У полоні чарівних троянд

— Основою для вистави стала не п’єса, — розповів режисер-постановник. — Але нам видалося цікавими згадати про дочку Наталії Колесніченко-Братунь у сценічному діалозі з глядачем. А прем’єра вистави відбулося через двадцять років після того, як її дочка відійшла в інший світ. Мабуть у цьому є щось містичне.

Зізнаюся, що коли я вперше прочитав цей матеріал, то в мене були сумніви щодо його сценічного вирішення. З одного боку багато персонажів, а з іншого — вони не мають драматичного розвитку, не складають єдиної драматичної картини. Вони не зв’язані у вузол якихось стосунків, які б їх змінювали, або розвивали ситуацію. Немає ніякої інтриги, здавалося б такої необхідної для драматичної вистави.

Але мені здалася дуже цікавою простота існування дівчинки, яка абсолютно себе не усвідомлювала якоюсь особистістю, не дуже замислювалася про життя, а була для нього просто відкритою. Багато життєвих роздумів, якихось аналогій з власним життям, надали больової зацікавленості у цьому матеріалі.

Ми зійшлися з авторкою і я дуже радий, що наші роздуми, пропозиції щодо втілення цього проєкту сподобалися незалежній фундації «Art for Victory». Вони нам довірили зробити цей матеріал.

За час війни ми провели фестиваль «Київ травневий». Також я долучився до кількох прем’єр, що вийшли у нашому театрі, а вистава «Мовою троянд» — моя перш самостійна постановка за останній рік.

Військова обстановка, що постійно змушує думати про сенс і фініш життя, є важливою складовою цієї вистави. Тривога на вулиці і тривога у серці, якимось чином коригуються між собою. Вони не могли не позначитися і на репетиційному процесі, і на самій виставі. Цікавий момент, коли острах за майбутню хвилину додає гостроти відчуття та важливості моменту.

У моєму житті вже не вперше складається ситуація, коли я зустрічаюся з виконавцем чи виконавицею. Не те, що я когось шукаю, чи хтось шукає мене, просто відбувається зустріч. А я сповідую правило, що кожна людина, яку ти зустрів на своєму життєвому шляху, варта того, аби в неї закохатися, варта того, аби її обожнювати. Далі різні деталі, подробиці і ти можеш її любити настільки це тобі вдається.

Згадую про виставу «Новіченто», яку зіграв Стас Мельник — прекрасний актор, який на той час не мав роботи. Лише грав у «Сузір'ї» з батьками на заміні, але не працював у жодному театрі. Мені дуже хотілося, щоб цей талант знайшов реалізацію. Сьогодні у Стаса концерти, вистави, купа роботи. Я щасливий, що такий старт молодий актор отримав саме у тій виставі, яку я поставив.

Хотілося, щоб така сама доля спіткала і Анну Михайличенко у цій роботі. Хоча людині, яка не має достатньо сценічного досвіду зіграти самостійно виставу тривалістю годину і двадцять хвилин, це так само як піти на марафон не маючи достатнього досвіду великих дистанцій. Але мені здалося, що вона на це здатна, що вона на це націлена, що у неї є на це сили. Її викладачі з театрального університету розповіли, що дівчина вольова, цілеспрямована, вміє підкорити все заради мети, до якої прагне.

Спершу я хотів зайняти у цій виставі іншу випускницю майстерні Миколи Рушковського, яка поїхала за кордон. А її колеги по майстерні запропонували звернути увагу саме на Аню.

Не буду приховувати, що наші перші репетиції, перші розмови не дуже мене захопили. Але з кожною зустріччю зростала моя зацікавленість. Кожного разу Анна чимось новим виявляла себе. Вже після п’ятої репетиції був упевнений, що ми пройдемо разом цей шлях до кінця.

Тепер щодо сценографії. Мені подобається, коли вистава виникає мовби ні з чого. Якась мотузка може стати частиною дзвону, або плетивом долі. Одна з причин такого підходу полягає в тому, що нам ніде тримати декорацій, наш театр не має складських приміщень. До того ж ми їздимо зі своїми виставами. А на фестивалі важливо мати такі декорації, аби вони вражали і щоб вміщувалися у валізу.

З іншого боку для мене декорації це предмет для гри. Це той предмет, який набуває різних значень. Мотузка не залишається мотузкою, а тканина не залишається тканиною. Спортивна бігова доріжка, приміром, може виявитися нескінченним шляхом, який кудись тебе веде. Не знаю, чи ці складові з’єдналися в одне ціле. Мені хотілося, щоб були якісь знаки, які будуть розвиватися, які треба буде розгадувати.

Щодо відео, то воно на сьогодні є важливою складовою частиною декорації. Кожного разу шукаю інший хід, як його використати. Цього разу хотів зробити елементом спогадів героїні. Намагався через відео передати світ її життєвих відчуттів. Тому тут образ феєрверків та букетів троянд, троянд на металевій сітці. (Відіоряд Юрія Очкуренка).

Актриса має прожити на очах глядачів ціле життя. Хай і коротке, але життя, що складається з різних вікових елементів. І мені видається доцільним, аби костюм підкреслював ці речі. Дуже задоволений роботою художниці по костюмах Ірини Горшкової. Думаю, що костюм у виставі допомагає створенню образу.

За допомогою різних елементів ми намагалися створити живу героїню, її образ. У цьому нам також допомагають пластика і музика (композиторка Тетяна Шамшетдінова).

Дуже задоволений реакцією глядачів під час перших показів вистави. Перш за все колег по сцені, театральних оглядачів. Після спектаклю була чудова атмосфера поваги до творчості, розуміння важливості мистецтва.

Ми бачимо як мистецтво само себе стверджує у ці страшні дні, настільки воно самодостатнє. У Києві немає жодного театру, який би не відреагував на ті події, що сьогодні відбуваються Україні. Весь світ дізнається про Україну не лише з вістей з поля бою, а й від наших артистів, що виступають по свій Європі і по всьому світу. Велика шана тим акторам, які сьогодні на фронті.

Але з іншого боку культура і мистецтво кинуті напризволяще. Немає ніякої фінансової допомоги і навіть уваги та поваги від тих осіб, які мають ними опікуватися.

Як голова Київської організації Національної спілки театральних діячів України б’юся над тим, аби була можливість провести 30-ту ювілейну премію «Київська пектораль». Не знаю, що з того вийде…

— Моєю метою було створити єдиний драматичний текст, в якому монологи героїні перепліталися з поетичними рядками юної поетеси Ольги Колесніченко (1980−2003), — продовжила розмову Наталія КОЛЕСНІЧЕНКО-БРАТУНЬ. — А в змістовому наповненні виділялася вічна тема боротьби цінностей — духовного, творчого і матеріального, прагматичного. Режисер Олексій Кужельний дав фахове та креативне сценічне життя тексту. Його постановка, декорації, костюми, музичне та світлове оформлення сповнені символізму та витримані на високому естетському рівні. Вражає емоційністю й щирістю гра актриси Анни Михайличенко. Відчувається, що виставу створювала команда однодумців. І я рада, що є однією з них.

— Я вдячна долі за можливість роботи у театрі в наш важкий час саме над цією реальною історією, яка подарувала мені в процесі роботи світло, — зізналася Анна МИХАЙЛИЧЕНКО. — Ця дівчина прожила на Землі 22 роки, але вона встигла відчути все, що дає нам Бог: радість, страх, самотність, любов, біль… Я впевнена, що це було дуже щасливе життя, бо ця дівчина не боялася жити як відчуває і, при цьому, вміла зустріти кожну нову мить на своєму шляху в повноті, чесно, відверто і радісно. Вона сильно довіряла собі і зуміла зберегти чистоту душі, з якою кожен з нас народжується на цей свій, тому ця дівчина і залишається у вічності…

Фото з сайту театру

Друковану версію читайте в газеті «Слово Просвіти».