Володимир Голосняк: «Намагаюся роботи все чесно!»

Автор новели «Колишні» за мотивами якої створено моновиставу і виконавець ролі Роберта — заслужений артист України Володимир Голосняк. Сьогодні пан Володимир — наш гість.

-- Розкажіть будь-ласка передісторію створення цієї вистави.

-- Спочатку була новела «Колишні». Вона увійшла до збірки моєї прози, яка також складається з повістей «Кульгавий» і «Хор Ярузельського». Ця книга вийшла у видавництві «Гамазин» — одному з репринтів видавництва «Зелений пес» братів Капранових. Вона побачила світ вже після початку повномасштабного вторгнення. Власне і сама новела написана під час війни.

У вересні минулого року відбувався книжковий фестиваль «Київ Букфест». Я попросив своїх колег заслужену артистку України Наталію Ярошенко та народного артиста Тараса Жирка (обоє актори Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка), щоб вони допомогли мені з перформативним читанням на цьому фестивалі. Зазначу, що на «Київ Букфесті» кожне видавництво, крім того, що продавало книги, намагалося влаштувати якісь цікаві розмови, зустрічі. А я вирішив про себе заявити у такий спосіб.

Ми ризикнули зробити не просто перформативний показ, а ескіз вистави. Багатьом сподобалося, були хороші відгуки. Ми отримали запрошення від радіо «Культура». Записали там новелу восени минулого року. І ця передача вийшла до другої річниці від початку повномасштабного російського вторгнення. Також були хороші відгуки. Зокрема, дуже тепло відгукнулася літературознавиця та громадська діячка Ірина Славінська.

На перформансному читанні був режисер Одеського театру музичної комедії імені Михайла Водяного Віталій Сініков. Після цього цей театр замовив мені написати п’єсу за новелою «Колишні».

Паралельно подав свій індивідуальний проєкт для створення моновистави на конкурс грантів Українського культурного фонду. Весною прийшло сповіщення, що мій грант відібраний експертами фонду і я можу приступати до роботи.

Після цього з художнім керівником Київської академічної майстерні театрального мистецтва «Сузір'я», народним артистом України Олексієм Кужельним почали реалізовувати цей проєкт. Він для мене дуже важливий, бо торкається особистих речей. Я дуже зворушений, як і багато українців тим, як нам допомагали сусіди-європейці.

Моя дружина і син після початку повномасштабної війни їздили до Польщі у місто Лежайськ, звідки мій головний герой. Там їх тепло прийняли, вони отримували всебічну необхідну допомогу. Був неймовірно зворушений і мусив цю енергію зворушення кудись подіти.

Вигадав цю історію. Можна сказати, що ілюстрували її в мені конкретні люди, які прийняли мою сім’ю. Але у творі від них немає нічого. Це щасливі і доволі молоді люди, в яких склалося життя. Взяв від них лише імена головних героїв, песика у них також звати Гача. Зізнаюся, що коли написав новелу, то ніби відчув якесь полегшення. Зробив свою справу, вніс хоча б невеличку краплинку у море подяки за допомогу нашим європейським друзям.

Придумав сценографію — пекарський візок. Також придумав як керувати світлом, щоб бути незалежним. Адже вистава повинна відбутися за будь-яких обставин (навіть якщо відключать світло) і має бути мобільною.

Олексій Кужельний подав свої прекрасні ідеї. І ми крок за кроком реалізовували наш проєкт. А результат у певному сенсі проміжний. Будемо допрацьовувати виставу. Також отримав пропозицію від польських партнерів, які готові гарантувати матеріальну підтримку. Зробимо виставу, яка буде базуватися не так на новелі, як на п’єсі. Переробимо на виставу, в якій буде три або чотири дійових особи. А моновиставу залишимо для участі у фестивалях.

--Хотілося б повернутися до одеської постановки. Чи брали Ви участь у створенні тієї вистави?

-- Ні, я тільки переробив свою новелу для одеситів у формі п’єси. Там з’явилися нові сцени, нові сюжети, по іншому написаний сюжет. У лютому передав їм цей матеріал. Ще навіть не бачив прем’єри, яка відбувалася у вересні. У цей час у мене був пік підготовки до свого показу. Не міг собі дозволити поїхати до Одеси. Щоб подивитися виставу треба було витратити щонайменше два дні. Сподіваюся потрапити на один з наступних показів, аби побачити роботу своїх колег.

Вже прочитав відгук на виставу у виданні «Думська». Він з’явився на сторінці одеського театру і там вдумливий аналіз однієї пані та досить комплементарні відгуки про цю виставу. Спілкувався з директоркою-художньою керівницею театру та режисером про цю виставу.

-- Ще у 2022 році мені доводилося читати чимало відгуків, що Одеський театр музичної комедії, можливо єдиний державний театр України продовжує ставити вистави російською мовою. Очевидно після цього ситуація почала змінюватися?

-- Свою п’єсу я звісно ж написав українською мовою. Після того, як віддав свій матеріал почав слідкувати за афішами. Бачу, що вистави виходять українською. Але не є глибоким знавцем цього театру, та маю надію познайомитися з ним найближчим часом.

-- Давайте ще поговоримо про нову моновиставу. Напевне були якісь особливості репетиційного процесу?

-- Ми зараз живемо у стресовий час, багато чого змінилося у нашому житті. Доля склалася так, що нині я працюю не в театрі, а в прес-службі однієї з установ. Мав час на репетиції по вечорах, або — по суботах та неділях. Це доволі важко, бо я повинен о 8-й бути на роботі, а після 17-ї їхати до театру. О 22−23-й приїздив додому, втомлений просто падав у ліжко. Вперше у житті створював виставу витрачаючи на неї не робочий, а власний час.

Друга особливість, що я відповідав за багато ділянок. Сам мав закупити елементи декорації, костюми та інше, бо особисто відповідаю перед Українським культурним фондом. Весь менеджмент вистави був на мені, це вкрай важко. Інколи навіть шкодував, що взявся за цей проєкт. Справа в тому, що це грант для фізичних осіб. Якби це був грант на кількох людей, які, приміром, працюють у театрі, то хтось би відповідав за творчу частину, інший — за матеріальну чи інформаційне забезпечення. А тут все самому. Навіть лоток для хліба робив своїми руками. Витратив величезну частину життя на створення цієї вистави.

Для мене важливо, що цю роботу помітили і готові підтримати, аби вона вилилася у велику виставу.

-- Напевне невипадково для постановки обрали саме театр «Сузір'я»?

-- Можна було реалізувати цей проєкт в різних місцях, але врешті всі дороги привели до «Сузір'я». З художнім керівником цього театру Олексієм Кужельним маю давні стосунки. Свого часу тут йшла моя моновистава «Бій з тінню», починалося життя моновистави «Хочу в Париж».

Олексій Павлович така людина, що навіть у складні для нього часи знаходить можливість підтримати інших. За що я йому дуже вдячний. Попри всі складнощі, які були, вистава народилася і має всі шанси у доволі близькій перспективі набрати необхідної кондиції.

-- Кожен глядач зробить свій висновок з побаченого. Але напевно Ви як автор та режисер намагалися провести свою головну думку?

-- Мені було дуже важливо бути чесним у цьому матеріалі. Має бути щось, щоб тримало людей, коли відбувається така велика трагедія на наших очах. Де знаходити сили?

На перший погляд проситься щось оптимістичне, навіть жартівливе. Але маю такий спосіб мислення, що задурювання людей якимись хеппі-ендами для мене не працює. Я та людина, яка хоче чесну ситуацію. Я намагатимуся у будь-яких обставинах залишатися сильним, шукати виходи. Мене не потрібно «задурювати».

Хотів показати сильну людину, яка попри те, що пережила трагедію, залишається на ногах. Знаходить у собі сили і далі робити ту справу, якою корисна для людей. Відповідно від людей відчуває енергетичну віддачу, яка допомагає триматися.

У нашому випадку це професія пекаря. Обрав її невипадково. Тому, що хліб непростий символ у цій виставі. Він багатозначний, багатоплановий. Здається глядачі це добре зчитали. Принаймні це показали обговорення, які відбувалися після трьох показів вистави. Багато людей розповідали про свої рецепти, як бути сильними, як перемогти страх, як перемогти обставини, в які ми потрапили.

Як я вже сказав, у мене була ідея бути чесним у своїй творчості. Показати, що людина навіть у найважчих ситуаціях залишається людиною. Свідомо обрав головним героєм поляка. Це дає можливість подивитися на нашу трагедію ніби трохи збоку. Багато хто відзначив, що все відбувається поглядом через оптику поляка, який приїздить в Україну. Тому, що якби це відбувалося з українцем, то я б перейшов ту межу, яку не міг собі дозволити перейти. Мої колеги і психологи відзначали, що такий погляд збоку не травматизує глядача.

Я переживав, щоб замість арттерапії не було ретравматизації глядачів. Щоб не нашкодити своїм твором. Тому, що навіть художні твори сьогодні можуть сприйматися болісно.

-- Настільки Ви задоволені своєю роботою після перших показів?

-- Той спосіб репетицій, який був, звичайно позначився. Це і виснаженість, і відключення світла і проблеми з транспортом через повітряні тривоги. Серед трьох показів один мені здався кращим від двох інших. У будь-якому випадку вистава потребує доопрацювання. А результати мають бути у короткостроковій перспективі.

-- Чи немає думки про відновлення моновистав, про які Ви вже згадували?

-- Хотілося б це зробити у перспективі. Мати у репертуарі три моновистави — це чимало для актора. Тож думки є. Більше того, у планах створення монотеатру. Приміром, є монотеатр «Крик» у Дніпрі та «Кут» у Хмельницькому. Хотілося б мати і свій. Але це поки що далека мрія.

-- Що встигли зробити за час повномасштабної війни як письменник?

-- Написав кілька повістей. Серед них повість «Червона гора», яка ще не публікувалася. Там звучить тема провини кожного за те, що зараз відбувається. Йдучи на невеликі компроміси чи роблячи якісь вчинки ми долучилися до того, що створилася така ситуація, через яку зараз йде війна.

П’єса «Батько» про події в тилу, але все крутиться навколо війни. Через деякий час пропонуватиму цю п’єсу театрам.

Зараз завершую повість, яка охоплює великий проміжок часу починаючи від Першої світової війни і аж до тепер. Про невелике село, прообраз того, в якому я народився. Де всі живуть як одна велика родина. Де не зачиняються двері, де всі люди знають одне одного по іменах, в кого які проблеми, болячки. І як час повільно розкидає людей по різних країнах. Інколи у різних збройних силах доводиться воювати один проти одного. Сподіваюся завершити цю повість найближчим часом.