Марина Соченко готується до ювілею

Марина Соченко народилася у місті Києві. З дев’яти років навчалася у художній школі, згодом — Республіканській художній школі імені Тараса Шевченка. Декілька років студіювала рисунок у приватній школі видатного українського художника-шістдесятника Віктора Зарецького, дружба з яким вплинула на подальшу долю художниці, укріпила її у виборі своєї професії. Марина закінчила Київський художній інститут (нині НАОМА). Спершу працювала викладачем живопису у Київському промисловому технікумі (нині Інститут імені Михайла Бойчука). У 1992 році стала членом Національної спілки художників України, а наступного року відбулася перша її персональна виставка у Музеї Павла Тичини. З 1998 року викладацька діяльність пані Марини пов’язана з Національною академією образотворчого мистецтва та архітектури України.

Творчість Марини Соченко базується на глибокій національній традиції і патріотизмі, художниця поєднує високий професіоналізм з активною громадською позицією. З першого маршу «мільйонів», що рушив від пам’ятника Тарасу Шевченку до Європейської площі 2013 року стала сучасним художником-літописцем подій, через які пройшла вся свідома Україна. Писала картини-репортажі народних віч, робила замальовки. У Будинку профспілок, що стояв вже з закладеними мішками і розбитими вікнами, на прохання захисників Майдану Марина зуміла зробити виставку, яка стала оберегом для тих змучених і змерзлих хлопців, які несли варту на Майдані. Так була створена галерея учасників Майдану з різних міст і сіл України, яка складає близько 200 портретів.

Після початку війни продовжила волонтерську діяльність, малювала у госпіталях поранених добровольців, бійців АТО, загиблих героїв. Створила серію портретів воїнів, які воювали, або й досі несуть свій військовий обов’язок. Започаткувала проєкт «Волонтери — дітям», в рамках якого провела серію виставок у школах Києва «Заради майбутнього України», з метою патріотичного виховання дітей. У складі високомобільної групи центру морально-психологічного забезпечення Збройних Сил України декілька разів була на передовій лінії фронту, звідки привезла понад 100 портретів героїв-захисників України. Має в творчому доробку понад 50 персональних виставок. Учасниця багатьох групових всеукраїнських та міжнародних виставок. Зі своїми картинами й плакатами організувала й провела під російським посольством мистецьку акцію на підтримку Олега Сенцова та інших українських політв’язнів Кремля.

Марина працює у галузі монументального живопису. На замовлення греко-католицької громади церкви Святого Миколая на Аскольдовій могилі у малій військовій каплиці Зведення Чесного Хреста Господнього нею створений розпис ікони — Покрова Богородиці, присвяченої героям, які полягли за Україну. На фресці зображено 55 портретів, серед яких герої Небесної сотні, добровольці, кіборги, Герої Крут, Січові стрільці, полковники армії УНР, отамани, українські козаки й руські воїни. Представлений весь героїчний чин українських визвольних змагань. Нещодавно передала до тієї ж каплиці ікону — груповий портрет Героїв Крут — 40 портретів, детально відтворених з рідкісних історичних світлин. Тим самим художниця робить свій внесок у створення Пантеону військової слави та боротьби за державність і незалежність України.

За свою працю Марина Соченко удостоєна високих нагород: медаль «За жертовність і любов до України» від УПЦ КП, 2015 рік, Премія «Благовіст», 2015 рік, Народна премія імені Тараса Шевченка, 2019 рік.

2023 рік для художниці ювілейний. На виставці представлені твори різних періодів життя: графічні портрети рідних, студентські роботи, ліричні пейзажі. Але звичайно ж, найбільша увага українським героям, творцям нашої історії, оборонцям нашої держави. Доповнюють виставку також кілька портретів самої художниці, зроблених її вчителями — Віктором Зарецьким та Майєю Григор’євою, а також робити учениці Марини Соченко, студентки НАОМА Валерії Самусенко.

— Знайомі з Мариною Соченко з часів Майдану, — зазначила відкриваючи виставку директорка Музеї шістдесятництва Олена ЛОДЗИНСЬКА. — До цього в нашому музеї вже відбулося дві її виставки, на яких художниця переважно представила портрети воїнів. Ми були раді цим виставкам. Але такої повної як сьогодні, такої насиченої, цікавої ще не було. Надзвичайно раді цій нагоді побачити творчість Марини Соченко, для якої 2023 рік ювілейний.

— Сьогоднішня виставка пані Марії — це подія історична, — зазначив мистецтвознавець Богдан ГОРИНЬ. — В часи російсько-української війни вона доказ того, що не вмирає душа наша ні в битві, ні в мистецтві. А ще ця виставка подія культурна, яка увійде окремим розділом в історію українського образотворчого мистецтва.

Я часто заздрив іншим народам, які добре ілюстрували свою історію. Зокрема, блискучий маляр Матейко показав у своїх полотнах всю історію Польщі. Неодноразово замислювався, чому наша історія Грушевського, Крип’якевича, інші новітні історії не могли дати такого переконливого ілюстративного мистецького матеріалу. І коли оглядав сьогоднішню виставку, то зрозумів, що буде достойно представлений новітній розділ української історії — битви за нашу волю, за нашу свободу. Ми маємо чим проілюструвати і показати ближче наших героїв, показати драматичні події, які відбувалися на полі бою, на Майдані Незалежності.

Марина Соченко — майстер високої мистецької культури. Дивлячись на її твори розумієш, що їй знайомі всі напрямки світового мистецтва. Вона блискучий реаліст, вона імпресіоніст. Є в неї те, що нагадує драматичні полотна Сальвадора Далі та Пабло Пікассо.

Більшої рани нашої історії ніж Маріуполь важко знайти. Є й інші міста, які багато постраждали, які розбиті, зруйновані. Але саме Маріуполь став символом. Це наша незагоєна рана. І Марині вдалося це передати з великою силою.

Все те, що вона зробила, пройшло крізь її серце. І в кожному портреті ми відчуваємо, як вона сприймала ту чи іншу особистість. І кожній композиції ми відчуваємо, що все це існує реально.

Для багатьох Україна — це сонце, яке освітлює душу, яке дає тепло і життя. Так говорив про Україну мій брат Михайло Горинь, так її називав Дмитро Павличко. Такою сонячною ми бачимо Україну на картинах Марини Соченко.

— Рік тому на Аскольдовій могилі відбулася знакова подія, яке напевне не увійде в і історію, але є дуже важливою в житті Марини Соченко, — пригадав голова Організації українських націоналістів Богдан ЧЕРВАК. — У 20-х числах лютого минулого року, ще перед широкомасштабним вторгненням, на Аскольдовій могилі відкрився меморіал захисникам Дебальцево. На цій події виступив генерал Валерій Залужний. Після цього отець Ігор Онишкевич завів його у військову каплицю, яку розписала Марина і провів екскурсію, показав розписи від князя Аскольда до В’ячеслава Чорновола. Залужний дуже уважно слухав, очевидно саме тому, що вони мають велику художню цінність.

Напевне той етап, в якому ми сьогодні живемо через 20−30, а може через 50−100 років вважатимуть одним з найгероїчніших у житті української нації. Мені здається, що наше покоління для нащадків буде найкращим поколінням за всю історію українського народу. Хоча, звісно, завжди будемо пишатися національно-визвольним рухом Богдана Хмельницького, ОУН, УПА. Але з огляд на героїзм, який бачимо сьогодні, сучасне покоління буде вважатися найкращим. Наші герої рятують не тільки Україну від цієї чуми, а й всю Європу, увесь світ. І перша, хто зафіксував цих героїв — Марина Соченко.

— Ми зібралися на високоморальний патріотичний захід, який подарувала нам наша подруга, членкиня Конгресу українських націоналістів Марина Соченко, — підкреслив голова КУНу Степан БРАЦЮНЬ. — Захоплююсь її працелюбством, творчою наснагою. Захоплююсь тим, як пані Марина встигає все робити. Це колосальна енергія. Хочу побажати Марині Божого натхнення і ще більшої наснаги та енергії на її творчість.

— Марина Соченко вбиває москаля своїми образами, — переконаний директор Театру української традиції «Дзеркало» Володимир ПЕТРАНЮК. — Ці образи залишаються в серці і там вже немає місця Пушкіну чи Булгакову, там немає місця москалю. Там наша розіпнути й воскресла Україна. І якщо Марина вбиває москаля духовно, то її син фізично на фронті.

— Сьогодні відбуваються останні кроки зі звільнення нашого народу, останні кроки появи на європейському континенті великої української нації, — наголосив політичний діяч Олесь ШЕВЧЕНКО. — Марина Соченко створила цілу галерею українських героїв. Цього ще не зміг зробити жоден з наших художників. Пані Марина — славна мисткиня, славна представниця української столиці.

— Нашу зустріч з Мариною Соченко вважаю доленосною, — зізналася директорка Маріупольської філії Національної академії образотворчого мистецтва та архітектури України Галина БАТИЧКО. — Сталося це в серпні минулого року. Після того, як Маріупольську філію знищили рашисти, нас прихистила наша альма матір. Постало питання, а хто ж буде з нами працювати. Керівництво Академії прийняло мудре рішення. Попросили допомогти Марину Соченко. В її особі мої студенти знайшли дуже важливого вчителя, тому, що вона професіонал з великої літери. Вона людина, яка дуже чуйно, дуже обережно може давати їм якісь зауваження.

Після пережитого у Маріуполі діти говорили, що не можуть і не хочуть малювати. Їм сьогодні дуже боляче. Інколи вони не можуть знайти матеріалів для малювання, поспілкуватися з викладачем, нерідко знаходяться за межами України. Але в особі Марини Петрівни вони знайшли того вчителя, який зробить з них ті діаманти, які пізніше прославлять Україну.

Роботи Марини Соченко варто показувати не лише в Україні, а й за її межами. Саме в такий спосіб ми зможемо пропагувати Україну, а європейці дізнаються, що у нас насправді відбувається.

— Свого часу Марина Соченко принесла у нашу хату велику радість, — пригадала шестидесятниця Маргарита ДОВГАНЬ. — Колись мій чоловік Борис Довгань виступав у Музеї шістдесятництва. Марина його намалювала і подарувала чоловіку цей малюнок. Я була вражена, настільки правдиво створила у такому експромтному середовищі цей портрет наша мисткиня. Низько їй вклоняюся за серію портретів наших бійців-фронтовиків. Вражена природним гуманізмом, з яким Марина підходить до своєї творчості. Її мистецтво благородне і високе.

— Всі ми переживає одне й теж, — підкреслила маріупольська поетеса Оксана СТОМІНА. — Мої відчуття 2014 року, коли я ще не була біженкою, схожі на сьогоднішні переживання.

Людина будує місто навколо себе. У Маріуполі я збирала біля себе найкращих людей, організовувала якісь заходи. І раптом все це рухнуло. Багатьох з моїх друзів вже немає у живих, і це страшно. Я довго перебувала за кордоном, а саме в Україні відчула, що знову повернулася до життя. Хочу подякувати Марині. Дуже важливо фіксувати те, що відбувається навколо нас. І вона фіксує нашу історію.

В’ячеслав ДОВЖЕНКО розповів про те, як протягом тридцяти років створював Музей маріупольської старовини. Цей музей було знищено, як і багато інших пам’яток Маріуполя. Також згадав про ті жахіття, які йому довелося пережити разом зі своєю старенькою матусею у перші тижні рашистської окупації.

— Коли мені було 18 років, батько відвів мене на навчання до Віктора Зарецького, — пригадала Марина СОЧЕНКО. — Навчаючись у нього дізналася про Аллу Горську. Приблизно через рік знайомства ми подружилися. Протягом восьми років я до нього приїздила, показувала свої роботи. Ще на початку 80-х він мені сказав: «Хочеш бути потрібною, працюй на Україну». Вже тоді замислилася, що я українка.

Також пані Марина провела для гостей екскурсію виставкою своїх робіт. А хор «Гомін» виконав найкращі пісні зі свого репертуару.

У публікації використані матеріали Музею шістдесятництва.

Друковану версію читайте в газеті «Слово Просвіти».