Котляревський без шараварщини

Щоб бути героєм мало просто народитися улюбленцем богів. Шлях героя — це, в першу чергу, шлях до себе. Через випробування та спокуси справжній герой має усвідомити себе і зробити власний вибір. Вільний.

Скільки б років не переказували історію про Енея та його побратимів з Трої, вона кожного разу прочитується як сучасна. Особливо зараз, коли в країні йде війна, ця історія починає грати новими відтінками.

«Енеїда» у Київському академічному театрі ляльок — це епічна, динамічна і масштабна вистава, в якій звісно, є місце й для сміху. Адже який то справжній козак, що не вміє оцінити влучного жарту.

— Починаючи з 2007 року я поставив близько тридцяти вистав, — пригадав режисер-постановник «Енеїди» Дмитро Драпіковський. - Спершу, коли працював як актор, був асистентом режисера. Потім кілька років працював головним режисером Київського муніципального театру ляльок на лівому березі Дніпра. Згодом повернуся до рідного театру на посаду режисера.

Раніше ставив переважно вистави для дітей: «Маленький принц», «Козак Мамай», «Снігова Королева» та інші. Звісно, для дорослого глядача треба робити вистави по-іншому. Адже доросла людина не повірить ляльці, що виконує примітивну фізичну дію. Потрібно, щоб це завжди була метафора, якийсь знак, символ. Для дорослих це має велике значення.

Наш театр виграв грант на постановку «Енеїди» від Гете-інституту. До речі, свого часу цю виставу ставив мій учитель, народний артист України Юрій Сікало. Це було у сімдесяті роки минулого століття. Звісно, тоді не було можливості у повній мірі розкрити цей твір так, як зараз це робимо ми. У ті часи не можна було підіймати питання про ідентифікацію нації. Там були тільки ляльки і призначалася вона для молодшого глядача.

Режисер, який мав робити нову виставу, з об’єктивних причин не зміг довести її до кінця. А Гете-інститут виділяв кошти на постановку лише за умови, що ми поставимо виставу вже зараз, адже мистецтво живе попри війну.

Тоді директор-художній керівник нашого театру Ігор Гулий доручив цю роботу мені. Головний художник Микола Данько поділився своїми думками щодо постановки, показав ескізи. Почали працювати.

Загалом репетиції тривали три місяці. Як ви знаєте, твір Івана Котляревського досить великий. Навіть той сценарій, який у нас був, завеликий — приблизно на три з половиною години. Найважче було оптимізувати сценічну дію, розказати фабулу не втративши змісту. Можна викинути якийсь важливий епізод і вже буде незрозуміло, про що ця вистава.

Багато правок доводилося робити під час репетицій. Доставляли деякі сцени, інколи з кількох сцен створювали одну, епізоди робили окремими картинами. Найважче було адаптувати твір для глядача, адже це зовсім не сценічна історія.

Текст не змінювали, додали до нього лише одну маленьку фразу. Там де сказано, що у пеклі страждали хабарники, ми дописали, що кипіли у казанах «орки, москалі, кацапи». Глядачам дуже подобаються ці слова.

Намагалися провести через усю виставу думку, що коли нація бореться за своє існування, то вона має пройти через великі випробування. У тому числі й через війну. І це паралель з сучасністю, коли український народ боронить свою незалежність зі зброєю в руках. Упевнений, що як і троянців, нас чекає успіх.

Дуже сподобалася співпраця з актором Ярославом Ланчаком. Він закінчив Національний університет культури, працював у Національному академічному драматичному театрі імені Лесі Українки. Коли дізнався про перерозподіл ролей сказав, що мріє зіграти Енея. Задля цієї ролі активно займався спортом і схуднув для потрібної форми. Коли приходив на репетиції, то завжди знав напам’ять текст. Це професійна і талановита людина.

Хороша акторська робота у Вікторії Топчий, яка виконує роль матері Евріала, що плаче за своїм сином, загиблим у бою з ритульцями. На цьому моменті глядач завжди плаче, плакали під час репетицій і актори.

Роль Турна виконує актор з Херсона Олександр Ворона, який на початку повномасштабної війни ледве зміг вирватися з окупованого міста. У нього специфічна мова — душе швидка. Нещодавно Олександр почав грати головну роль в іншій моїй прем’єрі — «Труффальдіно — слуга двох панів». Мені здається, що він створив яскравий сценічний образ людини, яка захоплюється тільки війною. Думали над тим, чому Турн не хоче одружитися з Лавинею. Потім зрозуміли, тому, що він — це втілення війни і йому не потрібна сім’я.

Також хотілося б відзначити Юрія Фарафонова, який створив образ Зевса, та Лідію Шевченко — виконавицю ролі Юнони. А ще всіх учасників масових сцен, зокрема троянців, у кожного з яких було багато тексту.

У виставі ми не захотіли займатися шароварщиною. Мені дорікали, що не йду повністю за автором. Але, на моє переконання, сучасна режисура не зобов’язана цього роботи. Режисер проводить власну авторську думку.

Мої колеги зізнаються, що ще не бачили такої «Енеїди». За жанром я її визначив як героїчна містерія. Прагнув показати як створювалася воля до перемоги за внутрішніми діями Енея та троянців.

У нашій виставі багато сакральних ритуалів, церемоній. Зокрема, спалення кораблів. Як я вже сказав, мені не хотілося повністю наслідувати Котляревського. Намагався подивитися на твір з іншого боку. Такої ж думки дотримувався і художник. Думаю, що наш погляд має право на існування. Комусь цікаво побачити національний український гумор. Він піде на інші постановки «Енеїди». А когось зацікавить наша героїчна містерія.

Приблизно місяць вибудовували композицію. Якщо уважно придивитися, то можна побачити, що вся вона трикутної форми. Всюди чітка геометрія. Всі мізансцени будуються знизу до гори. І лише під час боїв композиція змінюється. Тут ми йшли від зовнішнього до внутрішнього.

Мізансцена — це мова режисера. Якщо немає мізансцени, то немає й режисера. Все інше може зробити й актор.

Ми ввели до вистави сцену оргія, коли троянці приїжджають до Дідонни і живуть там три роки. Це велика танцювальна композиція на 12 хвилин, яку зробила хореограф Анна Кийко. Бої ставив Юрій Старостін. Думаю, що вийшло вдало. Боги у виставі ходять на котурнах, або стоять як скульптури. Зізнаюся, вибудувати такі мізансцени було непросто.

Хор у виставі виконує роль автора, який розповідає цю історію. Дія ніби закільцьована. Вони розповіли тут і пішли розповідати далі. Тобто, ця містерія буде довго подорожувати по всьому світу.

Велика роль художників зі світла Євгена Кюне та Олексія Маракуліна. Після прем’єри до мене підходили друзі з Національного цирку України та інших театрів. Вони дивувалися, що таку велику роботу здійснюють лише дві людини. Зазвичай треба три, або, навіть, чотири.

Багато роботи з точки зору режисури додав Ігор Гулий. Як керівник проєкту, завжди працював зі мною над виставою. Саме він придумав подіум, який виходить в зал, а також фінал вистави. Чудово, коли директор думає, живе постановкою разом з колективом! Наш очільник за однієї зі своїх освіт режисер, тому розуміє, як будується сценічна дія.

Дуже задоволений роботою своїх колег. Працювали над виставою під обстрілами. Половина людей не встигали приїхати на репетиції, бо починалися повітряні тривоги. Спочатку працювали без них, потім ті підключалися до процесу. Також під час читок часто виключали світло. Але попри все ми змогли зробили виставу на дві з половиною години.

Також велика робота була проведена зі створення масок, ляльок, іншого реквізиту. Керував нею головний художник театру Микола Данько. Загалом це постановка всього нашого колективу.

Щодо режисури, то це, на має переконання не результат, а процес. Процесом я задоволений. Щодо результату скажуть своє слово глядачі і критики.

З директором-художнім керівником театру Ігорем Гулим спілкувалися з приводу подальшої роботи. Ще до війни я мав ставити виставу «Чарівник країни Оз» Лаймена Френка Баума (цю історію у нього свого часу вкрав Олександр Волков, який написав повість «Волшебник изумрудного города»). Це буде мюзикл для сімейного перегляду на півтори години. До нього увійдуть 12 вокальних та 14 хореографічних номерів.

Також буде робота над «Дюймовочкою». Це буде новий, несподіваний погляд на всім відому з дитинства казку. Крім цього хочемо поставити «Лісову пісню». Роботу над нею почнемо десь через рік. Це буде велика постановка з ляльками, масками і живими артистами.

— Щодо цієї вистави чула різні думки, — зазначила режисерка Інна Гончарова. — А це значить, що вона відбулась і викликала інтерес.

Я є членкинею у творчій комісії Київського академічного театру ляльок, тому добре знайома з режисерами і багатьма акторами цього театру.

Окремо хотілося б відзначити роботу художника-постановника Миколи Данька. Він від самого початку роботи над виставою запропонував цікавий сценографічний погляд. Я передивилися відеозаписи багатьох постановок «Енеїди» в обласних театрах, а також запис вистави, яка йшла на сцені Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка. Всюди був фольклорний напрямок, а цього разу ми бачимо зовсім інший погляд на цей яскравий і багатогранний твір. Хоча, безперечно, наша «Енеїда» також патріотична.

Спостерігала за кожним кроком роботи режисерів зі світла. «Картинку» було зроблено дуже класно і дуже якісно.

Моїм завданням було дивитися на процес створення вистави збоку, не занурюючись до деталей і навіть абстрагуючись від них, подивитись на виставу очима майбутнього глядача, уявити, як він сприйматиме нову версію «Енеїди». Наприклад, зрозуміти, які у глядача можуть виникнути питання до злагодженості хору, до хореографічної частини вистави, особливостей акторської гри. Було цікаво відвідувати репетиції, спостерігати, як вистава народжується.

Як вже казала, знаю цей театр ще до повномасштабної фази війни. Вже під час воєнного стану спостерігала, як трупа театру активно займається волонтерством, доки у неї була відсутньою можливість працювати на своїй стаціонарній сцені. Зокрема, вже у квітні -- на початку травня 2022 року театр показував свої вистави в дитячій лікарні Печерського району Києва та «Охмадиті», а також у звільнених містах Київщини.

Із задоволенням і надалі буду співпрацювати з цим театром, якщо надійде така пропозиція. Загалом готова підтримати будь-яку ініціативу, яка, на мій погляд, буде корисною для розвитку українського театру.

У театрі «Маскам рад», яким я керую, завершили роботу над виставою за моєю п’єсою «SOLO MI (y)A», в якій виступила режисеркою і граю одну з ролей. А роль Соломії Крушельницької виконує оперна співачка Олена Раєвська, яка співала «Чіо чіо Сан» на великій оперній сцені. Для неї ця роль є дуже зрозумілою й близькою. (Прем'єрний показ вистави відбувся 9 травня у Підвалі Культури (м. Київ, вул. Гончара, 30А).

Фото з сайту театру.

Друковану версію читайте в газеті «Слово Просвіти».