Вистава для всієї родини

— Український мюзикл «Піноккія» — це новий авторський проєкт для всієї родини від Київської опери, — розповідає автор лібрето Дмитро Тодорюк. — Це історія дерев’яної ляльки Піноккії про спробу пізнати себе та про бажання втілити свою найзаповітнішу мрію — стати справжньою дитиною.

Лібрето створено за мотивами відомої в усьому світі казки Карло Коллоді. Всі епізоди оригіналу переосмислені й перенесені в сучасні обставини. Йдеться про заскорузлий підхід в освіті, про взаємини батька і дочки-підлітка, про пошук себе у цьому світі. Про театр і шоу-бізнес. І про свободу, для якої кожне суспільство має дозріти. І дозріває воно завдяки самопожертві сміливців та відчайдухів, якою й є наша героїня.

Драйвова музика у виконанні симфонічного оркестру, круті танці в стилі Бродвея, цікаві режисерські знахідки, видовищні декорації та неймовірні костюми неодмінно захоплять глядачів різного віку в цьому яскравому дійстві.

— Понад тридцять років ми мали у своєму репертуарі мюзикл «Буратіно», — продовжує розмову режисер-постановник, головний режисер Київської опери Віталій Пальчиков. — У дітей часто виникало питання — чому Буратіно грає дівчинка. Після одного з показів у нас була серйозна розмова з директором-художнім керівником театру Петром Качановим про те, що робити з виставою, яка продовжує користуватися популярністю серед глядачів, але вже морально застаріла.

Вирішили зробити те, що буде цікаво всім. Взяли за основу твір Карло Коллоді «Пригоди Піноккіо». А, щоб у глядачів не виникало питань, чому головного персонажа грає артистка, зробили героїню дівчинкою — Піноккією. Це була спільна ідея автора лібрето Дмитра Тодорюка, моя як режисера і директора нашого театру.

Спершу ми з Дмитром, який, як відомо, є також і досвідченим режисером, написали цікаву історію — створили сценарний план, тезово описали події, які мають відбуватися. Взяли героїв відомої казки, додали нових. Зізнаюся, два режисери написали дуже складну історію для постановки. Нам хотілося створити щось неймовірне, але спершу ми зовсім не думали про те, як це поставити. Адже тут багато змін місця дії, ціла купа подій.

Мене зачепили тексти Дмитра. Насправді вони дуже глибокі. Намагалися створити фантастичну історію, яка була б цікавою для всіх поколінь. Заклали багато кодів для дорослих і, щоб це було цікаво дітям. Ми театр для всієї родини, нам важливо, аби вистава хвилювала всіх.

Загалом творчий тандем був дуже цікавим. А ще співпраця з композитором, художником із костюмів. Раніше при постановці я брав якийсь матеріал і намагався його трактувати. Цього ж разу вперше я створював виставу з нуля.

У нас були довгі дискусії щодо того, як ставити виставу з автором лібрето, композитором Борисом Севастьяновим, балетмейстеркою Дарією Возняковською, художником із костюмів Дмитром Курятою та Данилом Василенком, який створив неймовірну сценографію. Також хотів би принагідно згадати очільника нашого театру Петра Качанова, який постійно підтримував цей проєкт.

Саме Петро Федорович запропонував зробити відкритий конкурс, взяти участь в якому зголосилося близько 30 композиторів. Вони надіслали свої музичні пропозиції на тексти Дмитра Тодорюка. Переміг у конкурсі харківський композитор Борис Севастьянов. Як мені здається, його музика зрозуміла кожному. Дуже важливо, що тут задіяні різні музичні стилі.

Я запропонував ідею, щоб у Джеппетто була якась фантастична лабораторія. Данило Василенко класно підхопив цю ідею і зробив те, що можна побачити на сцені. Доповнили сценічне дійство танцями. Дарія Возняковська — ідеальний хореограф для сучасного прочитання такої історії.

Хотілося б сказати про двох молодих артисток, які виконують роль головної героїні. Це Наталія Чепченко та Марія Антоневська. Вони мене вразили своєю потужною енергетикою та бажанням постійно щось робити. Не було жодного дня, коли акторки сказали б, що вони втомилися і хочуть відпочити. Зокрема, у нас з виконавицями було багато розмов про те, що душа вселяється в дерев’яну ляльку. Душа повинна вивчити, як ця лялька рухається, опанувати дерев’яне тіло. І, зрештою, розуміє, що повинна зробити вчинок, який змінить світ.

Працюватимемо й далі над виставою. Повинні дещо доробити до показів, які відбудуться у двадцятих числах жовтня. Хотілося б, аби «Піноккію» побачило якомога більше глядачів в різних куточках України, а, якщо складеться, то й за межами нашої держави.

Театр має і наступний амбіційний проєкт. До кінця року хочемо поставити балет Анатолія Кос-Анатольського «Сойчине крило» за однойменним твором Івана Франка. Настільки мені відомо, балет був лише раз поставлений наприкінці шістдесятих років минулого століття. Він зовсім недовго йшов на сцені Львівської опери, яка люб’язно надала нам нотний матеріал. Це буде національний продукт, в якому братимуть участь українські постановники та виконавці. А в другій половині сезону хочемо поставити якусь класичну оперу. Зараз триває дискусія, що це має бути за твір. Можливо Моцарт або Доніцетті.

Що стосується моїх особистих творчих планів, то Анатолій Солов’яненко запросив наприкінці театрального сезону поставити оперу «Трубадур» Верді у Національній опері України. Для мене це велика відповідальність, а ще більша відповідальність — робота у рідній Київській опері.

Друковану версію читайте в газеті «Слово Просвіти».