Війна очима маріупольців

На переконання творців вистави зараз театр готовий об'єднувати. Вони вірять, що мистецтво може зцілити навіть понівечену душу. Знають, що обов’язково повернуться в рідний український Маріуполь. Для них дуже важливо щодня пам’ятати чого нам варті хвилини тиші. Переживати історії, відчувати чужий біль, щоб знайти гармонію в собі та сили для боротьби.

Саме завдяки Театру на Подолі артисти з Маріуполя мали змогу показати свою першу воєнну виставу на сучасній мультимедійній сцені. «Обличчя кольору війни» — спектакль створений на основі спогадів акторів, які вийшли з окупованого міста Марії. Емоційна вистава-розповідь про життя та почуття мирних людей міста після 24 лютого. Незалежний театральний колектив Маріуполя прибув в окупації майже півтора місяця і після того, як основна частина трупи пішки вийшла з міста, режисер та актори обрали Київ для особистого та творчого життя. Усі кошти отримані за квитки були спрямовані на збереження та розвиток маріупольського театру, оскільки місто — це не лише будівлі, а люди, які живуть у ньому.

Незалежний театр авторської п'єси «Concepcion» заснований в Маріуполі 1 лютого 2019 року за ініціативою творчого тандему поетеси Марії Грецької та режисера Олексія Гнатюка. До війни в репертуарі було вісім вистав, всі вони були поставлені за п’єсами Олексія. Серед репертуару були трагікомедії, комедії, вистави про кохання, фантасмагорії. Переважно — розважальний репертуар. Але все змінила війна…

— Я був одним з перших із нашої театральної трупи, хто почав вибиратися з Маріуполя, — згадує режисер-постановник вистави «Обличчя кольору війна» Олексій ГНАТЮК. — Добирався через Запоріжжя, Дніпро, врешті зміг доїхати до Києва. Вже будучи в столиці почав намагатися зв’язатися з колегами, аби вони знали, що я планую тут продовжити займатися творчістю. Почали доїжджати до Києва наші актори. Коли нас вже було сім чоловік, то зрозуміли, що треба починати щось робити. Поновлювати ті вистави, що були раніше в репертуарі театру, або створювати щось нове. Вирішили реалізувати проєкт, який розповідатиме про сучасні події. Саме тому й обрали для вистави цю тему.

Вистава і художня, і документальна водночас. Монологи писали самі актори. Я сказав: «пишіть, щоб ви хотіли сказати своїм близьким протягом однієї хвилини». Ці тексти навіть не редагував, всі вони йдуть від сердець акторів.

Частину епізодів писали всі разом, якісь я. Під час роботи над виставою кожен розповів, як пережив часи окупації. Наш театр працював при Камерній філармонії. У нас було підвальне приміщення. Перший місяць війни частина нашої трупи знаходилася у цьому підвальному приміщенні. Поряд з нами знаходилося ще три родині. А частина акторів залишалася вдома зі своїми сім’ями. Отож, кожен приніс у виставу свій досвід і побут того часу. З цього всього я склав композицію вистави. Спершу показали цю виставу до Дня культури Маріуполя у місті Києві. Загалом процес підготовки тривав два з половиною місяці. Потім запропонували цей проєкт показати у Театрі на Подолі. Тут нас підтримали.

Серед виконавців Дмитро Гриценко провідний актор нашого театру, задіяний у багатьох виставах, цікава творча особистість. Аліна Дворак пройшла великий творчий шлях, починала з театральною студії, всі три роки з нами. Катерина Колмикова задіяна практично в усіх наших постановках. За освітою вона не артистка, але справжня театралка, не уявляє свого життя без театру. А Євген Сосновський раніше працював в іншому театрі, а до нас приєднався вже в Києві. До речі, у столиці до нас почали приєднуватися й інші актори з театрів Маріуполя. Ми стали своєрідним магнітом для творчих людей.

Коли я прийшов до Театру на Подолі, то звернувся до адміністрації з проханням надати нам декорації вистави, яка раніше йшла в театрі і підійшла б нам. Обрали декорації з вистави «На дні», яка вже не представлена в репертуарі. Ми їх звісно переробили, а щоб «обжити» ці декорації, у нас було три репетиції.

Театр на Подолі забезпечив для нас світло, звук. Завдяки колегам під час вистави на сцені йшов сніг. Нас тут прийняли як своїх, надавали допомогу в усьому, що ми просили. Раніше гастролювали в інших містах, маємо певний досвід. Але саме тут з’явилося відчуття, що ми в себе вдома.

Під час вистави на сцені можна побачити фото нашого актора Євгена Сосновського. Він не тільки чудовий актор, а й професійний фотограф. У Києві вже відбулося кілька його фотовиставок. Це справжня легенда. Він привіз до Києва багато своїх світлин з Маріуполя. Також використовували знімки Даниїла Немировського, це сон у стилі Пікассо.

Під час діалогів відбувалася жива візуалізація. Маріанна Кондратенко малювала на планшеті у реальному часі портрети персонажів. Мені здається, що це вийшло дуже ефектно.

Спочатку у нас все починалося з одного музиканта — Микита Леонтьев, який на початку війни перебував у Києві. Ми з ним були знайомі раніше і я запропонував співпрацю. Під час вистави звучать його пісні, які дуже добре підійшли нам за своєю стилістикою. Потім вирішили додати клавішника Людмилу Гричаненко, це викладачка однієї з музичних шкіл міста Маріуполя. Вже було фортепіано, але не вистачало ще одного музичного інструменту. Тут допомогла директорка департаменту культури Маріуполя Діана Трима. Вона запросила до співпраці з нами соліста Національної філармонії України Андрія Рахманіна. Андрій досвідчена людина, допоміг нам скомпонувати музичний супровід.

Надзвичайно задоволений своїми акторами. Вони не грали, а розповідали на сцені свої історії. Їхні сльози, емоції були справжніми. Вони першоджерело всіх тих подій, які відбувалися на сцені.

У вересні знову плануємо показати цю виставу в Театрі на Подолі. Це незакінчена історія, вона триває. Можливо будуть якісь нові події, які увійдуть у виставу. Дай Боже, щоб це були хороші події!

Також збираємося поновити той матеріал, який був у нас в Маріуполі. Зокрема, трагікомедію «Рентген усміхнених сердець», яка користувалася великою популярністю в нашому місті, завжди йшла з аншлагами. Хотілося, аби її побачили і в столиці. Найближчим часом розпочнемо репетиції. Звісно, сьогодні у Києві не весь наш колектив, тому робитимемо вводи.