Українці мають зрозуміти, що їхня культура не сільська і не меншовартісна, бо будь-яку культуру, зокрема культуру сільських націй творить інтелігенція − Роксана Харчук

Російська культура в Україні − засіб колонізації, російська культура в Україні убивала українську культуру, убивала навіть фізично. Недаремно нині дехто з істориків, зокрема російських називає російську культуру геноцидною

Українці мають зрозуміти, що їхня культура не сільська і не меншовартісна, бо будь-яку культуру, зокрема культуру сільських націй творить інтелігенція − Роксана Харчук
Українці мають зрозуміти, що їхня культура не сільська і не меншовартісна, бо будь-яку культуру, зокрема культуру сільських націй творить інтелігенція − Роксана Харчук

Сьогодні спеціально для I-UA.tv науковець-літературознавець Роксана Харчук розповіла про те, як російська культура нищила українську роками.

Чому рос. культура в Україні некорисна?

«Російська імперія на захоплених нею землях (колоніях) завжди творила ту людину, яка їй потрібна. Потрібний тип людини імперія творила через культуру — і високу, і побутову, і масову. Російська імперія, згодом СССР, що був її реінкарнацією, створювала на території України варіант homo russicus-a — малороса або варіант homo sovieticus-a — любителя СССР і її інтегральної частини — радянської України. Обидва ці людські типи позначені місцевим патріотизмом, але насправді ці люди за своїм світовідчуттям, розумінням суспільства і культурою є не українцями, а росіянами і совками. Основи російської імперської культури, як відомо, заклали професори Києво-Могилянської Академії, але вже у ХІХ ст. Київ перетворився на глуху провінцію. На Наддніпрянщині, тобто в російській Україні українська мова могла існувати в селі, але не в школі і не в церкві, не в науці і не в мистецтві. Задля цього у ХІХ ст. приймалися різні закони — Валуєвський циркуляр і Емський указ, котрі обмежували і навіть забороняли видання книжок українською мовою в Росії. Емський указ було скасовано лише у 1905 р. Саме тому ХІХ ст. таке мляве в українській історії. У др. пол. ХІХ ст. українська культура і свідомість розвивалися в Галичині, що належала до Австро-Угорщини, котра на відміну від Росії була конституційною монархією й проводила лояльну політику до національних меншин. Саме в Галичині виникла систематична українська преса, школа й перші українські політичні партії. Саме в Галичині УГКЦ перетворювалася на національну церкву українців. Однак в Галичині існувала також течія так званих москвофілів, нині ми їх називаємо русофілами», — говорить науковець-літературознавець Роксана Харчук.

Російське суспільство ніколи не було демократичним на відміну від українського. Недаремно для Росії неприйнятною була конституція і парламентаризм. Росія виявилася неспроможною реформуватися, саме тому і з’явився жахливий експеримент під назвою СССР.

«У російському суспільстві нема відповідальних еліт і культу відповідального громадянина. Навпаки, в Росії завжди домінувала думка про те, що особистість ніяк не може вплинути на суспільство, тим паче змінити його на краще. Хто читав російську літературу той чудово знає, що головна її тема у 19 ст. — це тема лішнєго чєловєка. Ідеться про освічених, наділених різними талантами людей, які не можуть реалізувати себе у порочному російському світі. Наприклад: Євгеній Онєгін Пушкіна, Пєчорін Лєрмонтова, Рудін і Кірсанов Тургенєва. Лішніх женщін, до речі, щось я у російській літературі не пригадую. І всі ці лішніє люді водночас є якимись огидними виразками на тлі суспільства. Навіть Обломов виглядає на їхньому тлі симпатягою — він лінивий, але хоча б не вдає, наче він трудоголік. Лішніє люді — всі, як один — вдають, наче у них є совість. І в цьому, як на мене, вся суть русского інтєлігєнта: совісті нема, нравствєнності нема, а він вдає, що є. І вдає так, що аж переграє — впадає в істерику», — Роксана Харчук.

Як Україна і українська культура страждала і досі страждає від русифікації?

«Російська культура в Україні — засіб колонізації, російська культура в Україні убивала українську культуру, убивала навіть фізично. Недаремно нині дехто з істориків, зокрема російських називає російську культуру геноцидною. Подивіться список Розстріляного відродження, подивіться на дві еміграції українських культурних діячів — після розгрому УНР і після Другої світової війни. Це були ідеологічні еміграції. Подивіться на задушену антисталінську Відлигу, на дисидентів. Україна і українська культура страждала і досі страждає від русифікації. Головний результат русифікації той, що й досі значна частина громадян з українським паспортом розмовляє російською мовою і послуговується російською культурою, а українську вважає меншовартісною і сільською. Ці люди переконані, що без російської імперської культури не зможуть жити. Але це не так. Литовці, латиші, естонці, а також поляки, чехи і хорвати прекрасно обходяться без великої російської культури. І рівень життя їхніх суспільств значно вищий за російський», — зазначає науковець-літературознавець.

Славістика завжди використовувалася москалями. Наскільки це був політизований світ? І як війна вплинула на російську культуру?

«У ХІХ ст. усі слов’янські народи, крім росіян, були неісторичними — не мали власних держав. Тож закономірно, що слов’янські народи шукали підтримки у боротьбі із турками або із германізацією саме в Росії. У 30−40 роках ХІХ ст. в Росії сформувалася літературна й філософсько-релігійна течія слов’янофільства. Слов’янофіли на відміну від західників обґрунтовували особливий, відмінний від західноєвропейського шлях історичного розвитку Росії, убачаючи самобутність Росії в існуванні общини, у православії як істинному християнстві. У їхньому розумінні Росія опинялася у центрі всієї світобудови. Саме через слов’янофілів Росія впливала на інтелектуальні еліти і на культурні рухи слов’ян. Значною мірою це відбувалося і шляхом фінансування діяльності окремих славістів. Наприклад, росіяни фінансували і Павла Шафарика, і Людовіта Штура, і галицьких русофілів, а агентом російського впливу серед слов’ян у ХІХ ст. був історик і публіцист Міхаіл Погодін. Славістика — це наука про слов’ян, однак росіяни завжди політизували науку, перетворюючи її на пропаганду. Досить згадати теорію Погодіна про те, що росіяни емігрували з середньовічної Київської держави на територію майбутнього Московського царства під натиском монголо-татар, а українці прийшли на береги Дніпра з Карпат аж у ХVI ст. Проти цієї теорії, що заперечувала автохтонність українського народу, виступали і М. Максимович і В. Антонович. Окрім політизації, славістика також уніфікувалася. Не секрет, що вона перетворилася на русистику. Я розумію, в якому жахливому становищі опинилися русисти у масштабах світу. Вони звикли належати до світу культури й гордо не помічати ті культури, які росіяни підминали, щоб блищати. А тут війна показала всю фейковість світової русистики, вибачайте, славістики», — каже Роксана Харчук.

Російська культура в Україні приречена бути винятково культурою національної меншини.

«Музей Булгакова можна й не закривати, цей музей можна назвати музеєм українофобії, розповідати в ньому про Булгакова без прикрас, цитувати його оповідання „Я убил“, яке свідчить і про те, яким лікарем був Булгаков, і як він ненавидів українців. У цьому музеї мають розповідати й про Валентина Маланчука — члена ЦК КПУ, котрий був ідеологом знищення відродження 1960-х, і про інших знаних українофобів. У 19 ст. „волонтерів малоросійства“ (вислів Юрія Барабаша) й ненависників всього українського було чимало. Українські вчені дослідили їхню творчість. Усіх їх можна зібрати у цьому музеї українофобії: Івана Кульжинського, що був учителем Миколи Гоголя, Євгена Гребінки і Нестора Кукольника, і Тимофія Флоринського, і одного з братів Стороженків Андрія (Царинного), і відомого усім Олеся Бузину», — за словами експерта.

Хто в слов'янському світу стане лідером? Як не проґавити українцям цей момент?

«Польща і економічно, і культурно, і політично нині сильна країна. Щодо України, то вона в культурному плані не може бути лідером доти, доки українську культуру не пізнають і не приймуть самі громадяни України. Українці мають зрозуміти, що їхня культура не сільська і не меншовартісна, бо будь-яку культуру, зокрема культуру сільських націй творить інтелігенція», — каже Харчук.

Першочерговим завдання науковців-гуманітаристів і культурних працівників в Україні є завдання з підвищення професійності культури і дотримання найвищих стандартів у науці. Поки що і українська культура, і українська наука перебувають у глибокій кризі, але я сподіваюся, що перемога України багато що змінить. Думаю, що зміниться в першу чергу ставлення українців до своєї мови і держави, що відбудеться переоцінка нашої країни.

Як відмітила українська письменниця, аби розвивати та збагачувати українську культуру — науковці мають об'єднуватися, реалізувати нові колективні проєкти і видання, зокрема універсальну українську енциклопедію і спеціальні, галузеві енциклопедії й освітньо-популяризаторські сайти для молоді і дітей. Це мають бути мультимедійні проєкти, хоча б такі, як відома італійська Енциклопедія Треккані. Школа та ЗМІ мають також якомога більше говорити про українську історію й культуру. І тільки тоді українське суспільство збагне, що українська культура — це культура, яка чинила опір в першу чергу русифікації, але й полонізації, і румунізації, і мадяризації і відстояла себе .

«Значення української культури мають зрозуміти в першу чергу українські політичні еліти. Їм треба засвоїти як аксіому: українська культура існує, як і уснує й українська мова. Ця культура нічим не гірша за російську імперську. Вона у певному сенсі краща, бо во ім’я російської знищували мільйони людей. Ця культура також була однією із форм колонізації. Українська завжди розвивалася всупереч російській. Це була культура, що бореться. Українська культура і сільська, і не сільська, бо культуру навіть у сільських націй творить інтелігенція. Українська культура — це романтична культура кириломефодіївців, культура галицьких радикалів, митців, розстріляних у Сандормоху й замучених у тюрмах НКВС, це культура дисидентів і митців двох еміграцій. Це антисталінська культура Відлиги, котру партійні функціонери задушили», — підсумовує науковець-літературознавець Роксана Харчук.