Музика і війна

Насправді Трубач не просто виконавець. Він закінчив композиторський факультет консерваторії. Він — справжній Творець, його народжено творити, а не вбивати. Тому Трубач навіть на війні знаходиться в пошуку формули Гармонії — «гармонії війни». І це має стати справжньою «бомбою» у музиці та виведе його на пік музичного Олімпу. Втім, Трубач поступово починає усвідомлювати, що формули гармонії війни не існує. Проте вихід є завжди, і віра, надія та любов ніколи не полишають людину. П`єса і вистава створені на основі реальних подій. Під час оборони Маріуполя, командир бригади був змушений задіяти у боях, як основний, так і допоміжний склад бригади, в тому числі весь склад її духового оркестру.

— Про те, що серед захисників «Азовсталі» були кухарі і весь склад оркестру я прочитала у соціальних мережах, — згадує авторка п’єси Інна ГОНЧАРОВА. — Фраза про це «зачепила за живе» і дала поштовх для написання п’єси. Адже творча людина покликана творити і її важко уявити в обставинах, коли їй доводиться перетворитися на бійця. Писала п’єсу не про війну, а про людину на війні. Писала про кохання до жінки, про любов до музики. А любов, на моє переконання, це все наше життя.

Роботу над п’єсою закінчила 2 червня, а 31 липня відбувся прем’єрний показ. Вже показали виставу два рази. Звісно, що будемо показувати виставу ще неодноразово, незважаючи на те, що сьогодні глядачі ходять краще на комедії, щоб відволіктися від суворої реальності.

Наш театр чи не єдиний у Києві, який почав грати ще у березні, коли під нашим містом стояли російській війська. Останні дев’ять років театр «Маскам рад» грав свої вистави у музеї «Київська фортеця». Зараз там знаходиться військовий шпиталь. Проте музей від початку війни не працює через те, що знаходиться поблизу шпиталю, тому ми не можемо там грати. Отож, спершу ми грали в укритті, часто під час повітряних тривог. Можливо, саме пережиті мною у березні емоції послужили фундаментом для емоційної складової п’єси ««Трубач».

Свою першу виставу під час війни ми показали 18 березня. Хвилювалися чи прийдуть глядачі, чи до цього їм у такий час. З усіх боків було чути вибухи. Але на виставу прийшло багато людей. Зрозуміли, що незважаючи ні на що людям потрібен театр. Вдруге зустрілися з глядачами 27 березня на Міжнародний день театру.

А з 15 червня працюємо у Підвалі Культури на вулиці Гончара. Загалом у нашому репертуарі понад 40 вистав, проте тільки частину з них ми можемо показати тут. Деякі вистави відбуваються з аншлагами.

Та повернемося до вистави «Трубач». З самого початку закладала думку, що в тексті все буде обертатися навколо музики. Але як саме це зробити? Рішення прийшло у травні, коли я по театральних справах перебувала у Кракові. Під час прогулянки ніби з неба на мене зійшло, що все має обертатися навколо звуків війни «бух-бух» і «бах-бах», в яких герой шукає музичну гармонію. А фінал невипадково залишила відкритим. Всі ми віримо у Перемогу, але ніхто не знає як саме будуть далі розвиватися події.

Це вже четверта вистава за моєю п’єсою, яку поставив Петро Миронов. До цього були «Гримерка», де він виступив співрежисером (вистава «Вір, сподівайся, кохай!»), «Льотчик і троянда» та «Чайка, не Чехов» (вистава «П`янке одкровення»). У усіх трьох попередніх постановках граємо з Петром разом. А п’єсу «Трубач» відразу писала як моновиставу. Хоча її можна поставити і на трьох або чотирьох дійових осіб. Також є намір написати за цим сюжетом кіносценарій, де вже буде багато персонажів.

Петро дав мені свої нові вірші, які я використала у п’єсі. Тому коли роботу над твором було завершено, то саме він його прочитав чи не першим. У той же день сказав, що хоче поставити виставу.

Знаю, що дуже важко ставити для себе моновиставу, адже у мене теж є такий досвід. До прем’єри ти не можеш бути цілком впевненим, як глядач сприйме твою роботу, оскільки ти не бачиш себе із зовні, варишся у власному соку. Лише після першого показу на глядача стає більш зрозумілим, що потрібно додати або прибрати, що змінити, щоб підсилити. Впевнена, кожен показ будь-якої вистави не схожий на попередній. Різні відчуття, різні нюанси, адже в глядацькій зали сидять різнілюди. Найперший показ — це велике випробування для режисера моновистави, який водночас є актором.

Вважаю, що загалом вийшла класна робота. А потім, на певному етапі текст йде на підсвідомість і стає частиною актора, актор і його герой немов би стають одним цілим. Але для цього потрібен обмін емоціями між актором і глядачами. Наступну виставу вже граємо з тими глядацькими емоціями, які взяли від глядачів сьогодні. Думаю, що саме від цього вистава, різ від разу, стане більше насиченою, більш глибокою…

Зараз пишу нову п’єсу про Олександра Македонського. Але постаті самого Олександра у п’єсі не буде — події відбуватимуться вже після смерті імператора. Тут також буде йти мова про природу війни, про те, що всі імперії, рано чи пізно, гинуть.

Паралельно з театром активно займаюся кіно — як документальним, так і художнім. З 2 березня ми почали документувати на камеру воєнні події. Маємо матеріал для кількох повнометражних фільмів, пов’язаних темою війни — у різних ракурсах. Один з фільмів — спільна робота з американською кіностудією. Очікуємо у вересні на прем`єру. Також у виробництві кілька стрічок про Київ під час війни. Одна з них має робочу назву «Київ — місто для людей».

— Всі ми поєднані цієї війною, поєднані надією, — продовжив актор і режисер Петро МИРОНОВ. — Адже війну неможливо пройти без надії. Також цей шлях неможливо пройти без кохання. Це я побачив у п’єсі, саме тому відразу після її прочитання захотів над нею працювати. Мені цікаво грати у цій виставі не тому, що вона про війну. Вона про кохання, про душу, про те, що не можна вбивати у кожному з нас людину.

Працювати над виставою було спочатку складно, бо я не граю на жодному музичному інструменті і не співаю. А вистава про музиканта і потрібно було знаходити акторські способи як створити цей образ. Отож, найважче було зробити саме ритмічний малюнок цієї вистави. Як нам це вдалося висновок робити глядачеві.

Самої музики у виставі немає. Бо якщо брати музику, то треба записувати і вибухи, і стрілянину. До речі, мені пропонували таке тло. Але вистава про тишу, це головна її тема. І саме на тлі цієї тиші як на плівці я виписую долі людей, про яких розповідаю. Натомість, велике значення має світло. Воно у виставі є заміною звуків вибухів.

Думаю, що вистава буде розвиватися. Вже зараз можу сказати, що мені не соромно за свою роботу. Ще не знаю над чим працюватиму далі. Але маю бажання наступного разу запропонувати глядачеві щось радісне, веселе, бо всім нам сьогодні так не вистачає позитиву.

Фото Олександра Бєленького.