Сила любові та віри

Це проєкт про жінок і для жінок, які борються за життя своїх чоловіків, наречених, синів, батьків, друзів і подруг, за їхнє повернення з полону. Полон — залізна стіна, побудована ворогом. Стіна невідомості, відчаю, болю, тортур і розлуки між рідними та близькими людьми.

Фотографія в проєкті працює як калька. Вона чітко відображає те, що жінки не наважуються висловити, приховують від чужих очей: біль, відчай, тривогу та страх.

Завдання проєкту підтримати жінок, які щодня ведуть невтомну боротьбу на різних фронтах: воюють, займаються волонтерством, вивозять з поля болю поранених бійців та опікуються ними. Та передусім тих, хто долаючи пекучий біль та відчай від невідомості про долю своїх близьких, які потрапили в полон, знаходять у собі сили боротися за їхнє життя тут.

Це про їхні почуття, переживання та неймовірну волю і силу. Отож, маємо підтримувати їх та допомагати. Робити все, щоб вони не почували себе самотніми в цій боротьбі.

— Думаю, що ідея цього проєкту зрозуміла — жінка передає жіночі емоції. Тут представлені світлини десяти жінок, які вже третій рік очікують з полону своїх близьких — чоловіків, синів, наречених, — наголосила під час відкриття виставки Мар’яна Боднар.

Після початку повномасштабного вторгнення я певний час була за кордоном, але дуже уважно слідкувала за тими подіями, що відбувалися в Україні, співпереживала. Потім дізналася про історії моєї колеги Лілії, хлопець якої опинився у полоні. Почала взнавати інші історії, де багато відчаю і переживань.

Стала розмірковувати, як би я могла їм допомогти. Запропонувала Лілії передати свої емоції через фотографії, а оскільки вони танцівниця, то передати це в танці, русі, пластиці.

З’явилися думки з чим асоціюється біль, відчай. Зробила першу фотосесію. Не хотіла, аби ці роботи символізували траур. Прагнула лише передати ту тьму, яка виникає через незнання. Це темна матерія, невидима у космосі, яка тримає всі тіла в русі. І ця темна матерія сковує страхом їхні серця. Адже коли ти не знаєш, що відбувається, це в тебе викликає негативні емоції. Важко навіть уявити, як можна бути в такому стані вже третій рік. Але вони борються. А допомогти їм може тільки надія та віра.

Потім зробили другу частину цього проєкту, де вже використала кольорове світло. Я поставила кілька фільтрів, обрала саме червоний колір. І в мене виникли асоціації, що це вогонь. Вогонь внутрішнього пекла, в якому постійно живуть ці люди, щодня очікуючи своїх рідних. З іншого боку це той вогонь, який загартовує нас, українців. Це вогонь боротьби, яку ми продовжуємо вести.

Вважаю, що мистецтво, це та форма, яка може передати переживання, що захопили людину. Рано чи пізно ці переживання вириваються на волю.

Спершу не знала як з цим працювати. Адже я сама дуже емоційна та імпульсивна людина. Спочатку боялася зачепити переживання інших людей. Але з іншого боку ці переживання дуже потрібні, інакше вийде звичайний портрет. Насправді портрет зробити досить легко, а я хотіла почути їхні розповіді. У нас було кілька сетів. Учасниці проєкту зуміли при чужій людині, при камері розкрити свій внутрішній стан.

Насправді це важка для зображення, не дуже радісна для фотографування тема. Але хотілося показати емоції. Це те, про що треба багато говорити, показувати. Сподіваємося, що наш проєкт зачепить кожну людину. На відкриття запросили кількох жінок, які брали участь у цій фотосесії.

Велика подяка Асоціації, якій стала цікавою ця ідея. Також дуже вдячні Національному музею «Київська картинна галерея». Саме завдяки цьому музею можемо показати свою виставку в самому центрі Києва, де її зможе побачити багато людей.

— Коли Мар’яна запропонувала цей проєкт, ми відразу погодилися, — зазначила співзасновниця Асоціації родин захисників «Азовсталі» Ольга Андріанова. — Тому, що це один зі способів розповісти людям про болючу тему. Бо сьогодні багато хто не знає, яка ситуація насправді, скільки там залишилося полонених. На жаль, багато з них не повернулися додому.

Насамперед хочу подякувати дівчатам, які погодилися взяти участь у цьому проєкті й оголити свої емоції. Тому що важко показати назовні те, на що дивитимуться тисячі людей. Ці жінки показали те, що у них всередині.

Питають, чи така акція може допомогти в обміні. Насамперед це підтримка цих жінок, їхніх чоловіків. Коли хлопці повернуться, то побачать, що їхня доля українцям була не байдужа.

А ось що розповіли самі учасниці проєкту:

«Я артистка балету Національної оперети України. Мій коханий — військовослужбовець бригади «Азов», якого я чекаю з полону вже більше двох років. Ми були людьми з різних світів, яких об’єднали спільні цінності та погляди. Ми планували спільне, щасливе майбутнє, яке в нас відібрала Росія. Але вірю, що воно неодмінно буде.

Танцівники можуть відображати свої почуття мовою тіла. А Мар’яна Боднар допомогла своїми фотографіями передати біль і напругу, що охопили всіх нас, а також силу любові та віри. Наша мета — нагадати суспільству про полонених героїв. Показати тугу за ними через мистецтво фотографії. Нам, рідним, дуже боляче дивитися, як суспільство забуває про них і про їхній подвиг.

Ми разом з асоціацією захисників Азовсталі намагаємося різними проєктами — культурними або спортивними заходами акціями тримати на слуху тему військовополонених. Бо ми в боргу перед нашими героями і маємо боротися за них як можемо".

«Доля звела нас у дуже неочікуваному місці. Я та інші дівчата звернули увагу на нього та його побратимів. Оскільки їм не було рівних. На першій нашій лекції він почав розповідати про звитягу Азова. Відразу подумала, який у нього красивий, приємний глос. З цього все й почалося.

А через деякий час зрозуміли, що між нами є взаємні почуття. Дізнавшись його краще я зрозуміла, що мені подобається його відданість справі, відповідальність, чесність. З кожним днем все більше усвідомлювала, що він найкращий для мене чоловік. Він поєднує в собі протилежні якості — такі як сміливість, мужність, турботливість та ніжність.

Навіть коли він у полоні, я відчуваю, що поруч з ним. І відчуваю себе справжньою жінкою — слабкою, ніжною, щасливою, а головне — коханою".

«Мій чоловік був у «Азові» з 2016 року. Приєднався, коли йому виповнилося лише 18 років. Під час оборони Маріуполя він отримав кілька контузій та поранень. Та попри це говорив, що все добре.

7-го травня ми втратили зв'язок, а 17-го я дізналася, що він у полоні. Це було жахливо, але сподівалися, що через три-чотири місяці хлопці повернуться додому. На сьогодні мій чоловік засуджений до довічного ув’язнення. Тепер все ускладнилося, адже вважається, що такі люди обміну не підлягають.

За цей час я багато ходила до координаційного штабу, зверталася до представників офісу Президента, СБУ та інших. Писала офіційні листи. З 2022 року відвідую численні акції, активно поширюю інформацію в соціальних мережах.

Потрібно постійно нагадувати, що шлях азовців дуже важкий. А налагодженого обміну засуджених на жаль не існує. Треба використовувати будь-які можливості, аби спробувати їх визволити. Очікування жах, бо не знаєш де він і що з ним. Але як не важко, це дрібниця, бо ми на волі, а вони в полоні. Прагну боротися не тільки заради себе, а й за інших. Аби нас нарешті почули".

«Разом з нареченою чекаємо мого сина з полону. Зараз болить за двох. Коли в останнє спілкувалися він сказав: „Якщо я повернуся, то поговоримо, а якщо ні, то пишайся своїм сином“. Це було повідомлення з Маріуполя. Зв’язку з сином немає з 7 травня 2022 року».

«Я чекаю свого коханого чоловіка з полону. Він доєднався до Азову від початку повномасштабного вторгнення. Брав участь у контрнаступі 2023 року, де й потрапив до ворожого полону під час виконання бойового завдання.

За тиждень до цього ми змогли зустрітися і провести кілька днів разом. Ця зустріч була особливою. Тоді я встигла сказати головне: «Щоб не сталося, я завжди буду з тобою, буду частиною тебе». І я виконала свою обіцянку.

Полон вбиває як тих, хто там, так і їхні родини. Через очікування та невідомість божеволієш. Кожен день боремося за них. І будемо боротися, поки наші захисники не повернуться додому".

«Кохання — це нестримна сила, що здатна на неймовірні звершення. Для нього важливо, якою буде подальша доля нашої країни, в якому оточенні житимуть нові покоління. Мій коханий пішов захищати Україну, аби його рідні були в безпеці. Я завжди казала: „Немає нічого, що тобі не під силу!“ Можливо саме ця фраза допомагає йому боротися за свободу».

Спершу планувалося, що виставка триватиме два тижні. А потім у музеї вирішили її продовжити, адже для такої важливої виставки два тижні замало.

Фото Едуарда МЕЖУЛА