими для світу. Хотілося, аби таких вистав ставало дедалі більше.

— Минулого театрального сезону в Національній опері України відбулася прем’єра балету «Данте». Що можете сказати про цю постановку?

— Досвід роботи у таких виставах дуже корисний для наших танцівників. Адже такої танцювальної системи у нас було недостатньо. Ярослав Іваненко зробив цю виставу професійно. Однак особисто я надто не захоплююсь модерним стилем. Надаю перевагу роботі з оркестром і постановці або відомих балетів або нових творів, створених за літературними шедеврами. Знову ж не можу не загадати «Вечорів на хуторі біля Диканька». Одна з передумов успіху балету першоджерело, створене Миколою Васильовичем Гоголем.

— Ваша дружина теж пов’язана з балетом?

— Ще у 1993 році Ірина Бродська стала першою виконавицею ролі Солохи. Нині вона тренер моїх вистав та інших балетів, шо йдуть на сцені Національної опери України. Ми разом вже більше тридцяти років. Свою доньку назвали Юлією. Також маю двох дітей від першої дружини, яка передчасно пішла із життя. Старша донька у дитинстві починала танцювати, але багато років тому виїхала за кордон і залишила мистецтво.

У молодості я займався спортом. Стрибав з вишки у воду, плавав на байдарці. А зараз вільний час люблю проводити з дітьми.

— На початку нашої розмови Ви сказали, що працюєте в театрі 55 років. Як за цей час змінилася публіка?

— Після того як Україна стала незалежною державою глядач дійсно дещо змінився. Люди мають свою точку зору, бувають з чимось незгодними. Але як і раніше театральна публіка більш освічена, всебічно розвинута, більш духовна. Ці люди відрізняються від тих, хто віддає перевагу постійному спілкуванню в інтернеті, розуміють, що живого спілкування нічим не заміниш.

Звісно, ми враховуємо запити публіки. Але, на відміну від реклами і телебачення загалом, не заграємо з нею. Нам треба знати свою публіку. А для цього театр повинен мати своє обличчя і свою душу.