Назар ЗАДНІПРОВСЬКИЙ: «Вірю, що в кожному українському місті лунатиме українська мова!»

— Непевне на вибір професії вплинула Ваша театральна родина?

— Як і всі дітки спершу мріяв стати міліціонером, пожежником або космонавтом. А перші театральні спроби були ще в школі. Не скажу, що вони були блискучими, але люди сміялися. Зізнаюся, що точні науки не любив, а література та історія мені подобалися. Можливо тому, що повезло з викладачами цих предметів.

Директорка нашої школи Євдокія Максимівна Заєць була закохана у театр. А я приблизно у восьмому класі почав грати інсценівки, згодом зіграв Голохвостого. Представляв школу на районних змаганнях.

У коли закінчував школу, то в мене з’явилося нове хобі. Справа в тому, що я гарно готую. Вірив, що можу стати хорошим кухарем. А на початку 90-х років були модними корпоративні ресторани і кафе. На цьому заробляли гроші. І в мене була мрія, що я відкрию кафе при Театрі Франка. Буду ввечері заробляти на глядачах, а вдень підгодовуватиму акторів, які в той час дійсно жили досить бідно. Така була романтика у 15−16 років, отож хотів вступати до кулінарного училища.

Якось батько (народний артист України Лесь Задніпровський) мені сказав: «Сину, я теж люблю готувати, але це в мене хобі. Ти четверте покоління Задніпровських і маєш іти в театральний інститут».

Моя бабуся, народна артистка України Юлія Ткаченко не була така прямолінійна, вона сказала: «Назаре, я не тисну на тебе, але буду дуже щаслива, якщо ти підеш до театрального інституту». Зрозумів, щоб мене й надалі любили та шанували мої рідні — треба йти до цього інституту. (Усміхається).

На вибір професії вплинуло й те, що моя мама Зоя С працювала у Київському театрі юного глядача і я з великим задоволенням переглядав вистави цього театру.

Курс набирали Леонід Артемович Олійник і Борис Петрович Ставицький. Врешті вийшло так, що кожен з них мав свій курс. На вступному іспиті прочитав байку так, що всі сміялися. Побачили в мені комедійного актора.

Мій педагог, професор Борис Ставицький — представник школи Курбаса. Він був великим професіоналом, умів готувати майбутніх акторів до важкого акторського життя. Завжди давав несподівані завданням. Вважаю, що мені повезло зі вчителем.

— А як доля звела з Національним академічним драматичним театром імені Івана Франка?

— Не буду приховувати, що тут посприяли мої рідні, які переговорили з тодішнім художнім керівником театру Сергієм Данченком. Але й я встиг до цього дечого досягти. У мене вже була хороша роль Хлестакова у «Ревізорі» Миколи Гоголя. На нашу студентську виставу були постійні аншлаги, приходили її подивитися і професійні актори.

Не скажу, що відразу потрапив на великі ролі. Спершу були масовки в «Енеїді», «Майстрі і Маргариті», «Королі Лірі», інші великих виставах. А перша помітна роль з’явилася у «Балі злодіїв». Цю виставу у 1998 році ставив Сергій Данченко до ювілею моєї бабусі. Я тут зіграв героя-коханця. Мав грати у другому складі, у нас практично не було репетицій. Але склалося так, що перший прогін відбувся перед глядачем. Це була заміна вистави. Нас прийняли «на ура». Після вистави відбулося обговорення. Тоді Сергій Данченко сказав: «Дай Боже, щоб усі так грали як Назар». Після цього я зрозумів, що нарешті чогось вартий і недаремно прийшов саме в цей театр.

— Напевне багато глядачів здивувався, коли побачив Вас у головній ролі у виставі «Моя професя сеньйор з вищого світу».

— Це справжній подарунок долі, фортуна. Не знаю чому режисер і актор Анатолій Хостікоєв обрав саме мене. Буду вдячний Анатолієві Георгійовичу за цю виставу до кінця свого життя. Вона зробила мене абсолютно іншим актором. Після цієї ролі отримав звання народного артиста України. У мене повірили.

Прем’єра відбулася у червні 2014 року, а коли у нас починалися читки розстрілювали Майдан. Проте зараз хотілося б пригадати 2013 рік. Пролунав дзвінок: «Назаре, це Анатолій Георгійович. Що ти скажеш про «Мою професію сеньйор з вищого світу»? Кажу, що це хороша вистава. «Я б хотів тобі передати цю роль». На що я відповів: «Не знущайтесь з мене, будь-ласка. До побачення».

Через деякий час він знову телефонує: «Я все ж таки хочу, аби ти придивився до цієї ролі». Відповів, що я відразу ж програю. Бо мене порівнюватимуть з Івченком, Хостікоєвим. Знову поклав слухавку.

Але Анатолій Георгійович вміє переконувати. Він таки мене переламав, що я повинен принаймні взяти і перечитати цю п’єсу.

Ніхто зі мною так не працював як Анатолій Хостікоєв. Він робив усе, аби зацікавити мене цим образом. Врешті я не просто зацікавився, а захопився цим матеріалом, захотів це робити. Після цього було п’ять важких місяців репетицій. Багато хто в театрі в мене не вірив. Анатолій Георгійович дуже за мене хвилювався. Не все виходило майже до прем’єри. Я вже сам у себе перестав вірити. Але за пару прогонів до прем’єрного показу немовби відкрилося друге дихання. Це дитя, яке дуже важко народжувалася. А ще через місяць у мене народилася донька.

Ця роль надзвичайно важка фізично. Зізнаюся, що люблю її лише на поклоні, коли вже лунають оплески. Тоді видихаю і відчуваю, що я щасливий. А до цієї мити головне, щоб вистачило фізичних сил.

— Багато спільних проєктів Вас поєднує з режисером Дмитром Чирипюком.

— Першою була дитяча вистава «Стережися Лева». Потім я грав Півника у його «Бременських музикантах». Після цього була казка «Острів скарбів». Тобто спершу він мене не бачив як актора у дорослих виставах.

Вже пізніше була роль Бендера у «Великих комбінаторах» за романом «12 стільців». Дмитро Іванович запропонував цю роботу після того, як побачив мене у «Моїй професії сеньйор з вищого світу». Вже відразу після прем’єри «Сенйору» сказав, що я йому сподобався у цій ролі і він мені запропонує щось цікаве.

Через рік почалися репетиції «Великих комбінаторів». Першим цю роль виконував народний артист України Анатолій Гнатюк. У мене саме у цей час було невелике турне з виставою «Моя професія сеньйор з вищого світу» по Західній Україні. Відвідали Львів, Чернівці, Івано-Франківськ, інші міста.

Думав, що потім у мене ще буде багато прогонів і репетицій, після чого я введуся на роль Бендера. Раптом дізнаюся, що маю ввестися у липні. І перед виходом на сцену у мене лише один повноцінний прогін. Зізнаюся, що «пережити» цю прем’єру було непросто. Вже потім вдалося повноцінно включитися у творчий процес. Далі грали з Анатолієм Гнатюком цю роль по черзі, у разі потреби виручали один одного. Прекрасно коли на одну роль є два актори.

Остап Бендер — дуже відомий персонаж, на відміну від Никодима Дизми, роль якого я почав грати нещодавно. До цього образу мало що можна додати від себе. Хіба що деякі окремі сцени. Це великий аферист. Багато глядачів ще пам’ятають радянські фільми. Особисто мені у цій ролі найбільше подобається Юрський.

Наступною була вистава «Дорога Памела», прем’єра якої відбулася на початку 2018 року. Там у мене невелика роль американського поліціанта. Свою увагу режисер зосередив на великих ролях. А над своїм образом я працював переважно сам. Потім Дмитро Іванович сказав: «Я задоволений усім». Зізнаюся, що люблю такі ролі, де можу багато що вирішувати сам.

Потім було поновлення вистави Тев’є Тевель". Багато років тому мав честь грати у цій виставі разом з Богданом Ступкою. Йшов 2004 рік. Саме були гастролі до США, куди ми везли дві вистави «Ревізор» і «Тев'є Тевель». У «Ревізорі» я грав Добчинського. Один з акторів не зміг поїхати і мені запропонували роль Мотла, який одружується на старшій дочці Тев’є. У Києві було лише дві репетиції і одна у Нью-Йорку. Після цього Богдан Сільвестрович сказав: «Назарчику, ви так зіграли. Ніби то була ваша 100-та вистава…»

А після прем’єри «Великих комбінаторів» Дмитро Чирипюк сказав, що я ще обов’язково зіграю у його виставах. Отож, в оновленому «Тев'є Тевелі» я вже граю Менахема. У першому складі цю роль також грав Анатолій Гнатюк. Сам я в цей час був на зйомках. Згодом довелося зіграти і мені. Дмитру Чирипюку не зовсім подобалося як я працюю на репетиціях. Але потім на виставах я вже грав так, як він хотів.

— Також Ви граєте у виставі Петра Ільченка «Мартин Боруля».

— Цій виставі вже двадцять років. Роль сина Мартина Борулі —це була одна з перших моїх серйозних ролей. Вже зараз можу сказати, що це хороша другорядна роль. А тоді вона мені здавалася великою.

Також грав у виставі Петра Ільченка «Кайдашева сім’я». Зараз цю роль вже виконує інший актор. Під час прем'єрного показу у мене народився син. І прямо на поклоні Наталя Сумська подарувала мені великого іграшкового ведмедя.

Крім цього був задіяний і в інших постановка за українською класикою — «Енеїда», «Суєта», «Хазяїн».

— Яке значення для Вас мають зйомки в кіно?

— Так складається, що коли актор йде у засвіти, то люди його пам’ятають по фільмах. Бо сьогодні вистави дуже рідко знімають на відео. Це добре розумів Богдан Ступка. Коли він був художнім керівником Театру Франка, то кожну виставу перед тим як зняти з показу, знімали на відео. Зараз на жаль держава не виділяє коштів для запису вистав на відео.

Скажімо ти зіграв 50 вистав, які побачили глядачі. Потім тебе не стало. І якщо вистава не була знята для архіву, то все. Наступні покоління не матимуть уявлення який ти був актор. А завдяки хорошим ролям у кіно люди будуть про тебе пам’ятати.

Мій перший великий метр — трилогія «Скажене весілля», де я зіграв Василя Сердюка. До цього були ролі в серіалах. Раніше мене знали лише театрали, а звичайний глядач пізнає лише по великим ролям у кіно. І саме завдяки «Скаженому весіллю» мене тепер знають.

— А як для Вас почалася війна?

— Незадовго до початку війни серйозно захворіла моя мама. Більше бував у неї. А ще поспішав встигнути до Дмитра Чирипюка на репетиції «Никодима Дизми». Про те, що почалася війна по телефону сказала дружина о 5-й ранку. Зізнаюся, спершу була повна розгубленість. Весь цей час був у Києві, а сім’я півроку за кордоном. Слава Богу, що вже всі повернулися.

У травні дозволили відновити репетиції. Повернутися до творчості було легко. Усвідомлюєш, що наші хлопці віддають життя, аби ми могли тут працювати. Мали закрити театральний сезон прем’єрою «Авантюри Никодима Дизми». У нас було два місяці. Думаю, що встигли все добре зробити. Щоправда прем’єра відбулася не на рідній сцені, а в Національному академічному драматичному театрі імені Лесі Українки.

— Щоб Ви хотіли сказати на завершення нашої розмови?

— Ми, актори — працюємо для глядачів, творимо для них. Це велике щастя. Але, водночас, велика мука, якщо ти не можеш працювати для глядача.

У Національному академічному драматичному театрі імені Івана Франка прекрасний зал. Але ми сьогодні не маємо можливості привести туди глядача. З 24 лютого велика сцена зачинена.

Бажаю Збройним силам України швидкою Перемоги. Хай Бог береже наших захисників. Вірю, що в кожному українському місті буде український театр і лунатиме українська мова.

До речі, маємо приємно звістку. З 15 жовтня Театру Франка вже дозволили грати вистави на рідній сцені. Репертуар на сайті театру. Ласкаво просимо!

Фото з сайту театру