Лесь Задніпровський: «Наші вистави — наш спротив ворогові!»

— Це була Ваша ідея поставити цю виставу?

— Так, це була моя ініціатива. Разом з режисером Дмитром Чирипюком довгий час шукали достойну драматургію. До цієї п’єси я звертався, коли ще був зовсім молодим актором. Свого часу вона була надрукована в журналі «Театр». Ще тоді подумав, яка це розумна і цікава п’єса. Важко було визначити, що це драма чи комедія. Відтоді минуло більше тридцяти років.

Це вже не вперше, коли п’єса чи книга, яка колись мені сподобалася, спливає через якийсь час як доленосна підказка. Так колись було з п’єсою «Я Генрі ІІ, або лев взимку». Коли подивився однойменний фільм, то подумав, що добре було б зіграти таку роль. Минув час і ця п’єса з’явилася у мене на столі.

Так само було з «Авантюрою Никодима Дизми». Колись я читав цю повість, сміявся, вона мені страшенно подобалася. Її мені приніс батько ще на початку 70-х років. А років п’ять тому я її перечитував і сказав, що це прекрасна робота для мого сина Назара Задніпровського. Зацікавив режисера Дмитра Чирипюка, він зробив інсценування і так виникла ця вистава.

Тепер «Загнаний кінь» Франсуази Саган. Цей задум довго визрівав. Я дуже радий, що думки і мрії втілюються у життя, та ще й у такий важкий час. Це був наш супротив. Не завдяки, а наперекір. Виникали питання у керівництва театру, чи потрібна така вистава під час війни. Може треба щось інше? Я вирішив, що ні.

Колись мені мій батько-фронтовик розповідав, що навіть у блокадному Ленінграді, коли люди вмирали від голоду, в театрі йшли вистави. Дивилися «Сільву», де грали про кохання. Це був спротив горю, війні. Люди хотіли тепла, хотіли любові.

І в п’єсі «Загнаний кінь» є тема кохання, надії, людського тепла. Вона вічна, як Шекспірівська «Ромео і Джульєтта». Я переконав себе і колег.

На прем’єрні спектаклі всі квитки були розкуплені задовго до дня показу. Думаю, що виставу чекає великий глядацький успіх. До речі, це моя перша вистава на камерній сцені Театру Франка. Є задум у жовтні, коли буде офіційне святкування мого ювілею, перенести її на велику сцену. А камерний зберігатимемо як виїзний варіант для гастролей та фестивалів.

Допоки робота над виставою триває. Вводитимемо нових виконавців. Має бути два повноцінних склади акторів.

— Очевидно не випадково Вашу ювілейну виставу поставив саме Дмитро Чирипюк?

— У нас з Дмитром Івановичем довірливі, дружні стосунки. Він франківець, правдивий учень Сергія Данченка. Був у нього асистентом, перейняв дуже багато — мислення, манеру режисури. Мені з ним легко і комфортно працювати. Я розумію його з пів-слова, ми багато років творимо пліч-опліч. Хоча маємо спільні роботи і не так часто, як того хотілося б.

Кілька років тому у нас була успішна робота у «Великих комбінаторах» за Ільфом та Петровим. Хоча, зі зрозумілих причини, ця вистава була знята з репертуару театру.

Потім — вже згадана «Авантюра Никодима Дизми». Це наша спільна робота і по режисурі. Я приніс йому цей матеріал, ми його переробляли. Вистава на сьогодні користується успіхом.

Так само «Загнаний кінь». Для нас обох це було випробуванням, тому що Франсуаза Саган дуже специфічна письменниця. Це француженка, яка написала про Англію. Ми з Дмитром Івановичем довго міркували над тим, який же це жанр. Там дуже багато смішного, але й багато драматичного. Та ще й маже трагічний кінець. Врешті визначили жанр як п’єса для театру. Кожен побачить у виставі те, що захоче побачити. Людина, яка налаштована на комедійне сприйняття, побачить гумор в англійському стилі. А для тих, хто прагне мелодраматичних, ліричних барв, чекають тепла теж цього знайдуть вдосталь. Всі будуть задоволені. Глядачі у нас і сміються, і плачуть.

— Напевне репетиції під час війни відрізнялися від тих, що були у мирний час?

— Безумовно. Була напружена ситуація. Всі залежали від повітряних тривог. Частина артистів пішла у територіальну оборону. Деякі жінки виїхали з дітьми за кордон. Паралельно йшли репетиції інших постановок. Тому непросто було скомпонувати команду для вистави.

До того ж ми спочатку не мали дозволу на переклад. Довго тривала переписка зі спадкоємцями Франсуази Саган, які мають авторські права на її твори. Поки отримали ці дозволи кілька місяців працювали неофіційно. Але попри все були налаштовані по бойовому. Можна сказати, що ми змужніли у боротьбі за постановку цієї вистави.

Що можете розповісти свого персонажа?

— Генрі Джеймс Честерфільд — з крові і кістки англійський аристократ. Саме так цей персонаж і виписаний автором. Він уособлення чеснот Британії, з певним гумором, певною англійською самоіронією.

Але у цій п’єсі є протиставлення сера Генрі та його оточення, його дружини і дітей, родичів. Показане середовище, в якому він як біла ворона. Через це Генрі закривається у собі, рятується тільки самоіронією. Людина вже поставила на собі хрест і пливе за течією. Мовляв я сам винен, свій титул, свою дворянську гідність продав за гроші. Я річ, яку купили. Тому можу іронізувати над собою, але не можу опуститися до рівня тих людей, над якими збидкуюся.

І тільки з появою кохання в його житті, появою молодої краси доля дає йому другий шанс. Попри тридцять років подружнього життя, дорослих дітей життя дає йому цей шанс. П’єса про те, як людина може скористатися, а може й не скористатися цим шансом. Мій персонаж через свою шляхетність та інтелігентність переступає через власний егоїзм і по суті відмовляється від останнього шансу, щоб можливо не калічити життя коханій жінці. Це дуже болісний процес, як наче відрізати собі руку.

Чим мені дорогий цей персонаж? Він повинен викликати абсолютну симпатію в усіх поколінь як взірець ставлення до коханої жінки і до власного обов’язку. Його обов’язок перед іменем у широкому розумінні цього слова, щоб не зганьбити себе перед сім’єю перемагає. Він наступає на горло власній пісні.

Було дуже важко вибудувати цю роль самому для себе. Я розумів з чого це починається і до чого треба прийти. Пройти шлях спочатку відторгнення, потім закоханості і після цього переконати себе і глядачів, що у цього кохання на жаль немає перспектив, немає майбутнього. Тому він відмовляється з біллю, кров’ю, трагедією. Йому лишається тільки мріяти. Це був останній спалах його повноцінного чоловічого життя. У цьому його трагедія і, в той же час, його очищення, а після цього нічого вже не буде.

Правильно він вчинив чи неправильно, судити глядачам. Як я вже сказав, тут кожен побачить те, що він хоче побачити.

Мені було дуже цікаво як акторові пройти цей шлях від стомленого, цинічного, закритого аристократа до відкритої, закоханої, помолоділої людини, яка ще сподівається на перемогу добра, на щастя.

Що можете сказати про колег по сцені?

— По-перше хотів би подякувати Олексію Зубкову, який був асистентом режисера і виконує роль Юбера. Він чудовий партнер, багато в чому допоміг мені та іншим акторам.

Прекрасна актриса Олена Фесуненко (Коралі) — жінка-мрія. Колись з нею починали працювати у виставі «Фредерік Леметр або бульвар злочинів», де вона грала мою коханку. Це вистава про знаменитого французького актора. Також вона виконувала роль моєї дочки Галі у «Назарі Стодолі». Ще ми разом граємо в «Авантюрі Никодима Дизми» та «Дамах і гусарах». І ось знову зустрілися у цій виставі. Олена — глибока, мисляча, лірична, талановита акторка. Сподіваюсь, що ми з нею ще попрацюємо, маємо певні намітки на майбутнє.

Чудові партнерки Поліна Лазова та Лариса Руснак, які в різних складах грають мою дружину. Це професіоналки високого рівня, з якими працюємо пліч-опліч вже майже сорок років.

Велике щастя грати з сином Назаром. Він моя гордість. Коли ми разом на сцені, то з’являється інший стимул до роботи. Мені приємно бачити його поруч з собою, а йому працювати з батьком велика відповідальність.

І, звичайно, Володимир Ніколаєнко — це невичерпне джерело гумору, інтелігентна людина. Він завжди тонко відчуває комедійність ситуації, відчуває міру. Коли граю з ним поруч, то завжди упевнений в результаті. А ще роль Хемрі крім мого сина та Ніколаєнка виконує Анатолій Гнатюк — прекрасний актор, прекрасна людина.

Тетяна Шляхова грає мою дочку. Вона вже досвідчена артистка, зіграла багато блискучих ролей. У неї дуже широка амплітуда. Вона вміє тонко відчувати де ситуація комедійна, де лірична, а де драматична.

Після перших показів можна підвести маленький підсумок. Вистава вдалася, партнери чудові. Ми самі знаємо свої недоліки, над чим ще потрібно працювати. Але глядачі дали нам потужний старт. З цією виставою ми можемо виборювати на фестивалях перші місця. Думаю, що не буде перебільшення сказати, що вона відповідає на запити будь-якого сучасного глядача.

А якщо говорити про сценографію та костюми?

— Сценографія була досить проста. У кожного з нас своє уявлення про англійський замок. В кіно ми бачимо справжні англійські замки. У театрі цього відтворити неможливо, тому беремо лише певні деталі. Я вдячний художнику-сценографу Олександру Друганову, який вирішив, що все у виставі буде чорно-білим. Білий камін, чорна підлога, чорні стіни. Все інше кожен домальовує своєю уявою.

Англійці у нашій виставі одягнуті у чорні фраки, смокінги. Вони повинні відрізнятися від яскравих, білих кольорів французів. А французька пара, яка приїхала, виділяється більш яскравим, більш картатим одягом. На цьому художниця по костюмам Наталія Рудюк побудувала різницю між старим Альбіоном і Францією.

Я не уявляю англійський аристократизм без фраків і смокінгів. До цього можна по-різному ставитися, але британці цього дотримуються. Ми намагалися зберегти цей шарм навіть у деталях.

А чи важко було Вас повернутися до творчості після початку повномасштабної війни з Росією?

У мене не було творчої перерви, не було втечі від творчості. З першого

дня війни був у Києві. А наприкінці березня — на початку квітня нас знову запросили у театр і сказали, що попри все будемо працювати.

Почалися репетиції, стали грати вистави. Спершу на чужих сценічних майданчиках, бо в нашого театру немає укриття. Працювали в Театрі Лесі Українки, який, слава Богу, вже став українським. До речі, саме в цьому театрі я починав свою творчу діяльність. Потім повернулися на свій майданчик, на якій навіть стіни допомагають. Це була велика радість, знову грати на рідній франківській сцені.

Хотілося б повернутися на багато років назад. Напевне на вибір Вашої майбутньої професії вплинули батьки?

Безумовно. Прекрасний приклад з пелюшок — дідусь-бабуся, тато-мама. Не бачив для себе іншого варіанту.

В юності я захоплювався спортом, іноземними мовами, але все це було другорядним. Коли прокидався вранці батьки говорили про театр, а ввечері вони приходили з вистав цього театру. Я тільки всмоктував у себе це як губка. Вибору у мене не було (усміхається). Звісно, у хорошому розумінні цього слова.

Так сталося, що я третє покоління нашої родини, яке працює в цьому театрі. А мій син Назар — це вже четверте покоління. Підростає Михайло Задніпровський, мій онук, названий на честь свого прадіда. Зараз йому 15 років. Страшенно хочеться, щоб наша династія продовжувалася, а там як Бог дасть.

Чи виходили Ви на одну сцену разом зі своїм батьком?

Ні, з татом я не грав. Він ходив на мої вистави у студентському театрі, але зіграти разом ми не встигли. А за мамою грав з великим задоволенням багато років. Найбільшим щастям було коли грали втрьох — Юлія Семенівна, я і Назар. Було декілька таких вистав: «Бал злодіїв», «Візит старої дами», «Лев і Левиця».

Батько пішов із життя у 1980 році. Саме цього року Сергій Данченко запросив мене до Театру Франка продовжувати батьківську справу.

— Маєте улюблені ролі?

Так, звичайно. На жаль їх вже зараз не граю. Добре, що збереглися відео, фотографії. Це ролі, які формували мене як актора. Цей процес йшов сходинками від образу до образу, від жанру до жанру.

Одна з таких вистав — комедія «Блез», яку поставив мій друг, нині вже покійний Володимир Опанасенко. Це потрясаюча комедія, яка десять років йшла на аншлагах. Люди падали від сміху. Ця вистава формувала мене як комедійного актора.

Потім у його ж постановці я зіграв гетьмана Дорошенка у виставі за п’єсою Людмили Старицької-Черняхівської. Це трагедія, потрясаюча драматургія. П’єсу забороняли за царя, потім — за радянської влади. Але був період, коли Микола Садовський вирвав її з заборони і сам зіграв Дорошенка. Ця роль підняла мене в іншому жанрі. Від цієї вистави був у захваті В’ячеслав Чорновіл. Саме після одного з показів ми познайомилися.

Були й інші знакові п’єси, які міняли акторську долю. «Я Генрі ІІ, або лев узимку» — англійська п’єса, дуже драматична. Це як з холодної води в гарячу. А ще вистава «Фредерік Леметр», яку поставив мій друг Юрій Кочевенко.

Потім виконував роль адмірала Нельсона у виставі «Леді та адмірал». Ми грали цю виставу у Севастополі, коли він ще був наш. Прийшов весь «Гетьман Сагайдачний». Командувач військово-морських сил України тоді мені сказав, що це краща вистава про флотоводців. Приємно було чути таку оцінку професіоналів.

Після цього була знакова для мене вистава «Назар Стодоля», теж у постановці Юрія Кочевенка. Це дуже глибокий культурний пласт. Режисер запропонував жанр вистави — лицарська балада. Показали красиве українське козацтво, а побутові сцени відійшли на другий план. На першому була тема вірності, відданості, мужності та патріотизму. Події відбувалися взимку, під час Різдва, коли ходять колядника. Це так красиво, оживає історія. Така вистава була б сьогодні на часі. Вона настільки українська, настільки патріотична, настільки позитивно впливала на глядача. Коли я грав у цій виставі, то в мене було величезне внутрішнє піднесення.

Один режисер бачить мене трагедійним актором, інший — комічним. Кожного разу потрібно переконати глядача у зворотному. Кажуть, що я постійно перебуваю в творчому пошуку і що мене ніколи не сплутаєш з іншими акторами. І щоб я не грав, завжди намагаюся лишатися самим собою.

Є ролі які б хотіли виконати?

Хотів би зіграти у виставі за п’єсою Жана Ануя «Орніфль, або легкий вітерець». Це прекрасний матеріал. Вже колись дотикався до цього твору. Починала працювати над п’єсою в одній антрепризі. Але вона дуже насичена, в ній багато дійових осіб. Ця п’єса потребує цікавого сценічного і художнього рішення, потребує великої сцени.

Головний герой — французький аристократ, збіднілий граф, який свій талант поета поміняв на легкі гроші, на заробіток у кабаре, де став куплетистом. Він популярний, затребуваний, отримує великі гроші, але сам до себе ставиться з колосальною іронією. Це трагедія людини, яка на загал успішна, а щастя не має. Люблю цю тему, вона є і в «Загнаному коні». Це як вже далеко не молодий чоловік оцінює свій пройдений життєвий шлях. Він може змиритися зі станом речей, або щось ламає в собі і починає жити з нуля.

Дуже хочу, щоб наступною роботою була саме ця. Це був би ще один крок до прекрасної драматургії і розквіту акторських талантів. Постановка дала б можливість мені та іншими акторам показати себе новими барвами.

Щоб Ви хотіли сказати на завершення нашої розмови?

Побажання одне — побажання Перемоги. Це те чим живе України, чим живу я, чим живуть мої колеги. Перемога у війні, це перемога в Україні української душі. Те, що ми робимо на сцені, це хоч і невеличкий, але також спротив. Наш спротив — це наші ролі. Навіть виставою «Загнаний кінь», коли говоримо про любов, про надію ми вселяємо в глядача віру, що все буде добре. Граючи цю роль я несу любов, несу добро, несу надію. І скільки житиму, стільки буду це робити.

Любіть Україну, любіть театр. Ходіть і дивіться наші вистави. Це найкраща запорука перемоги, миру і вічності театру як прояву життя.

Фото з сайту театру.

Друковану версію читайте в газеті «Слово Просвіти».