Кохання за крок до абсурду

Напевне ця романтична комедія допоможе забути про буденне. Тут є все — трагічне, комічне, за крок до абсурду. Глядачі мають змогу поспостерігати за стрімкими поворотами долі, таємними збігами, кумедними й безглуздими ситуаціями. А головні герої потрапляють у справжню психіатричну лікарню і намагаються дати відповідь на головне питання — хто ж вони насправді? І чи реально це взагалі?

— Наша театральна формація існує з серпня минулого року, — розповів Олексій Гнатюк. — За цей час поставили виставу «Рентген усміхнених сердець», яку вже встиг полюбити київський глядач і казку для дітей та підлітків «Інстаказка». У казці ми прагнули показати, що Інтернет, гаджети, друзі з віртуального Всесвіту — насправді все це обман, а справжніх друзів можна знайти тільки в реальному житті. Також у нашому репертуарі психодрама «Страхи в стилі Ню» та дитяча казка «Як святий Миколай свято врятував». А нещодавно здійснили нову постановку.

П’єсу «Він. Вона. Божевільня…» я написав, коли ще жив і працював у Маріуполі. Саме тоді розпочався COVID-19, відбулося обмеження масових заходів, натомість з’явилися нові формати роботи — онлайн.

Створив цей твір досить швидко. Ставив перед собою надзавдання показати справжнє кохання і силу жіночої душі. Запитаєте, що мене спонукало поставити виставу за цією п’єсою саме зараз у Києві. Напевне реальна дійсність, яку переживаємо сьогодні. На жаль наші військові нерідко повертаються додому без рук, або без ніг. Їхнім дружинам дуже важко, але вони не кидають своїх чоловіків, а залишаються з ними разом до кінця. Ситуація подібна до змальованої у моїй п’єсі. Попри все Юлія не кидає Андрія, залишається з ним.

Процес роботи над виставою був досить тривалим. Дмитро Третьяков, який грає головну чоловічу роль — актор Київського національного академічного Молодого театру, має свій репетиційний графік. В інших виконавців теж є основне місце роботи, а ще вони знімаються у кіно. Простіше було репетирувати ті сцени, в яких задіяні по два актори, а зібрати всіх разом виявилося досить непросто. Напевне це проблема всіх антрепризних театрів.

Тривалим був процес пошуку головних персонажів. Бачення Дмитра Третьякова відрізнялося від мого. Ми узгоджували сценічні і акторські завдання. Він щось пропонував, я проти чогось заперечував. Отож, наш діалог виявився досить довгим, доки ми не дійшли до консенсусу.

Роль головної героїні у виставі виконує Ірина Креховецька. Побачив її в антрепризній виставі «Записки Монро», яку показували на сцені Київського академічного театру «Колесо». Вона має дві вищі освіти, знімається у кіно та серіалах. Мені її робота сподобалася і я запросив Ірину до нашого проєкту.

Анна Бірзул (Маргарита — агент, який дає завдання Андрію та Юлії) до цього лише знімалася у фільмах та серіалах, а це був її дебют на театральній сцені. Як на мене, вона добре підійшла за типажом на роль ділової жінки. З нею ми досить швидко знайшли спільну мову щодо сценічних завдань.

Ольга Мороз, яка грає роль психіатра, теж переважно знімається у серіалах. Також у виставі задіяні актори, з якими ми працювали ще в Маріуполі — це Наталія Смирнова-Скрябіна, Олександр Пихтін, Євген Сосновський, Марина Говорущенко, Дмитро Гриценко та киянин Євген Гуня.

Коли починали чітку п’єси, я б назвав це застільним моментом, то перебували у постійному діалозі. А коли вже почали безпосередньо працювати над постановкою, то цей діалог нерідко заходив у тупик, бо актор інколи може не до кінця правильно трактувати свій образ. І якщо ми були в тупику, оскільки виникали якісь спірні моменти, то я наполягав саме на своєму рішенню. Не буду приховувати, що непросто ставити вистави за власними п’єсами. У мене склався певний стереотип, яким має бути персонаж. Тому інколи виникали певні суперечки, але врешті ми завжди знаходили порозуміння.

Цю виставу перед цим ми вже показували на новій сцені Національного академічного драматичного театру імені Лесі Українки. Там відеоряд використовували як тло і лише два рази. А кінотеатр має свою специфіку. Відповідно створювалася і сценографія, адже це не театральний майданчик. Більшого значення набуває саме відео. (Художник-сценограф Олександр Пихтін).

Чітко визначили психіатричну лікарню. Ми розуміли, що має бути відповідний стиль. Щодо костюмів, то вони тут не головні. Свою увагу зосереджували зовсім на іншому…

Ми перебуваємо у пошуку своєї локації. Була мрія створити театр на Троєщині, але нас випередили, там з’явився інший театр. Але не зникали думки щодо показу наших вистав в одному з залів кінотеатру «Флоренція». Не можу сказати, як далі складеться наша співпраця, адже вже маємо позитивний досвід роботи зі згаданим вище Театром Лесі Українки. Там на вистави приходить підготовлений глядач, а тут його треба виховувати. Люди нерідко не розуміють для чого і куди йдуть, беруть з собою попкорн наче у кіно. Досить тривалий і нелегкий процес, аби перетворити залу кінотеатру на театральний простір як технічно, так і ментально.

Кожному акторові треба обжити цю територію, а для цього потрібен час. Звісно, так швидко ми не могли обжити простір зали кінотеатру (на репетиції та монтаж нам дали лише 2 години). Тому я не можу бути повністю задоволений показом на цьому експериментальному майданчику…

І щодо творчих планів. Пишу п’єсу про Норму Джін Мортенсон-Бейкер, її становлення як зірки під ім’ям Мерилін Монро. Мені не дуже подобається, що інші драматурги зображають її в одному ключі, як жінку, що закінчила своє життя через наркотики. Хочу показати Монро як сильну особистість, яка змогла досягти значних успіхів. І звісно ж ставитимемо у нашій формації вистави і за п’єсами інших драматургів.