Наша сила — наша єдність!

— Специфіка роботи над виставами для дітей відрізняється від дорослих вистав, — розповідає режисерка-постановниця Марія Грунічева. — Дуже важливо знати психологію дітей, як вони все сприймають, як реагують.

Якщо говорити про п’єсу Надії Симчич, то вона потрапила мені до рук зовсім випадково. На початку повномасштабної війни ми активно займалися онлайн-театром. Випустили виставу за п’єсою Вільяма Шекспіра «Сон літньої ночі». Потім вирішили, що наступною постановкою буде казка. Саме тоді й познайомилася з цим твором. Почали працювати. Але у той час були постійні обстріли, відключення світла. Ми так цю роботу і не завершили.

Але коли постало питання, яку дитячу казку сучасного українського драматурга ставити у театрі «Колесі», я згадала про цей твір. Перечитала і зрозуміла, що п’єсу буде дуже доречно поставити на сцені у звичайному форматі.

Дещо переробили твір, оскільки у шанованої драматургині дуже багато персонажів. До того ж, як на мене, там не було яскраво вираженого негативного героя. Переконана, що такий герой повинен бути і діти його мають бачити, вони мають боротися з ним. Додали Змія як повноцінного персонажа, а Чаклунка набула негативних рис. Це дало можливість загострити боротьбу. Ще одна режисерська знахідка — збори громади, це глядачі.

Виставу поставили досить швидко. Взяли матеріал практично з нуля. Зшили костюми, зробили реквізит, написали пісні, а ще репетиції. І на все це у нас пішло всього два місяці.

У пані Надії Симчич головний персонаж Котигорошко весь час був на сцені. Ми вирішили дещо зменшити його присутність, а більше уваги приділити громаді. Сенс казки в тому, що перемагають всі, а Котигорошко (у казці Марко з Котигорошівки) лише каталізатор цієї перемоги. Думаю, що мораль цього твору стане хорошим меседжем для дітей — для того, аби перемогти, треба всім згуртуватися і міцно стояти. Власне — це є наше сьогодення.

У казці присутній Старий Козак Вернигора, він зберіг три горошини від прадіда і передає всі секрети Котигорошку. Це як зберігання наших власних коренів, нашої історії, народної мудрості, що передається від покоління до покоління. Цю інформацію ми маємо зберігати як нація. Дід Вернигора ще досить сильний, але вже не може перемогти Змія без допомоги Котигорошка та інших членів громади.

Чаклунка у нас під всіх підлаштовується, як власне і будь-яка гидота, яка хоче щось завоювати. Вона намагається розкрити всі секрети громади, аби дізнатися, хто головний ворог Змія, щоб його знищити чи перетягнути на свій бік.

Роль Марка з Котигорошівки у нас грає Віктор Бакунов. Чаклунку дві актриси — Ольга Армасар та Ольга Васинюк. Дядько Їм Не Наїмся, що є немов головою села у нас Олександр Кокарєв. Скороход — Ростислав Фоменко, а Хвеська — Олена Тертична. Старого Козака у різних складах теж грають два актори — Арсен Бойчук та В’ячеслав Шеховцов. Марічка Вернидуб — Ангеліна Зубаль.

Над виставою працювала хореограф Ганна Лисенко, з якою я співпрацюю вже багато років. Музику створив композитор Ілля Чопоров. З ним разом працювали у виставі «Квітковий бум», вийшло, як на мене, дуже вдало. Запросили і до участі в казці. А тексти пісень написала Марина Грачова, це також наша далеко не перша спільна робота.

Також над виставою працював каскадер Назар Майборода, який допоміг поставити сцену бою та сцену, коли Старий Козак крутить Марком з Котигорошівки і кидає своїм посохом. Окрім цього у нас є сцена боксу.

Коли почали робити виставу, то вирішила, що реквізит буде дещо перебільшеним. Створювали мультяшний стиль, думаю, що це вдалося. Свідомо уникали використання української символіки до самого фіналу. Лише наприкінці йдеться про самоідентифікацію, люди усвідомлюють себе і своє коріння.

Знову ж таки про перебільшений реквізит. Хотіла показати, що часто у житті ми віддаємо перевагу матеріальним речам, забуваючи про духовний спадок, духовні цінності. Якихось особливих декорацій не створювали. Наголос робили на яскравих костюмах і яскравому реквізиті.

Звісно, робота над виставою ще триває. Зокрема, дещо хочу додати світла. Також продовжуватимемо репетиції. Вже зараз можу сказати, що мені подобається, як всі актори створили свої образи. Ми хотіли розважити як дітей, так і дорослих. Тому заклали жарти, що мають сподобатися і тим, і іншим. Сподіваємося, що вистава буде йти довго і користуватиметься популярністю.

Продовжує працювати наш дитячий театр. Ми зупиняли його лише на півроку. Повернулося багато дітей, вже відновили чотири групи. Минулого сезону випустили дві вистави. Зараз з підлітками ставимо виставу «Італьяно Веро». Зробили компіляцію з п’єс Едуардо Скарпетті «Голодранці і аристократи» та Карло Гольдоні «Надзвичайний благодійник». Перший акт буде перша п’єса, відповідно другий — друга.

Раніше наш дитячий театр мав назву «Колёсико», вже давно думали її змінити. Зараз називаємося: Дитяча театр-студія «Коло-арт».

— Моє знайомство з театром «Колесо» відбулося ще в далекі 90-ті, — продовжує розмову драматургиня, авторка п’єси Надія Симчич. — Мені відразу заімпонувала затишна камерна атмосфера театру, дбайливо підібраний репертуар, шедевральна гра акторів. Пригадую, як вразила невеличка кав’ярня, де перед черговою виставою виконував власні пісні під гітару київський бард. Відтоді цей театр став для мене справжньою візитівкою Андріївського узвозу!

Моя співпраця з «Колесом» розпочалася з п’єси «Ми — Майдан!». Директорка театру Ірина Кліщевська ознайомилася з антологією «Майдан до і після», виданою драматургічною лабораторією Національного центру театрального мистецтва імені Леся Курбаса, в яку увійшла і ця п’єса. Пані Ірині п’єса сподобалась, і невдовзі її було поставлено на сцені «Колеса» (у 2017 році ця вистава отримала театральну премію «Київська пектораль»).

Пару років тому режисерка Марія Грунічева зацікавилася ще однією моєю п’єсою — «Марко з Котигорошівки». П’єсу я написала в 2011 році. В 2013 вона отримала диплом Всеукраїнського конкурсу «Коронація слова» в номінації «Кіносценарії для дітей» під назвою «Три горошини для Котигорошка» (отож, існує ще й кінематографічна версія п’єси). До слова, у 2016 її вже ставив аматорський театр «Гармидер» з Луцька під назвою «Змій».

І ось, 12 листопада, в «Колесі» відбулась прем’єра вистави «Три чарівні сили. Котигорошко». Творці вистави дещо переосмислили сюжет п’єси, до чого я ставлюсь із повагою та розумінням. Однак, для глядача, який, звісно, не знайомий із текстом моєї п’єси, хотілося б сказати кілька слів про деякі відмінності із виставою. За сюжетом п’єси, небо над Котигорошівкою трималося на чотирьох стовпах (алюзія до народних уявлень про будову світу та пошуком малим Тарасом Шевченком цих стовпів). Змій, який вирвався з Міжчасся, врізався в один із них, і тому небо похилилося. Чаклунка в п’єсі — позитивний персонаж. Вона прийшла до Котигорошівки, аби нащадки славних лицарів, які проживають в селі, а особливо один із них — Котигорошко — перемогли Змія та загнали назад, до Міжчасся. Дійові особи в п’єсі поділяються на дві категорії: одна — персонажі з характерними іменами Їм Не Наїмся, П’ю Не Нап’юся, Слухач, Скороход — це ті, хто йде на співпрацю зі Змієм, догоджає йому; а друга — Вернидуб, Вернигора, Крутивусиха з малим Крутивусом та Котигорошко стають на герць із Змієм і перемагають його.

Чи не схожі події відбуваються зараз в Україні? Чи не напав на нас ворог, захопивши частину нашої землі, похиливши наше небо? Чи не поділене і наше суспільство на ці дві категорії? В той час, як одні, згуртувавшись, з останніх сил дають бій жорстокому немилосердному ворогу, інші ніяк не можуть ні наїстися, ні напитися. А перемогу святкувати прибіжать найперші… Нагадую, п’єсу написано в 2011.

Я вдячна «Колесу», директорці Ірині Кліщевській, режисерці Марії Грунічевій за чудову постановку — костюми, пісні, гра акторів створюють потужну енергетику вистави, яка, впевнена, залишить слід в серці глядача.

Світлини Олександра Бєлєнького та Дениса Драчевського.