Олександр МЕЛЬНИЧУК: «Неможливо одну й ту ж роль двічі зіграти однаково»

— Як для Вас почалася війна?

— У перші дні війни наша родина виїхала з Києва до Бучанського району. Нам здавалося, що так буде безпечніше, однак ми опинилися безпосередньо на лінії фронту. Саме тоді прийшло рішення захищати рідну землю разом з професійними військовими.

Зізнаюся, у мене просто не було можливості прийняти інше рішення. Лінія розмежування проходила за 500 метрів від будинку брата моєї дружини. Люди, які мене оточували просто не давали можливості зробити іншого вибору… Нашим завданням був пошук членів ДРГ, а також перебування на постах, чергування. Чи було страшно? Так, звісно, як і будь-якій нормальній людині.

Я не мав ніякої військової підготовки. А найстрашнішою була думка про те, що російських військових не вдасться затримати і які будуть наслідки.

На початку повномасштабного вторгнення ми ситуативно вирішували якісь завдання, які нам давали професійні військові. Зброї було недостатньо. У нас був ящик гранат, а автомат не в кожного. Захищали ту громаду, в якій знаходилися. Ми бачили ворога, слідкували за ним через тепловізор. Росіяни намагалися пройти за нашими будинками, неподалік у саду стояла наша артилерія і вони хотіли нас звідси вибити. А ми намагалися зробити так, аби їм це не вдалося.

Командир батальйону пропонував мені офіційно приєднатися до ЗСУ і підписати контракт. Але отриманий досвід негативно позначився на стані мого здоров’я, тому я відмовився і пішов у тероборону. Після трьохмісячної перерви повернувся в рідний театр, в якому працюю вже 17 років. Але якщо ситуація навколо Києва загостриться, повернуся в лави захисників України.

— Яким був Ваш шлях у мистецтво?

— Спершу я працював на заводі. А мій товариш навчався в музичному училищі. Ми разом співали. Знайомі відчували мій потенціал і пропонували, аби я цим зайнявся професійно. Після робочої зміни брав уроки у викладача Євгена Нагорного, який дуже в мене вірив, вкладав свою душу і всі сили. Він був висококваліфікованим фахівцем, дуже доброю і щирою людиною. Мені дуже пощастило, що я зустрів його на своєму життєвому шляху.

На той час я отримував освіту інженера-технолога, але університету так і не закінчив, а приїхав до Києва, де вступив на підготовчий курс Національної музичної академії України до видатного співака Миколи Кондратюка. На жаль його не стало через три роки, але за цей час він мені встиг дати надзвичайно багато. Отож, тим, чого досяг тепер, насамперед завдячую двом своїм педагогам.

— А як доля звела з Національною оперою України?

— Коли навчався на другому курсі (загалом третій рік навчання) мене запросили стажером до головного оперного театру країни. Напевне побачили у мені перспективу.

Коли виконував перші ролі, то найбільше хвилювався. Напевне як і кожен співак, кожен артист. Приміром у «Травіаті» є роль Комісіонера, який приносить Альфреду листа. Там всього дві-три фрази і передача самого листа. Також була невелика роль у «Севільському цирульнику». Зараз граю великі ролі, проте так не хвилююся. Хоча хвилювання звісно залишилося. А коли хтось вам скаже, що він зовсім не хвилюється, то це вже буде не творчість, а якійсь фізичні вправи.

— Вже не перший рік Ви виконуєте головну партію в опері «Ріголетто».

— Це була перша вистава, в якій я зіграв від початку війни. Це найскладніша роль не лише для мене, а й будь-якого баритона як в Україні, так і за кордоном. Вона поєднує в собі багато емоційних речей, які притаманні будь-якій людині. Це роль на надриві. Після цієї опери два дні намагаюся прийти в себе. В моєму герої поєднуються з одного боку щирі і теплі почуття, а з іншого — найогидніші, які тільки можуть бути в людині. І таке перевтілення інколи відбувається надзвичайно швидко. Хочеться зробити образ контрастнішим. До того ж ця партія дуже складна не лише емоційно, а й фізично. Не кожен співак наважується спробувати її в своєму репертуарі. Радий, що доріс до того рівня, який мені дозволяє це зробити. Завжди рівняюся на тих видатних майстрів, які це робили до мене.

Вистава йде досить давно. Я ввівся на цю роль приблизно чотири роки тому. Продовжую над нею працювати. Постійно знаходжу якісь цікаві моменти. За ці роки мій персонаж змінився. На це вплинули як особисті переживання, так і ті події, що сьогодні відбуваються в Україні.

Порушена в опері проблема батьків і дітей близька мені, бо я постійно отримую досвід як батько. Це допомагає мені наповнювати сцени новим змістом. Не буду приховувати, що це моя найулюбленіша роль.

— В яких виставах сьогодні ще граєте?

— Ще одна з моїх улюблених ролей Скарпіа в опері «Флоріна Тоска». Там дуже цікавий персонаж. Мені подобаються такі характерні ролі, де багато суперечливих і насичених емоцій. Не можна одну й ту ж роль двічі зіграти однаково. Мабуть саме тому глядач хоче кілька разів приходити на одну й ту ж виставу, на одного й того ж актора, бо кожного разу це буде по-різному.

В опері «Набукко» граю самого Набукко. Спершу ми бачимо в ньому гординю, несприйняття чужих думок, але потім відбувається перевтілення, герой багато чого переосмислює. Людина змінюється і стає зовсім іншою.

В опері «Кармен» у мене роль тореадора Ескамільо. Вона більш однозначна. Думаю, що в ній немає тієї глибини. Міг би порівняти цей образ з цирковим конем. Але треба намагатися шукати глибину і в таких ролях, які спершу здаються однозначними.

— Згадані вистави виконуються італійською та французькою. А чи знаєте Ви ці мови?

— Намагаюся розуміти кожну фразу, що виконую на сцені. Хоча мов, на жаль, не знаю. Принагідно згадалися три вистави, які виконував в Італії. Мабуть це було моє найбільше випробовування — коли співав італійською для італійців. Сподобалося ставлення публіки, так само, як і колег по сцені. Я був один з України, намагався гідно представити свою державу. На репетиціях перед виставами був видатний диригент, колишній очільник Ла Скала Рікардо Мутті. Тоді хвилювався мабуть ще більше, ніж під час свої перших виступів.

— Вже не перший рік у багатьох країнах ведуться дискусії — виконувати опери мовою оригіналу чи в перекладах. Яка Ваша позиція?

— Більшість виконавців скаже, що мовою оригіналу. Твір колись був написаний видатним композитором і лібретистом, аби він так і звучав. Хоча, звісно, коли слухач слухає арубіжну оперу в перекладі рідною мовою, то вона йому зрозуміліша для сприйняття.

З іншого боку хотілося, аби в нашому театрі було більше оперних вистав українських композиторів. Насамперед маю на увазі опери «Тарас Бульба» і «Богдан Хмельницький». Сьогодні вони були б дуже актуальні для нашого слухача.

— А Вам самому доводилося брати участь в операх українських композиторів?

— Під час концерту, присвяченому Дню Незалежності України у нашому театрі виконувалася картина «Січ» з опери «Тарас Бульба» Миколи Лисенка. Коли співаєш, то мурашки бігають по тілу. Дуже люблю українську музику. Напевне це в мене від діда, який народився на Західній Україні, був людиною зі щирою українською душею.

Цікавим був досвід в Оперній студії Національної музичної академії України, де грав роль Султана в «Запорожці за Дунаєм» Семена Гулака-Артемовського. А ще виконував партію Гетьмана в «Боярині» Віталія Кирейка. На репетиції приходив сам автор. Дуже цікавий досвід грати в операх сучасних композиторів. Це має великий тренд на заході. Думаю, що було б дуже добре, аби й наші глядачі мали можливість частіше слухати сучасних українських композиторів.

— А що можете сказати про твори російських композиторів?

— Музичний світ надзвичайно широкий. Маємо багато непересічних та видатних робіт зарубіжних та вітчизняних композиторів. Цього обсягу цілком достатньо для того, аби дати нашій публіці те, що вона прагне почути. Зараз точно не на часі російська музика, як і все російське. Можливо через роки якісь вистави і можуть повернутися. Маю на увазі оперу «Князь Ігор», це наша історія, яку у нас вкрав північний сусід.

— Ви згадали про гастролі до Італії. В яких країнах ще вдалося побувати?

— Був з театром на гастролях в Японії, Бельгії, Голландії, з концертами у США. Сподобалося працювати в Голландії, там був цікавий режисер, який у цей час саме працював на «Аїдою», ми потоваришували.

У багатьох європейських країнах публіка підготовлена, має великі традиції. Італійці під час вистави дивляться на ноти і слідкують за співаком. У своєму культурному етносі століттями виховуються німці.

Що стосується України, то нам не вистачає популяризації оперного мистецтва. Зокрема на телебаченні. Особисто я багатьох людей вперше привів до оперного театру. Вони були вражені, це їх дуже зацікавило. Ми виконуємо свої ролі і для того, щоб опера не була мистецтвом, що вмирає. А якщо люди отримуватимуть більше інформації про те, що ми робимо, то багато хто з ним зацікавиться оперним мистецтвом.

— А що можете сказати про українську публіку?

— З українським слухачем у мене більш інтимне, особисте спілкування. На заході тебе розглядають з професійного боку наче під збільшуваним склом. А в нас на перший план виходить емоційна складова. Люди приходять за новими враженнями. Можливо вони не заглиблюються в якісь деталі, але сприймають все душею і серцем.

— Дехто з акторів Національної опери продовжував гастролювати Росією після анексії Криму та початку бойових дій на Донбасі. Чи не пропонували туди поїхати й Вам?

— Не раз телефонували з Великого, інших театрів. Я запитував: «А ви знаєте, що зараз відбувається між нашими країнами» На що мені відповідали «Давайте не будемо розмовляти на цю тему». Продовжую розмову: «Я міг би приїхати, якби не було того, про що ви не хочете говорити». «А як же ваші колеги?» «Я відповідаю тільки за себе». Хотілося висловитися гостріше, але все рівно навряд чи мене там зрозуміли.

— Настільки важливо для оперного співака мати талант драматичного актора?

— Мені важко давати самому собі оцінку. Думаю, що дуже цікаво, коли співак намагається збагатити свою роль драматичною грою. Це додає їй багатогранності. На жаль не всім це вдається. До того ж є певні фізичні і фізіологічні особливості співу, який важко поєднувати з драматичною грою. Ми не можемо у повній мірі відтворити образ, як це робить драматичний актор. У них це головний засіб передачі інформації для глядача. Але й для оперних співаків це дуже корисно.

— Чи могли б відзначити когось з режисерів, з яким доводилося працювати?

— Кожен режисер — це окремий Всесвіт. Важко когось окремо виділити. Думаю, що час розставить все на свої місця. І сьогодні в нашому театрі є талановиті люди, які наполегливо працюють, мають великий багаж знань і творчі можливості.

Раніше до нас приїздили італійські режисери, які ставили тут свої вистави. У них було інше бачення, це зовсім інший світ. Або ті постановки, в яких я брав участь за кордоном. Це теж зовсім інший досвід. На жаль зараз немає можливості їздити. Чекаємо Перемоги!

— А якщо говорити про колег по сцені?

— У першу чергу хотів би відзначити Людмилу Монастирську, з якою часто співаємо разом. Це непересічна особистість, добре знана в оперному світі. Щасливий, що маю можливість працювати поруч з нею. Багато теплих слів міг би сказати і про інших колег. Всі, хто прийшов до оперного театру мали великий творчий шлях, це допомагає їм виконувати на сцені складні партії.

— Як проводите вільний від роботи час?

— Полюбляю рибалку. Часто думаю паро свого маленького сина. Він зараз в Італії. Не бачив його півроку. З нетерпінням чекаю нашої зустрічі. Цікавого його виховувати. Думаю, що можу в нього багато вкласти як людина з досвідом.

— Щоб Ви хотіли сказати на завершення нашої розмови?

— Всі ми живемо однією надією — щоб найшвидше перемогти і повернутися до мирного життя. З цим щодня засинає і просинається кожна свідома людина в Україні. Звісно, життя вже не буде таким, яким було раніше. Всі ми стали іншими. Ми стали ріднішими, змужніли як нація, як суспільство.