Що нового у Театрі на Михайлівській?

Вже чимало муніципальних театрів столиці відновили свою роботу. Поряд з державними повертаються до глядача і приватні театри. Серед них — Театр на Михайлівській (Центр мистецтв «Новий український театр»). Вже під час перших показів вистав тут запропонували своїм давнім і новим шанувальникам кілька сюрпризів.

Що нового у Театрі на Михайлівській?

— 23 лютого у нас була вистава… Грали «Інстинкт» за творами Ольги Кобилянської, — згадує художній керівник театру Віталій Кіно. — Після вистави абсолютно спокійно поїхали додому. Але запам’ятався один глядач, який перед початком запитав: «Чи потрібно одягати маску і показувати ковідний сертифікат?» На що йому адміністратор відповіла: «Так, звісно. Чому ви питаєте?». А він каже: «Можливо вже завтра все це буде не потрібно…». Тоді ми не сприйняли всерйоз його слів. Але запам’ятали. Сьогодні бачимо, що вони виявилися пророчими. Всі ми тоді відчували напругу, але ніхто до кінця не вірив, що відбудеться таке цинічне вторгнення, після восьми років збройного протистояння на Донбасі.

З перших днів наші актори зайняли активну громадянську позицію. Будували блокпости, плели маскувальні сітки, розливали коктейлі Молотова… Двоє хлопців-акторів одразу вирішили записатися до Збройних сил України, і зараз вони на передовій. Одна з актрис стала добровольцем територіальної оборони, а нині теж боронить нашу країну на сході. Наші дівчата, особливо ті, які мають маленьких дітей, були змушені виїхати за кордон. Хто до Польщі, а хто до Німеччини та Італії. Дехто вже повернувся в Україну.

Деякі актори дуже важко пережили початок війни. Одна з наших актрис понад місяць була в окупації в Київській області, на півдорозі між Бородянкою та Бучею… Ми не мали ніякого зв’язку, не знали, що з нею. Страшні дні пережило і наше акторське подружжя, що незадовго до війни переїхало в новеньку квартиру в Ірпені. Два тижні вони просиділи в підвалі з маленькою дитиною майже без їжі та води. Лише дивом їм вдалося вирватися з окупованого міста. Слава Богу всі лишилися живі.

Рішення поновити роботу театру було обумовлене, як бажанням підтримати наших акторів, співробітників, які на досить довгий період залишалися без роботи, так і, звісно, бажанням допомагати країні у боротьбі з агресором своєю безпосередньою творчою працею. Під час вимушеного простою нас запрошували до Відня та Мюнхена з виставами для українських дітей, що перебувають на разі там. Але не так просто оформити всі документи на виїзд, особливо для акторів-чоловіків. Тому від цієї пропозиції довелося відмовитися.

Вирішили, що працюватимемо в Києві та Київській області. Контактуємо з волонтерськими організаціями, які організовують покази наших вистав. До нас приїжджають дітки з батьками, а за можливості ми їдемо до них. Відкриті для пропозицій!

Зізнаюся, відновити роботу театру було важко морально і психологічно. Думали, як будемо виходити на сцену, як грати комедію чи дитячу виставу, коли навколо таке відбувається. Але коли департамент культури КМДА дозволив відновлювати роботу муніципальним театрам, то вирішили, що прийшов і наш час. Ми працюємо, а отже сплачуємо податки, підтримуємо економіку. Звісно, внесок нашого театру не такий великий. Але, як кажуть у народі, з миру по нитці…

Вже у червні встигли зіграти десять вистав. Поки що граємо лише по 2−4 вистави на тиждень. Дуже переживали, чи потрібні ми сьогодні глядачеві. Виявляється, що так, і навіть дуже. Вже на перших виставах були аншлаги! Можливо на людей справило враження те, що ми прийняли рішення допомагати українському війську. Від кожного проданого квитка тридцять відсотків перераховуємо на потреби ЗСУ. А можливо наш глядач скучив за нами! У будь-якому разі наша театральна «терапія» працює. Ми бачимо, як змінюються очі наших гостей — сумні і зосереджені перед початком вистави — і сяючі та щасливі після!

Одна з найвагоміших змін у теперішньому «воєнному» сезоні — питання мови. Театр на Михайлівській та Театр для всієї родини «Сонечко» завжди були двомовними. Як незалежному театру, що не фінансується ні державою, ні місцевою громадою, Закон України «Про функціонування української мови як державної» не забороняє працювати будь-якою мовою. Нас фінансує глядач, а потреба на російськомовний контент у Києві була завжди.

Але після подій 2014 року, після анексії Криму і початку війни на сході України, ми вирішили — не на користь заробітку, не з примусу чи бажання комусь догодити, а винятково керуючись нашою громадянською позицією і розумінням гідності та справедливості, — вирішили, що жодної вистави російською ми ставити не будемо. І у 2014 — ми відбулися прем’єри двох наших останніх російськомовних вистав, робота над якими була розпочата до драматичних подій Революції Гідності. Ми не поставили після жодної вистави російською, але зберігали в репертуарі старі російськомовні спектаклі, які користувалися популярністю у глядачів. Тепер прийшов час відмовитися від мови окупантів остаточно! Останні майже чотири місяці активно займалися перекладами вистав. Над цим я працював разом з Наталею Уваровою, Іллею Рибалком та Мариною Смілянець. Адаптація вистави українською мовою досить непростий процес. Насправді акторові легше вивчити нову роль у новій виставі. Але ми впоралися! Першими зіграли вже українською дитячу казку «Карлсон шукає друга» та виставу «Сватання монтера» за п’єсою Наталки Уварової. Глядачі сприйняли наші майже «прем'єри» із захопленням! І ми дуже задоволені з того! У липні плануємо показати ще кілька перекладених вистав.

Вносимо незначні зміни у тексти, аби вони були суголосні сьогоденню. Приміром, головна героїня вже згаданого «Сватання монтера» спершу була «ленінградкою», ми її зробили киянкою! У новій версії вистави вона переїхала жити до Херсона. Це наш такий теплий привіт цьому чудовому українському місту, долею якого ми дуже переймаємося.

До речі, такий прийом «переносу» ми використовували й раніше. Ще рік тому поставили виставу за московсько-петербурзькою п’єсою Володимира Соллогуба «Ніжне серце». Адаптували її, і представили глядачам чудову галицьку історію, сповнену тамтешнім колоритом і гумором, дія в якій відбувається між Львовом і Коломиєю.

Вже розпочали роботу над виставою за п’єсою Марини Смілянець «Молитва за Елвіса», прем’єра якої запланована на осінь. Цей твір був написаний рівно за півроку до повномасштабного нападу Росії на Україну. В ній Марина зуміла дивовижним чином передбачити те, що відбувається сьогодні. Дія в п’єсі відбувається протягом однієї ночі. І ми вирішили, що це буде ніч з 23 на 24 лютого 2022 року. Цей факт надзвичайно загострив конфлікт, що розкривається в цій історії.

Нову виставу можна було б поставити й швидше. Але вимушена чотиримісячна перерва фінансово не дає нам можливості зробити. Інша складність сьогоднішнього існування театру те, що половина колективу ще не повернулася до Києва і ми надзвичайно обмежені в можливостях. Але щиро віримо в силу і дух народу! Віримо в ЗСУ! Віримо в невідворотну Перемогу України! І впевнені, що нас усіх чекає прекрасне майбутнє! .

На світлинах Іллі Бела сцени з вистави «Три анекдоти на одну тему», якою театр відновив свою роботу.