Людмила МОНАСТИРСЬКА: «Вірю в український народ!»

— Що Ви можете розповісти про цю виставу і Вашу роль?

— Виконувала цю партію близько 200 разів, якщо не більше. У Національній опері України прем’єра відбулася у 2017 році. Всі ці роки поруч зі мною на сцені баритон Олександр Мельничук, який виконує роль барона Скарпіа. Крім цієї опери разом з ним співаємо у «Набукко». А з Дмитром Кузьміним (Маріо Каварадоссі) це наш спільний дебют, вперше граємо разом на сцені.

Дуже люблю цю роль. Ця вистава емоційно насичена. Загалом у всіх операх Дж. Пуччіні, Руджеро Леонкавалло, П’єтро Масканьї емоції просто зашкалюють. Друга дія для мене тут як вистава у виставі. Зовсім скоро вже не вперше виконуватиму цю партію у Metropolitan opera (США). А раніше її виконувала у як у США та в багатьох європейських театрах. Якщо говорити про київську постановку, то вона дуже органічна — нам легко і комфортно в ній. Хотіла б окремо зазначити, що тут дуже вдало підібрані костюми, правдива, ретельно продумана кожна деталь. Всім рекомендую прийти до нашого театру саме на цю виставу.

Ви згадали про костюми. А загалом, яке значення має костюм для оперного виконавця?

— Дуже велике. Я заспівала багато вистав у Національній опері і завжди мої костюми створювала Марія Левітська зі своєю чудовою командою. Вона дуже прискіпливо ставиться до історичної і стилістичної складової костюма тієї, чи іншої епохи в кожній виставі. І не менш майстерно «вписує» артиста в костюм. Приміром, у моєї героїні у «Набукко» п’ять костюмів і кожен з них окрім того, що є витвором мистецтва, ще й підкреслює той чи інший момент вистави.

— Перші дев’ять місяців війни Ви були за межами України. Що можете розповісти про цей період Вашого життя і творчості?

— Війна застала мене у Неаполі. Там мала контракт на виконання головної партії в опері «Аїда». Вже доспівувала останню виставу і мала їхати до Києва. Мала квиток на 27 лютого. А довелося їхати до Варшави. І вже з цього міста літала в різні країни. Брала участь у концертах на підтримку України — особливо багато їх було в березні.

Один з таких концертів відбувся 27 березня у Гранд-Опера (Париж). Там разом з колегами ми виходили на сцену з українським прапором. А коли виступала у квітні у Метрополітен-Опера (Нью-Йорк), то саме в мене виникла ідея вийти на поклони з нашим жовто-блакитним прапором. Тоді мене запросили виступати замість російської співачки і такий крок здався логічним. Зізнаюся, емоції тоді переповнювали. У мене там було п’ять вистав. З рідним прапором виходила на першу і третю. До речі — під час третьої вистави була трансляція на весь світ.

Також виступала в Італії на фестивалі присвяченому Джузеппе Верді у місті Парма, де він жим і творив. У Болоньї разом з львівською диригенткою Оксаною Линів виступила під час заходів, присвячених 150-річчю від дня народження Соломії Крушельницької. Виконувала «Реквієм» Верді на підтримку України у Варшаві. Дала великий концерт у Латвії. А ще заспівала «Тоску» у Берліні. Було багато інших виступів, про які зараз навіть важко пригадати. Деякі з запрошень довелося скасувати — я та мої колеги відмовитися брати участь у тих концертах та виставах, де поруч з нами мали виступати російські співаки.

Дуже скучала за своєю домівкою. Тут лишилися мої батьки, брат, син (донька поки за кордоном). Мені навіть дихається легше вдома.

— За роки своєї творчої кар’єри Ви багато гастролювали за кордоном. Чи були пропозиції залишитися?

— Так. І свого часу їх було досить багато. Зокрема, пропонували залишитися у Швейцарії. Чимало моїх колег і досі не вірять, що я відмовлялася. Для мене дуже важливо жити саме в Україні. Тут і мовне середовище, і традиції, і енергетика землі, енергетика рідних людей та рідного театру.

Любов до музики і пісні у Вас очевидно від батьків?

— Те, що я стала оперною співачкою багато в чому заслуга батьків. Тембр голосу від мами — у неї академічно поставлений голос від природи. Але мама обрала інший шлях, стала педагогом. Коли батьки почали помічати мої вокальні задатки, то дуже мене підтримали. Саме їм вдячна, що пішла по цій стежці.

Навчалася у Музичному училищі імені Глієра та Київській консерваторії (нині Національна музична академія України). Вдячна своїм педагогам Івану Паливоді (муз. училище) та Діані Петриненко (консерваторія). Це брат і сестра, які стали для мене взірцем як особистості і як співаки.

Починала навчатися у Києві, коли мені було лише п'ятнадцять років. Для всіх своїх студентів Іван Гнатович був і наставником, і батьком, і другом. Опікувався нами як дітьми. На вісімнадцятиріччя він подарував мені збірник: «Арії для драматичного сопрано» і підписав: «Тільки у наполегливому труді всі ці оперні героїні стануть окрасою твого репертуару». У цей час я навчалася на третьому курсі музичного училища. Екзамени за четвертий курс здала екстерном і вступила до консерваторії, де мала честь навчатися у Діани Гнатівни. Ще раз хочу підкреслити, що тільки завдячуючи саме моїм батькам і моїм педагогам я досягла своїх професійних успіхів.

— Крім Національної опери України працювали і в інших театрах?

— Мала досвід роботи в Черкаському музично-драматичному театрі. А ще певний час працювала у Київському муніципальному академічному театрі опери та балету для дітей та юнацтва. Багато переспівала у виставах «Івасик-телесик», «Казка про царя Салтана», «Чарівна музика» та інших. Зараз виконую казки для дорослих. Тут і драма, і трагедія. А тоді зрозуміла, що для дітей треба грати так само добре як і для старшого за віком глядача, і може навіть удвічі краще.

— Настільки важливо для оперного виконавця мати талант драматичного актора?

— Це дуже важлива складова. Звісно, у музичному театрі головна музика. Але багато залежить і від слова. І треба бути гарною актрисою, аби публіка вірила у правдивість створених тобою образів.

— А як доля звела з Національною оперою?

— У 1998 році мене сюди запросив Анатолій Мокренко. До речі, одне з останніх на сьогодні виконань «Флорії Тоски» було присвячено його пам’яті. Багато років тому він грав у цій опері.

Пропрацювала тут близько трьох років. Потім була велика перерва. А в 2008 році Петро Чуприна (генеральний директор театру) та Володимир Кожухар (головний диригент) запросили заспівати «Аїду». Потім були інші великі партії. А згодом почалися і гастролі по всьому світу.

Звісно, за ці роки значно змінилися відчуття під час виходу на сцену. Маю великий життєвий і творчий досвід. Виступала з багатьма партнерами. Інколи навіть доводилося виходити хворою на сцену. (Саме такою була пані Людмила під час вже згаданої опери «Флоріна Тоска», але навряд чи хто з глядачів це помітив). Коли була ще зовсім юною, то не могла співати такі складні партії як сьогодні. Але інколи і зараз з’являється велике хвилювання, коли виходиш до глядача. Як нині кажуть — панічна атака. Навіть не знаю, як це пояснити.

Чи є улюблені партії?

— Насправді їх багато. Дуже люблю «Норму» і «Тоску», хоча це зовсім різні музичні стилі. А ще «Трубадур», «Сила долі», «Аїда», «Манон Лєско». Кожну свою роль люблю по-своєму.

— А про оперу «Турандот» не можете цього сказати?

— Зізнаюся, цей твір не належить до моїх улюблених. Співала його досить давно. Можливо у той час не була у повній мірі готова до цієї ролі. А може всьому свій час. Нещодавно запропонували заспівати у цій виставі в Метрополітен-Опера. Довелося згадувати.

— Ви граєте у багатьох виставах, які поставив Анатолій Солов’яненко. Що можете сказати про цього режисера?

— Граю в його постановках «Набукко», «Флорія Тоска», «Норма», «Дон Карлос». До речі, партія Єлизавети з «Дона Карлоса» теж одна з моїх улюблених.

Подобається з ним працювати. Він завжди йде на зустріч співакові. Дякую, що ввів мене в оперу «Норма», яка вже йшла. Вдячна і музичному керівництву, і колегам, що у мене є можливість працювати. А коли потрібно їхати на гастролі, то в театрі ставляться до цього з розумінням. Отож, я можу повноцінно виступати як в Україні, так і за кордоном.

— За межами України напевне доводилося працювати разом з багатьма відомими режисерами та співаками?

— Хотілося б перш за все згадати неймовірні постановки Франко Дзеффіреллі,

Кирила Серебреннікова, який поставив у Гамбурзі «Набукко». Разом з Філіпом Штольцем записали у Зальцбурзі диск, цікаві його постановки «Сільська честь», «Трубадур». З Алвіс Ерманісом працювали разом у театрі La Scala (Мілан). Також мала спільні роботи з багатьма іншими відомими режисерами, яких зараз важко всіх навіть пригадати.

Серед виконавців це неймовірний співак старшого покоління Пласідо Домінго. Він надзвичайно коректно себе поводить з усіма колегами по сцені. Створює позитив, хорошу творчу атмосферу. Завжди спокійний, виважений. Багато чому в нього навчилася. А ще німецький тенор Йонас Кауфман, з яким ми разом співали «Силу долю». З Бріном Терфелем виконували «Тоску», а з Роберто Аланья — «Аїду». І цей список можна продовжувати безкінечно.

— Напевне публіка всюди різна?

— Це залежить від менталітету, віросповідання, традицій. Наша українська публіка стала більш вибагливою. Цьому сприяло і те, що до війни та введення карантинних обмежень, завдяки безвізу багато українців встигли побувати за кордоном. Але наш глядач продовжує залишатися емоційним, подібним до італійців чи іспанців. Британська публіка досить стримана, так само, як і німецька. А американський глядач дуже вдячний.

— Очевидно доводилося виступати і в Росії?

— Раніше досить часто. В останнє був великий концерт з маестро Плетньовим і Російським національним симфонічним оркестром ще задовго до подій 2014 року. Запрошували мене і потім, але, як то кажуть, ніхто вже нікуди не їхав. І, як це не парадоксально звучить, вже під час широкомасштабної російсько-української війни я отримувала їх пропозиції. Та я ніколи особливо не прагнула до Большого театру, а зараз, й поготів.

Повністю підтримую керівництво Національної опери України у питанні щодо вилучення з репертуару театру творів російських композиторів. Ці композитори презентують культуру нашого сусіда-агресора, який знищує українську націю. Ми не маємо права виконувати ці твори, пропагувати цю культуру. Це наша форма протесту як митців, як музикантів.

— Донедавна багато наших музикознавців намагалися довести, що Чайковський і український композитор. Що можете сказати з приводу цього митця?

— Насамперед, це типовий представник російської культури. Зізнаюся, я обожнюю його твори, особливо романси. Але винні самі росіяни. Своєю агресією вони роблять злочин перед своєю культурою. Творчість російських композиторів сьогодні в Україні не актуальна і не думаю, що ситуація скоро зміниться. Хіба можна говорити про Чайковського та інших російських митців тим людям, які втратили свої домівки, своїх рідних у цій війні?

— А чи пропагуєте Ви у своїх виступах українську культуру?

— Завжди під час концертів виконую українські пісні. Люблю пісню «Ой у полі вітер віє». Ця пісня дуже подобається публіці і у Прибалтиці, і в Італії, і в Німеччині… Загалом у світі добре сприймають українську пісню.

— Оперні твори виконуються як мовами оригіналу, так і перекладах. А яка Ваша точка зору?

— Тут можуть бути різні думки. Приміром наші колеги з Київського муніципального академічного театру опери і балету для дітей та юнацтва виступають за те, щоб робити українські переклади. З одного боку опера наче стає доступнішою для українського глядача. У Національній опері України є субтитри, а твори виконуються мовою оригіналу.

Особисто мені здається, що якщо опера написана італійською, французькою чи німецькою мовами, то так і повинна виконуватися. Темпоритм закладений саме під цю мову. До того ж, це й повага до автора.

— Чи є партії, які б ще мрієте виконати?

— Можливо я вас здивую, але все те, що я хотіла виконати, вже виконала. Як вже згадала, виступала на кращих сценах світу. Встигла багато зробити за свою творчу кар’єру і продовжую працювати далі. Зізнаюся, що така професія забирає дуже багато сил і моральних, і фізичних…

— Чи вистачає часу на захоплення?

— В студентські роки захоплювалася спортом. Моє сучасне захоплення — психологія. Намагаюся до кожної своєї героїні підходити з психологічної точки зору. Прагну розібратися, чому вона саме так вчиняє, що її на це спонукає.

Маю двох дітей — сина Андрія і дочку Анну. Донька пише музику і тексти. Можливо присвятить своє життя творчості, а син захоплюється психологією так само, як і я.

— Що б Ви хотіли сказати на завершення нашої розмови?

— Хочу побажати всім українцям здоров’я, миру, віри в Перемогу, віри у Збройні Сили України, що Україна буде квітучою країною у демократичному світі. Вірю в український народ, це сіль нашої землі!

Фото надані театром.

Друковану версію читайте в газеті «Слово Просвіти».